Протягом століть і навіть протягом лише ХХ ст. реєстр слів-звертань офіційного вжитку мінявся.
На сьогодні повернуто в ділове мовлення звертання пане, добродію, поруч із поширеними товаришу, товаришко, товариші, і всі три звертання є придатними для ділової комунікації. Усе залежить від ситуацій та індивідуальних уподобань.
Більш офіційна ж величальна функція закріпилася за звертанням пане, пані, панове. У грецькій міфології Пан - „покровитель усьої природи", „народна етимологія пов’язує ім’я Пан з грецьким займенником pan - усе, pantes - усі". У свідомості наступних поколінь слово мало негативну конотацію. Нейтральне значення перейшло з польської мови, таким воно було й у звертаннях козаків, в епістолярії на початку ХХ ст. Отже, потрібен час для того, щоб це слово позбавилось соціальної маркованості, стало „паперовим".
Звертання добродію (добродійко, добродії) вважається старою почесною назвою осіб, що роблять добро для народу. Вживається це звертання і в поєднанні з засобами титулування (пане добродію, пані добродійко) і з означальними прикметниками (вельмишановний добродію, вельмишановна добродійко тощо).
Слід бути уважним, вибираючи звертання в промовах, на різноманітних зібраннях. Наприклад, залежно від виду зібрання, складу аудиторії можуть бути звертання: „Глибоко поважні пане і панове, дорогі гості!”, „Шановні колеги! Пані і панове!" тощо. Природно, що в неофіційній обстановці ми можемо послуговуватись значно більшим реєстром звертань на ім’я, на ім’я по батькові, скористатися словами друже, подруго, брате, голубчику, серденько тощо.
При звертанні важливо й витримувати ти - ви дистанцію. Первісно звертання на ти було виявом найбільшої прихильності. Підкреслюючи ґречність, у писемному тексті займенник Ти писали з великої літери.
Традиція звертання на Ви була запозичена українською мовою з кінця ХІV ст. Шанобливе Ви мають і зараз не всі народи. Зокрема, шведи і поляки вважають його не зовсім ввічливим. Англійці хоч і користуються у розмовній мові ви, однак ти - тільки в поетичній мові і у звертанні до Бога.
Ви - спілкування і ти - спілкування - це важливі ознаки комунікативної
компетенції людини, володіння нею мовленнєвим етикетом. Почнімо від супротивного: ви, певно помічали, що „ти" не кажуть старшим, поважним людям і малознайомим; на „ви" не звертаються до дітей приятелів та родичів [10].
Звідси випливає, що в Україні побутують обидві форми звертання - „ви” і „ти". І тепер існує давній звичай: звертаються до батька - матері, говорили їм „ви”, щоб підкреслити свою повагу й чуйність. В українській мові, щоб надати звертанню ввічливішої форми, до займенника „ви" додають прізвище, ім’я, по батькові чи титул. У книжці „Ви сказали" „Здраствуйте!" Н.І. Формановська систематизує правила звертання на „ти" і „ви”. Ввічливим вважається звертання на „ви”:
до малознайомої або незнайомої людини;
до свого друга чи приятеля, з яким ви „сто років на ти”:
офіційній обстановці спілкування (на зборах чи вченій раді, у присутності офіційних осіб тощо);
до рівного й старшого за віком чи становищем;
при підкреслено чемному, стриманому ставленні.
Звертання на „ти”, яке може свідчити про меншу ввічливість вважають:
стосовно добре знайомого;
у неофіційній обстановці спілкування;
при дружніх, інтимних стосунках;
до рівного й молодшого за віком.
Звертання на „ти" - вельми складна проблема. З одного боку це ознака особливого довір’я, близькості, симпатії однодумців. З іншого - коли, скажімо, начальник говорить „ти" своїм підлеглим, - це принизливо для обох сторін, таке звертання особливо ображає старших за віком [10].
Розглянемо докладніше стосунки між керівником і підлеглими у зв’язку із звертанням на „ти" і „ви”. У певних колах поширена думка, що начальник, котрий звертається до всіх на „ти", є своєю людиною, простою і доступною. Та багатьом це не подобається, вони вважають звертання на „ти" виявом невихованості, низької культури.
Трапляється, що начальник звертається до одних підлеглих на „ти”, а до інших на „ви". Відразу складається враження, що він має особливо наближених. Буває і так: начальник з повагою звертається до одних на „ви”, до інших на „ти”. Знову маємо негативні наслідки. Та й не дивно: посіяв плевели - не чекай хліба. Певно, золотим правилом тут є звертання на „ви”, що забезпечує відповідну службову дистанцію й свідчить про культуру спілкування.
Зрозуміло, манера спілкування між колегами залежить від їхніх взаємин:
коли вони доброзичливі - звертання на „ти" доречне, якщо напружені - це ще один привід для загострення їх і навіть ворожості, тоді слід вдаватися до делікатного „ви".
У колі сім’ї члени здебільшого звертаються одне до одного на „ти”, хоча в деяких родинах діти говорять батькам „ви". До чужих дітей (до шістнадцяти років) прийнято звертатись на „ти", а вже щодо юнаків і дівчат ґречним є звертання на „ви”. Неввічливим вважається звертання на „ти" до молодшої, але дорослої людини, якщо вас не єднають дружні взаємини.
Проте в українському селі, де збереглися залишки традиції, парубок, хоча й сивий, - завжди „ти”, його підвищують до титулування „ви" лише по одруженні - „тільки родина ушляхетнює його мужеськість" [11].
Украй ображає нечемне „ти" в розмові з незнайомими чи малознайомими. Слід не забувати, що надмірне „тикання” рідним, друзям, колегам, особливо на людях, звучить фамільярно, безцеремонно й може роздратувати.
Дослідники так і не дійшли згоди й, зрозуміло, не виробили якихось жорстких правил щодо того, коли настає слушний момент для переходу на „ти”. Це залежить від багатьох причин і передусім від взаємин між людьми, їхніх характерів, умов спілкування.
Ось кілька хрестоматійних випадків переходу на „ти”:
коли ваші взаємини надзвичайно поліпшилися, то ініціативу в такому переході перебирає на себе старший віком чи той, хто займає вище становище у суспільстві;
коли після тривалої розлуки зустрічається давні друзі, то вони мають самі відчути слушність моменту для зміни звертання;
коли про це просять молодші старших, але самі далі самі звертаються до цих осіб на „ви", виявляючи цим свою повагу до них;
коли один із співробітників жінка, то їй належить право запропонувати звертання на „ти”, але вона може й відмовити в переході на „ти", не пояснюючи причин.
Зауважимо, що звертання жінки до чоловіка на „ти" без особливої на те причини може бути двозначним чи просто неестетичним, тому краще уникати такого переходу.
Паритетні стосунки в спілкуванні передбачають можливість вибору ти-
спілкування або ви-спілкування залежно від нюансів соціальних ролей і психологічної дистанції між партнерами.
Важливим елементом комунікації є привітання - слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення, доброзичливості.
Спілкування людей розпочинається, власне, з вітання. В українців воно 25
становить досить складний ритуал, який включає і жести, і міміку, і фізичні контакти, і словесні формули.
Щодня, зустрічаючись із знайомими вперше, слід вітатися. І ніщо - чи гарний чи сумний настрій, ні добра чи погана погода - не можуть виправдати нехтування цієї основної форми ґречності. А оскільки форм вітання в світі багато, обмежимося загальновживаними у нас.
Здавна в Україні, зокрема в сільській місцевості, існує добра традиція:
вітатися з людьми незалежно від близькості знайомства. Тому не треба забувати про неї і слід додержувати її, скажімо, з першого дня спілкування з мешканцями вашого будинку. Вибір вітального від часу його вживання. Вранці обов’язково: „Добрий ранок!" або „Доброго ранку!”. У день - це „Добрий день!" або „Доброго дня!", „Добридень!". У вечері знадобиться: „Добрий вечір!”, „Вечір добрий!".
Загальнопоширеним способом вітання традиційно були рукостискання та слова „Добрий день” („Добрий ранок", „Добрий вечір”) чи „День добрий”. Ця стандартизована форма варіювалася по окремих регіонах. На Поліссі серед чоловіків прийнятим був потиск рук, а добре знайомі жінки при зустрічі цілувалися і обіймалися, говорячи „Слава Богу” [11].
На Волині чоловіки обов’язково знімали капелюха, а вітаючи жінку, цілували їй руку; звичною формою вітання тут було „Слава Ісусу" і відповідь „Слава навіки”. На Поділлі словесна формула була різною серед різних вікових категорій: молодь, вітаючись, казала: „Добрий день!" або „Слава Ісусу", старший - „Слава Богу". При цьому чоловіки обмінювалися рукостисканнями, жінки - поцілунками; руки тут було прийнято цілувати тільки близьким родичам та священникові. У Південних районах Поділля словесна формула вітання була іншою: „Добридень” або „Помагайбіг" [11]. У Галичині, як привітання широко використовувалися поцілунки: жінки цілувалися в губи, чоловіки цілували руку жінкам, молодші цілували руку 26
старшим, але, як правило, лише родичам або добре знайомим. У Північній Буковині, навпаки, більшого значення надавали словесним привітанням: чоловіки при зустрічі казали „Добрий день”, „Доброго здоров’ячка", жінки - „Добридень”. Рукостискання використовувалися тут між найближчими знайомими та у молодіжному середовищі; щодо цілунків, то було прийнято, щоб діти цілували руки старшим та хресним батькам, дорослі цілувалися тільки під час весілля. Зберігся тут і архаїчний звичай цілування ніг свекру та свекрусі молодою під час весільних обрядів.
Кожний компонент привітання містить у собі глибокий сенс і вплетений у канву давніх вірувань та світоглядних уявлень українців, співвідносячись з особливостями їхнього національного характеру.
За три кроки від знайомих чоловіки, вітаючись, спокійним жестом мають зняти (чи трохи підняти) свого капелюха. Його тримають над головою, не розмахуючи ним і не затуляючи привітного виразу обличчя. За капелюх беруться спереду-зверху, а кашкет знімають спереду за козирок. Вітаючись, чемні чоловіки виймають сигарету з рота, а руки - з кишень. Кожний чоловік має знати, що в закритому приміщенні він повинен знімати свій головний убір [11].