У 60-70 роках відбулась друга хвиля репресій української інтелігенції.
Проводжу урок позакласного читання на тему "Ув'язнена лірика". Попередньо кожен із учнів повинен підготувати невеличкий виступ про одного з письменників-дисидентів, яких судили за Слово: Ігоря Калинця, Івана Світличного, Ірину Сеник, Тараса Мельничука, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Зиновія Красівського, Ірину Калинець. Епіграфом до уроку беру рядки з касаційної скарги Ірини Калинець, львівської поетеси, яку арештували однією з перших:
"Сьогодні, зупинившись віч-на-віч з своїм вироком, я питаю себе: чим я його заслужила? Сьогодні вперше в історії людства йде в табори строгого режиму на шість років жінка, іде всього лиш за поезію...".
Та рядки із спогадів Тараса Мельничука:
"Слово хоче волі. Як дитина і птаха. Так, як Слово, ніякий смолоскип не годен засвітити. А воно ж іще б'є. Недаремно до зубів озброєний Союз судив мене за Слово..."
Учні зупиняються як на творчому шляху цих поетів, так і на їх життєвій долі, адже багато з них вели правозахисну діяльність, брали безпосередню участь в роботі Української Гельсінської Спілки...
Я впевнена, що акцентування уваги учнів на ідеях прав людини виховує в них істинно гуманістичні цінності: повагу і любов до людей, розуміння важливості людського життя і його захисту.
Насамкінець хочу зачитати вірш Тараса Мельничука, який стверджує, що твори української літератури повняться світлом людинолюбства:
Полум'яніти - і не згоріти.
Стократ зродити - і розцвісти.
Зрубають - пустити нове коріння,
Щоб і не знали, коли ти встиг.
Це право народу, право ясеня.
Це право криниці, слова, й зорі.
Це право кожного -
не згаснути на землі.