Ще у виданій 1717 року за розпорядженням Петра І книзі „Юности честное зерцало или показание к житейському обхождению. Собранное от разных авторов", де давалися поради щодо поводження в товаристві задля успіху при дворі, рекомендувалось молодшому дворянинові бути ввічливим і чесним, як у словах, та і в ділах, при зустрічі зі знайомими „на три шагане дошедь, и шляпу приятнымь образомь снявь, а не мїмо прошедши назадь оглядаваясь поздравлять", і докладно пояснювалось, чому слід так чинити: „Ибо въжліву быть на словахь, а шляпу держать вь рукахь неубыточно, а похвали достоїно, и лутче когда про кого говорять: онь есть въжлівь смїренныи кавальрь, и молодець” [1, 47].
Слово „етикет" запозичене з французької мови, у якій воно має два значення: „церемоніал" і „етикетка". Формант-ка у другому з цих слів з’явився порівняно недавно. Ще на початку минулого століття на Хрещатику продавали грамофонні записи Баттістіні - „пластинка і с желтымь етикетом 6 руб.25 коп. ” і Шаляпіна - „ пластинка с етикетом розовымь 6 руб. ”. Спочатку etiquette означало блок, до якого був прикріплений папірець із назвою товару, пізніше - сам папірець із написом, згодом, за короля Людовіка ХІV, - аркушик паперу з послідовністю церемоніальних дій та формами поводження при дворі і нарешті - церемоніал, тобто порядок дій, правила чемності й норми поведінки при дворах монархів, титулованих осіб, у дипломованих колах.
У сучасному вживанні слово етикет розширило значення: від „зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності при дворах монахів, титулованих осіб (придворний етикет), а так у дипломатичних колах „до" установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому-небудь товаристві". Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за змістом і обсягом поняття: мовний етикет, мовленнєвий етикет і спілкувальний етикет.
Мовний етикет - „це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні” [12]. Це функціональна підсистема мови зі своїм набором знаків (стереотипних фраз) і граматикою (правилами засвоєння знаків). Кожен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну вартість, яка випливає з його співвіднесеності з іншими знаками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, своєрідний „репертуар”, який дає можливість мовцеві вибрати один із цих знаків, узявши до уваги його вартість, що визначається відмінністю цього блока від інших у цій мікросистемі. Так, наприклад, в українській мові для ситуації вітання є одиниці:
Добрий ранок! Доброго ранку!
Добрий день!
Добрий вечір!
Моє шанування!
Вітаю!
Привіт!
Здоровенькі були!
Здраствуй (те) !
Слава Ісусу Христу!
Христос народився!
Христос хрестився!
Христос воскрес! та інші.
Усі ці одиниці є вітальними, але відрізняються часом використання, віковими уподобаннями, релігійно-конфесійними тощо.
Кожна така мікросистема знаків „кодує” і зберігає відповідну стандартну ситуацію в різних її варіантах пов’язаних із стандартами поведінки, мовно засвідчуючи, що така ситуація є у свідомості людей і в реальних взаєминах між людьми, належної до мовної спільноти. „У такий спосіб реалізується одна з найважливіших функцій етикету - функція етнічної і соціальної ідентифікації”. Це означає, що за етикетом упізнають „своїх” - своїх етнічно-національно або соціально. А крім того мовний етикет діє на мовця, спрямовує його комунікативну діяльність, формує мовну особистість загалом. Саме тут найбільш наочно можна спостерігати вплив мови на мовця, на її, його поведінку. Хіба ми думали б, як перейти з кимось на „ти”, якби у нашій мові не існувало, крім ти, пошанного Ви у звертанні до однієї особи? А хіба не завдає нам іноді клопоту те, як звернутися до особи жіночої статі, розмовляючи, наприклад, французькою мовою: madam (до одруженої) чи mademoiselle (до неодруженої)? У японській, в’єтнамській, корейській та інших мовах Південно-Східної Азії є не два, як у нас (ти-Ви), а більше (навіть п’ять) ступенів етикетності.
Лексика і фраземіка мови має свій центр і периферію. Центр охоплює порівняно невелику опорядковану сукупність мовних одиниць і залишається майже не змінним упродовж тривалого часу. Так, за 1000 років основний лексичний фонд (центральна ділянка лексики) змінюється за даними американського винного Моріса Сводеша, тільки на 20-30%. А периферія змінюється значно швидше: цілі пласти слів і стійких словосполучень виходять з ужитку, натомість формуються великі масиви нових одиниць, що можна зауважити навіть протягом життя одного покоління людей. Формули мовного етикету - це одиниці повсякденного використання, отже, належать до центру мовної системи. У ХІХ столітті кількість слів у розвинених мовах перейшла за 50 тисяч і сьогодні становить уже сотні тисяч. Але якщо взяти етикетні слова і вирази, то їх кількість не тільки не збільшилась, а навпаки, зменшилась [4, 12].
Мовленнєвий етикет - це застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування. Якщо мовний етикет - набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет - це вибір цих засобів, засоби в реалізації. Відмінність між мовним і мовленнєвим етикетом можна зрозуміти за допомогою порівняння, відомого ще з часів великого теоретика мови Ф. де Соссюра: одна річ ноти музичного твору, інша - його виконання. У другому випадкові важливим є і вибір самого твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця, і т. ін. [4, 15].
Поняття мовленнєвий етикет ширше за поняття мовний етикет, тому, що мовлення може бути етикетним (або не етикетним) і тоді, коли воно стосується ситуації, які не потребують уживання формул мовного етикету. Скажімо, коли мовець, розповідаючи нефахівцеві про досягнення мікробіології, уживатиме без пояснень вузькоспеціальні слова, час від часу переходитиме на іноземні мови і не з’ясовуватиме, чи співрозмовник його розуміє, це буде порушення мовленнєвого етикету, хоч і не стосуватиметься мовного етикету.
Відомо, що якість мовлення визначається його розумінням. Незрозумілість мовлення не може кидати тіні на автора, особливо, коли ця незрозумілість ним спричинена і це очевидно для співрозмовника. Інформаційний розрив, суперечність між учасниками комунікативного акту не лише не знімається, а й ускладнюється, переходячи в емоційну оцінну сферу, впливаючи на ставлення адресата до адресанта мовлення, і навпаки. А це вже безпосередньо стосується етикету.
Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути мовного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка загалом завше несе інформацію про мовця з його знаннями, уміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі - несвідомі і свідомі - відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи і т. ін. Мовець - це не „говорильний апарат”, який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам’ять формули мовного етикету.
Він має „простір для маневру", має можливість для вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми.
В усному спілкуванні дуже важлива роль належить невербальним, тобто несловесним, немовним, засобам вираження: поглядові, виразові обличчя, позі, жестам, „неканонічним" фонетичним знакам (свисті, покашлювання) тощо. Невербальні засоби, які „обслуговують" певну спілкувальну ситуацію, теж перебувають у парадигматичних відношеннях і разом зі словесними засобами творять гіперпарадигму знаків цієї комунікативної ситуації. Етикетне використання мовних і позамовних засобів спілкування можна назвати Спілкувальним етикетом. Етикетне спілкування потребує високого рівня усвідомленості й творчої активності у використанні мовних та позамовних засобів вираження. Для цього належить досконало знати й уміти доречно застосовувати їх у відповідних комунікативних ситуаціях. Інакше навіть найкращі формули мовного етикету можуть справити на адресата (аудиторію) враження, протилежне бажаному, виставити адресанта в смішному світлі. Наприклад, фраза „Як поживаєш? ” є цілком етикетна, проте навіть вимовлена за всіма правилами ввічливого спілкування, без єхидства, зневаги, зверхності і т. ін. в інтонації, погляді, виразі обличчя, вона матиме анти-етикетний сенс, коли, скажімо, так запитати визначну особу або людину, що недавно пережила горе [5].
В етикетному спілкуванні є не лише індивідуальні, а й етнічні/національні особливості. Так, на запитання „Як справи? ” чехи переважно скаржаться, роблячи це, однак бадьорим тоном і ніби хвастаючи турботами, клопотом, росіяни дають „середню” відповідь: „Нічого!", а від болгар можна почути: „Добре!”. Українці в такому разі здебільшого теж тримаються середини: „Нормально; Може бути; Не біда; Аби не гірше; Дякувати Богу!”; багато хто відповідає: „Добре!” - навіть, якщо стан справ на таку оцінку не заслуговує.
Етикет українського народу, в тому числі і мовленнєвий, вироблявся, витончувався протягом тисячоліть. Окремі вислови етноетикету сягають ще дохристиянського періоду і пов’язані з язиченською обрядністю, звичаями, уявленнями слов’ян. Наприклад, жінка, перепрошуючи за вимовлене в хаті недобре слово, говорила: „Шануючи сонечко святе, і піч, і стіл”, а чоловік, утримуючись від лайки, промовляв: „Сказав би та піч у хаті”. Це пов’язано із давніми слов’янськими культами сонця, печі, стола. Замінивши відкрите вогнище, якому в давнину поклонялися, як опікунові дому, очищаючій та живильній силі, піч стала уособленням сімейного добробуту й шанували піч, вона дасть силу, здоров’я, достаток. Ось чому остерігалися „осквернити" піч непристойним словом, негідним учинком. Стіл, за свідченням етнографів, був символом єдності та згуртованості, тому і застілля було знаком довір’я, доброзичливості. Безумовно, у зв’язку з різними причинами культурного, політичного, економічного характеру вироблення мовленнєвого етикету українського народу не могло не зазнати інокультурних впливів [5, 10].