Вимога має різні форми прояву:
1) пряма вимога – це вимога до учня, чи колективу, виражена в авторитетній формі (щоб вимога була ефективною необхідно вимовляти її рішучим холодним тоном; речення не повинно включати частки «не»; вимога повинна бути звернена до конкретного учня; кожна пряма вимога повинна враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів щоб бути посильною для виконання; поставивши пряму вимогу, майстер виробничого навчання повинен обов’язково добитися її виконання);
2) непряма вимога або опосередкована проявляється:
- вимога – порада;
- вимога – довіра;
- вимога – недовіра;
- вимога – прохання;
- вимога – натяк;
- вимога – схвалення;
- вимога – осуд;
- вимога – погроза.
Непряма вимога відрізняється від прямої тим, що стимулом до дії учнів стає не стільки сама вимога, стільки спричинені нею психологічні фактори.
Вимога–порада – це звернення до свідомості учня з метою переконання його в доцільності, необхідності саме таких дій. Використовувати вимогу-пораду доцільно тоді, коли майстер виробничого навчання впевнений в повазі учня до думки майстра виробничого навчання, коли впевнений, що учень здатний зрозуміти сутність і доцільність цієї порати.
Вимога–довіра – це вимога, яку можна використовувати тоді, коли між педагогом і учнем склалися душевні товариські стосунки. Частіше всього в ПТНЗ вимога-довіра виражається в певних дорученнях, які викладач дає учню.
Значно рідше вживається вимога-недовіра. Ця форма впливу буде ефективною за умови авторитету педагога в очах учнів. Застосовувати вимогу-недовіру доцільно до тих учнів, , у яких дещо завищена самооцінка.
Вимога-прохання. Це один з найбільш часто вживаних засобів впливу, форма виявлення співробітництва, взаємної довіри і поваги. Ця вимога свободи вибору дії, а тому вона повинна виголошуватися так, щоб учню здавалося, що він діє за власним бажанням. Як правило вимога-прохання спрацьовує у всіх випадках і практично по відношенню до всіх учнів.
Вимога-натяк – це непомітна іншим форма опосередкованої вимоги, погляд, окрема фраза, окремий жест викладача, який спрямований на конкретного учня. Головне призначення вимоги-натяку дати поштовх до дії, яка в учня вже сформована. Але вимога-натяк спрацює в тому випадку, коли учень чи колектив розуміє сутність цього натяку.
Вимога-схвалення – це похвала, стимул, який використовується, коли є необхідність викликати позитивні почуття, ще раз їх пережити. Ця вимога використовується переважно по відношенню до учнів, які старанні, але не завжди досягають необхідних результатів.
Вимога-осуд – це негативна оцінка, що відіграє роль гальма небажаних вчинків учнів. Вона спрямована на те, щоб викликати в учня почуття сорому, розкаяння. Форма вираження непрямої вимоги-осуду повинна здійснюватись через вираження негативних емоцій, які переживає викладач від дій учня.
Вимога-погроза – це умовна вимога, надзвичайно сильний засіб, який спрямований на переоцінку учнем своїх дій, вчинків, але вимога-погроза повинна бути педагогічною, не чинити учневі зла, спричиняти душевний біль, пригнічення, почуття страху. Критерієм ефективності вимоги-погрози служить звернення учня до педагога за допомогою.
Громадська думка– це система загальних суджень людей, яка виникає в процесі спільної діяльності і спілкування і виражає їх ставлення до різних явищ, подій, навколишньої дійсності. Громадська думка виступає одночасно як метод виховання і як його результат. В громадській думці, як методі виховання органічно взаємопов’язані думка колективу і думка особистості, а тому формування громадської думки – надзвичайно складний процес. Необхідно спочатку формувати правильну, здорову, особисту думку кожного учня як систему поглядів, оцінювальних суджень, уміння висловлювати власну думку, уміння критикувати інших і сприймати критику, прислухатися до думки інших і захищати власну думку. Тільки при наявності правильних особистісних думок можна використовувати громадську думку колективу.
При використанні громадської думки необхідно пам’ятати, що вона призначена виконувати виховну функцію, а не функцію пригнічення, подавлення учня.
Метод прогнозування– це передбачення перспектив в діяльності учня. В основі цього методу лежить прагнення особистості до здійснення своєї мрії, мети, проекту. Цей метод забезпечує цілеспрямованість і доцільність діяльності і вчить учнів прогнозувати своє життя. Методика використання методу прогнозування була чітко розроблена А.С. Макаренко і знайшла своє відображення в системі перспективних ліній.
Метод створення виховуючи ситуацій
Училищне життя учнів являє собою систему різноманітних ситуацій, в системі яких учню необхідно примати ті чи інші рішення, тому викладачу з метою формування у учнів необхідних звичок моральної поведінки треба створювати відповідні виховуючи ситуації.
Виховна ситуація – це спеціально організовані умови з метою виявлення чи формування в процесі життєдіяльності учнів системи відповідних ставлень до тих чи інших явищ та звичок моральної поведінки.
Виховуючи ситуації бувають:
1) вербальні – різні вислови, приказки, крилаті вирази, сюжети подій, в яких учень повинен знайти ту чи іншу позицію, а тому і обрати певну форму власної поведінки;
2) ситуації-вправи
3) ситуації-оцінки (пропонується оцінити ситуацію);
4) ситуації-проблеми;
5) конфліктні ситуації – найкращий метод пізнання особистості учня;
6) ситуації вільного вибору.
Важливим методом в формуванні соціально-цінної поведінки виступає метод змагання, який сприяє прояву ініціативи учнів, відповідальності, формує почуття товариськості, колективізму і значно підвищує продуктивність діяльності учнів. При використанні методу змагання необхідно акцентувати увагу учнів на тому, що важливий не тільки кінцевий результат, а й сам процес. Суперництво повинно бути здоровим.
Крім основних методів існують ще й додаткові методи виховання: заохочення і покарання.
Метою цих методів є стимулювання позитивної поведінки учнів або гальмування негативних проявів.
Заохочення – це вираження позитивної оцінки вчинків окремого учня або цілого учнівського колективу, в якій підтверджується правильність даних дій. До використання заохочення ставляться певні педагогічні вимоги:
- заохочувати учнів необхідно як на кінцевий результат, так і на процес досягнення цього результату (активність, ініціатива, відповідальність, творче ставлення);
- не слід занадто захоплюватися заохоченням4
- заохочувати необхідно учнів за їх справи, а не за те, що він хороший учень;
- заохочення педагога повинно підтримуватись громадською думкою колективу;
- заохочення повинно враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів;
- ні в якому разі не треба заохочувати учнів за їх прямі обов’язки.
Основними прийомами заохочення є схвалення, подяка, нагорода, грошова премія (за рахунок стипендії), почесне доручення.
Покарання – це форма ставлення вимог з метою викоренення негативних дій, вчинків, чи звичок поведінки.
Покарання допомагає учню усвідомити власні недоліки, щоб потім їх ліквідувати, формує відповідальність за власну поведінку і розуміння того, що в колективі, в суспільстві є загальноприйняті норми поведінки, які обов’язково необхідно виконувати.
Чи має право педагог використовувати метод покарання?
Має за умови, якщо учень допускає серйозні порушення дисципліни, а використання методів формування свідомості і досвіду моральної поведінки не дають позитивних результатів. В такому випадку безпокаранність призводить до накопичення негативного досвіду, що в кінцевому результаті буде потребувати перевиховання.
До використання методу покарання ставляться такі педагогічні умови:
1) Покарання повинно розглядатися не стільки як метод осудження, скільки як засіб пробудження у учня добрих почуттів і стимулювання елементів позитивної діяльності. Реалізація цієї умови можлива при прояві педагогом поваги до учня, якого він карає.
2) Покарання повинно бути справедливим і обґрунтованим. Якщо учень сприймає покарання несправедливим, то таке покарання тільки псує стосунки між педагогом та учнем і з’являються негативні наслідки.
3) Покарання не повинно носити колективний характер, воно повинно бути суто індивідуальним.
4) Наявність авторитету педагога.
5) Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів.
6) Врахування позицій групи учнів по відношенню до засобів покарання, які педагог хоче використати.
Покарання, як правило, служить уроком не тільки для винного, а й для всього колективу.
Основними прийомами покарання є зауваження, догана, виклик на засідання педагогічної ради закладу, утримання стипендії, виключення учня зі складу учнів ПТОЗ, відправлення в колонію, до в’язниці.
Фізичне покарання учнів заборонено! Заборонено покарання, які принижують людську гідність учня!
Покарання – це надзвичайно складний метод. Його необхідно використовувати в єдності з іншими методами виховання.
Лекція №7
Тема: Діагностика у виховній роботі. Методика формування свідомості учнів
План
1. Методологічні основи та принципи вивчення учнів та учнівського колективу.
2. Програма вивчення особистості та колективу.
2.1 Методика і техніка діагностики, оформлення і використання її результатів.
2.2 Критерії ефективності виховної роботи.
2.3 Діагностика рівня вихованості учня і учнівського колективу.
Література:
1. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1997. - 304 с.
2. Методика воспитательной работы: Учеб пособие для студенов пед. интов/ Ю.П. Азаров, Л.М. Байтенова и др.; Под ред. Л.И. Рувинского. М.: Просвещение, 1989.— 316 с.