Не треба забувати, що стандарти пишуть живі люди, в яких є особисті інтереси. Ось, наприклад, у одному з ВУЗів України взяли й записали на вищу математику для економістів майже 500 годин, щоб викладачам математики забезпечити побільше роботи. А чи є це виправданим? Стандарти повинні бути орієнтованими і на інший рівень знань нашої молоді. На початку 1990-х у вузах ввели предмет — історію України. Правильно ввели — з урахуванням вимог часу. Тоді у школі цей предмет іще не викладали. А зараз уже добре поставлено шкільний курс, і тому у вузах цього вже не повинно бути. Багато базових курсів із інформатики у вузах на сьогоднішній день також стали зайвими. Стандарти завжди річ тимчасова й періодично їх обов’язково треба переглядати. У зв’язку з запитами ринку нам треба розвивати суспільно-професійну атестацію й відповідно — акредитацію вузів незалежними структурами. Якщо говорити про суспільний аспект такої атестації, то в розвинених країнах її здійснює група професіоналів. В Америці де б ти не навчався бухгалтерському обліку, але екзамен будеш складати в асоціації бухгалтерів. Така суспільно-професійна акредитація в Україні є в області аудиту. У них є свій Союз, який і видає відповідні сертифікати.
Мало вчити, мало мати стандарт, треба ще, щоб хтось це професійно оцінив. І на захисті дипломів та здаванні держекзаменів повинні бути присутніми незалежні експерти i їх має бути більше, ніж тих викладачів, які вчили студентів. Проте деякі оцінки зовнішні не можуть бути для певних випадків монопольними. Багато в чому наші стандарти відрізняються від західних, якщо говорити про чисто професійний компонент, вона в багатьох випадках західну перевищує — у вимогах. Основна частина випускників із вищою освітою — це з п’ятирічним терміном освіти. На заході основна частина людей із вищою освітою — це бакалаври, які вчилися 3—4 роки. Магістрів закордоном випускається набагато менше, ніж в Україні. Вимоги до знань і вмінь випускників вузів у нас доволі високі. Проте за рахунок того, що ми дуже великий натиск робимо на вузькопрофесійні знання, страждає загальна компонента. І ще одна проблема — рівень володіння іноземними мовами нашою молоддю в нас далекий від бажаного. Звідси випливає наступна проблема. Наша молодь погано знайома з загальносвітовими джерелами. Хіба в більшості своїй молодь у нас читає зарубіжні професійні журнали? Якщо говорити про професійний компонент, фундаментальну підготовку, то ситуація в нас хороша. А якщо говорити про комунікаційну складову, то тут починаються наші проблеми й наші відмінності.
І останнє. Самі по собі стандарти — річ хороша. Але треба мати чіткий механізм для переходу від старої системи до нової. Мало задекларувати новий перелік спеціальностей, треба знати як його впровадити в життя. Іноді до українських ВНЗ потрапляють, переведені з інших вузів, такі студенти, у заліковці котрих записано предмети, яких в Україні вже немає з 1996 року. Це означає, що стандарти 1996 року ще не в усіх вузах освоєні. Механізм переходу — завдання міністерське, а самі стандарти розробляються науково-методичними комісіями, які створюються в напрямах. Рішення створювати третє покоління українських стандартів вищої освіти ще не приймалося, проте, в середовищі професіоналів уже активно йде обговорення з їхнього оновлення.
Україна приєдналася до Болонського процесу порівняно нещодавно. А можна було б раніше. Радянська система мала одну ваду — крім військово-технічної сфери, в інших галузях погано сприймалися досягнення науки. Тому ми мали загалом науково-технічне відставання. Ми бачили це й на побутовому рівні — в розвитку електроніки, інформатики. Сьогодні ми швидкими темпами комунікаційний розрив ліквідуємо. Те, що погано впроваджувалися досягнення науково - технічного прогресу, стосується й педагогіки. У вищій школі використовуються ті прийоми, які застосовувалися ще в Російській імперії. Робилися лише боязкі спроби активних методів навчання, використання технічних засобів навчання, але кардинальних кроків не робилося. Так ось, якщо говорити про те, що таке Болонський процес — це, за своєю суттю, є перехід на сучасні методи навчання. Мета якого — якість.
Треба пам’ятати, що Болонський процес не робиться в кабінетах. Він робиться викладачами в аудиторіях. Головні дійові особи в ньому — педагог і студент. Хто розробляв кредитно-модульну систему? Хто за нею буде вчитися? Керівники, повинні вивірити всі свої дії, щоб педагогам не завдавати зайвої роботи. Адже наша вища школа вже протягом останніх 20 років увесь час у стані перетворень. У 1986 році було заявлено про необхідне співвідношення студентів і викладачів для якісного навчання — вісім студентів на одного викладача. Якщо ми говоримо про Болонський процес, індивідуалізацію навчання, то це співвідношення повинне бути ще меншим. А багатьом ВНЗ через бюджетні труднощі доводять штатний розклад формувати із розрахунку 13—15 студентів на одного викладача вищої школи. Ми забуваємо, що ці Болонські перетворення вимагають ресурсів — фінансових, людських, матеріальних. На одному ентузіазмі справа з місця не зрушиться.
А давайте подивимося на наші бібліотеки. Навчання починається з книжки, а університет — із бібліотеки. А якщо бюджет не виділяє 15 років кошти вузам на придбання літератури? Не треба забувати про викладача — головного носія перетворень. Якщо за роки незалежності кількість студентів подвоїлася, а викладачів у вузах стало більше лише на 4%. Яка буде якість?
Грядущі зміни, що викликані Болонськими ідеями, повинні стати прискорювачем перетворень вітчизняної вищої технічної школи. Намічені Міністерством реформи мають бути підтримані, доповнені і підсилені, що є головним завданням Асоціації ректорів вищих навчальних закладів. Для цього у нас є і розуміння важливості проблем, і бажання зробити наші університети конкурентоздатними у світі, і досить сприятливі суспільні умови.
1.2Українсько-болонське диво
Цікаво, що у Європі до процесу розробки та впровадження нововведень, передбачених Декларацією, активно залучалося студентство. В Україні ж європейські реформи почались впроваджуватись в директивному порядку як за радянських часів. Чиновники підписали міжнародну угоду, після чого ректори вишів поставили студентів перед фактом масштабних реформ. До чого це призвело на практиці слід розглянути окремо.
Спочатку лунали думки про те, що „Болонка є черговим етапом „плану Далласа і стане юридичним інструментом „відтоку мізків». На ділі ж, на превеликий жаль багатьох студентів, ці прогнози не виправдались. Навпаки – вітчизняних студентів не особливо охоче беруть на навчання закордоном. Виною тому по-перше різні освітні традиції країн, а також відсутність єдиних критеріїв оцінювання багатьох дисциплін в межах Європи. Та навіть в Україні на даний момент не затверджені єдині стандарти освітніх рівнів „бакалавр ” та „магістр ” з багатьох спеціальностей.
Михайло Згуровський, ректор НТУУ “КПІ”, ще у 2007 році визначив негативні фактори, що перешкоджають успішному впровадженню Болонського процесу в Україні. Нажаль, за останній час ці тенденції лише посилились. До таких факторів було віднесено зокрема наступне:
1) Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584 (кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше).
2) Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр ” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою (зокрема, негативне ставлення до бакалаврів права зумовлене й тим, що українські закони не містять професійних прав бакалаврів – встановлення переліку посад, котрі можуть обіймати бакалаври).
Однак найгірше те, що кожен український ВНЗ, якщо не кожен викладач, розуміють БП по-своєму. На практиці це призводить до того, що європейські стандарти у вітчизняних умовах реалізуються досить дивно. Жартома цей локальний феномен називають „україно-болонською системою ”. Нерідко існуючі гібриди поєднують недоліки старої і нової систем освіти. «Представники Міносвіти дорікають ВНЗ у саботажі запровадження Болонської системи. Але це не опір, це відсутність елементарної роз’яснювальної роботи з боку міністерства, що не розробило єдиних критеріїв запровадження Болонського процесу в Україні», - зауважив свого часу Олег Омельчук, декан Хмельницького університету управління і права.
Так, у багатьох вишах обов’язковим є складання іспитів навіть після успішної роботи під час усього року. Окрім того, на протязі року можливо набрати не 60 балів, а лише 40. Таким чином екзамен як і раніше у значній мірі визначає підсумкову оцінку.
У багатьох Вузах перелік виборних дисциплін надзвичайно звужений.
Загальновизнаним є правило щодо складання вступних іспитів на магістратуру. Однак подібної практики у «болонізованій» Європі не існує. Так представники європейських асоціацій студентів заявляють: „Болонський процес не передбачає жодних іспитів між бакалаврським та магістерським навчальними циклами. У Берлінському комюніке написано: «Бакалаврські програми (first cycle degrees), за Лісабонською конвенцією, мають надавати доступ до магістерських програм (second cycle programmes), а магістерські – до навчання в докторантурі». Тут немає жодної згадки про іспити ”.
Як бачимо, керівники вузів, впроваджуючи якісь реформи, наголошують, що роблять це на вимогу Болонської конвенції, хоч насправді керуються власними міркуваннями. Вітчизняні студентські організації заявляють про те, що будуть боротись за належну реалізацію європейських стандартів освіти. Цьому обіцяють сприяти і вищі державні посадовці. Однак тим часом в академічному середовищі Європи точаться жорсткі суперечки на рахунок того, чи має майбутнє Болонський процес.