Острозька школа зникла тому, що спадкоємці К. Острозького були вже католиками й не могли підтримати тієї школи, що ставила своїм завданням боротися з латинством і унією.
Крім Академії, князь Острозький заснував ще школи: в Турові – 1572 р., Володимирі Волинському – 1577 р., Слуцьку – 1580 р., Дермані. Ці школи теж мали своїм завданням зміцнювати православ’я і перешкоджати денаціоналізації нашого народу.
3. Виникнення братств. Братські школи
Братства виникають наприкінці XVI ст., коли православна церква втрачає свою монополію, а за сфери впливу активно борються католицьке, уніатське, протестанське віровчення. Братства ставлять своїм завданням оберігати православну віру та свою народність від неправославних визнань та винародовлення Русі. Для того вони заводять школи для виховання дітей в дусі своєї православної віри та руської народності. В цьому відношенні перед ведуть наші міста, які користувалися самоврядуванням (Магдебурським правом) і в XVI ст. досягли високого економічного, а почасти й культурного розвитку. У 1574 р. під впливом прогресивної громадськості король Стефан Баторій видав декрет, за яким віленським городянам дозволялося утримувати братські школи. З 1575 р. це право розповсюджувалося на всі православні братства Великого князівства Литовського й Галичини. Наука в школі повинна бути приступна для всіх дітей «всякого стану: убогим за прости Бога, а багатим за ровним датком».
Братські школи, як і взагалі братський рух на наших землях, з’являються в наших містах, їх творцями є міщани. Але ж їм в цьому відношенні енергійно допомагає православна шляхта, що підтримує їх і правно, і матеріально. З міст освітній рух іде й на села, незважаючи на те, що селянство наше в правному та соціальному відношенні було обмежено, знаходилося в стані «підданства», кріпацтва щодо шляхти. Серед селян виникали братства з їх шпиталями та школами, де духовенство, власне дяки, вчили дітей. Чужинці, що відвідували в XVII ст. українські землі, звертають увагу на таке явище. Так, Павло Алеппський, що відвідав Україну в 1654 р., свідчить, що в наших селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, яких утримують у шпиталях, а письменних людей багато не тільки серед чоловіків, а й серед сільського жіноцтва. І це мало місце саме тоді, коли на Московщині, за свідоцтвом Котошихіна, навіть серед вищої верстви – боярства – траплялися люди цілком неписьменні, хоч вони й засідали в Боярській думі, в найвищій установі, що вирішувала державні справи.
Першу школу заснувало Успенське братство у Львові (1586 р.). Завданням цієї школи було релігійне та моральне підвищення нашого суспільства через належне виховання молоді. У Львівській школі вчили читати, писати, а потім граматику, риторику, діалектику й музику, Св. Євангеліє та книги Апостольські і, крім того, в часи пообідні, - пасхалію, арифметику, церковний спів. Звертали особливу увагу на слов’янську та грецьку мову, по-грецькому говорили і писали. Згодом заведено було, в інтересах практичних, ще мови латинську й польську.
Водночас з відкриттям братської школи був заснований «Порядок шкільний» – один з найстаріших шкільних статутів Європи. Статут уклав Арсеній Еласонський (1549-1626), перший ректор школи (1586-1588), грецький і український культурно-освітній діяч. У Статуті він висловив ідею станової рівності, тут наголошувалось, що «багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою». «Порядок шкільний» був взірцем для всіх інших братств.
Педагогічна, літературно-філософська й видавнича діяльність Успенського братства сприяла піднесенню національної культури. Написані викладачами Львівської школи підручники поширювалися в Україні, а також в Росії, Білорусі, Молдавії. Під керівництвом А. Еласонського в 1591 р. видано «Адельфотес» – перший підручник грецької мови з словеноруським (словеноукраїнським) перекладом. Серед дисциплін, в яких втілювалися європейські ренесансно-гуманістичні тенденції, особлива роль належала філології.
Наприкінці XVI – початку XVII ст. виникають близько 30 братських шкіл у різних містах України – Перемишлі, Галичі, Городку, Стрию, Холмі, Луцьку, Вінниці, Києві, Кам’янці-Подільському та ін.
В умовах наступу католицизму на релігійні та національні права українського народу братства вбачали свою патріотичну ціль у відродженні слов’янської мови. Братські школи за програмою навчання були закладами середнього типу. У них найголовніша увага приділялась вивченню слов’янської і української книжної мов. Всі братські школи у своєму розвитку пройшли два етапи. Вони виникали як греко-слов’янські, а згодом почали зближатися з латино-польськими.
На початку XVIІ ст. активізується братський рух у Центральній Україні, провідну роль відіграє Київське братство, яке стало ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Діяльність цього братства підтримувало Військо Запорізьке, на той час авторитетна політична сила, з якою змушені були рахуватися інші держави. В Києві за ініціативою гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного і при підтримці усього козацтва була відновлена православна ієрархія України. У 1615 р. гетьман «з усім військом» вступив до Київського братства, взяв таким чином під захист братську школу (кожний козак вносив 6 грошей вступних і 1,5 гроша щомісячно). Майже всі свої кошти П. Конашевич-Сагайдачний заповідав Київській, Львівській і Луцькій братським школам.
За рівнем викладання Львівська, Луцька і Київська братські школи успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими. Високим авторитетом користувалося Львівське Успенське братство.
На території польсько-латинської держави в XVI ст. існувало чимало протестантських шкіл (Вільно, Дубно, Хмільник, Любартів та ін.), а від 1565 р. і католико-єзуїтські школи. І в протестантських, і в латинських школах програма була однакова: в них вчили граматику латинську й грецьку, риторику, піїтику, діалектику, трохи математики, ще менше природознавства. Головну увагу звертали на класичних авторів, їх читали, коментували, заучували, за їх прикладом писали прозу та вірші як по-латинському, так і по-грецькому. Коли порівняємо програму цих шкіл з тим, що викладалися у Львівській братській школі, то побачимо, що різниця між ними була невелика: у Львові звертали багато уваги на свою рідну літературну мову – церковнослов’янську та грецьку. Завдяки своїй школі Львів став на деякий час культурним осередком українсько-білоруських земель, Львівське братство вело перед в духовному житті православного населення та його боротьбі з латинством та унією, а Львівська школа стала зразком для інших братських шкіл. Так, за її зразком, у 1587 р. засновано братську школу у Вільно, а потім до кінця XVI ст. ще школи в Бересті, Рогатині, Перемишлі. В міру того, як зростала для православ’я небезпека з боку Риму, виникали нові братства, а заодно з тим і братські школи, що знаходили собі живу підтримку серед всіх станів православного населення. В першій половині XVII ст. виникають школи в Стрятині, Києві (1615), Луцьку та в інших містах. Всі вони брали за зразок Львівську школу, і тільки в залежності від місцевих моральних і матеріальних умов, не завжди могли додержуватися плану та тих розмірів навчання, які бачимо в Львівській школі.
освіта братство острозький могилянський
4. Виникнення Києво-Могилянської академії
Непересічні здобутки вітчизняної освіти пов’язані з ім’ям Петра Могили (1596-1647). Молдаванин за походженням, він всі свої звання і достатки віддав справі національно-культурного відродження України. Після загибелі батька (молдавського господаря Симеона Могили) одним із опікунів Петра Могили був гетьман І. Хоткевич. Петро Могила здобув освіту в Сорбонні (є припущення, що навчання він розпочинав у Львівській братській школі), 1631р. став митрополитом Київським.
В порівнянні з багатою наукою в латинській мові греки XVI – XVII ст. стояли далеко позаду, а через те й нашим ученим доводилося звертатися до латинської науки, до латинських шкіл, серед яких єзуїтські в XVII ст. вважалися найкращими. Крім того, єзуїтські школи ліпше підготовляли своїх учнів до практичного, громадського життя, до державної служби, бо давали глибше знання латинської мови, що панувала тоді в Польщі.
Організована на єзуїтський зразок православна школа, на думку Петра Могили, могла дати ліпшу зброю для захисту православної церкви від католиків та уніатів. Тому-то він і заклав восени 1631 р. у Києво-Печерському монастирі школу, де викладовою мовою стала латинська, впроваджено були й програми єзуїтських шкіл. Таке новаторство викликало сильне обурення проти печерського архімандрита серед членів Богоявленського братства, київського міщанства та українського козацтва. Чуже походження Петра Могили та родинні зв’язки з польським магнатом викликали підозріння до нього з боку православних, і тому вони й були сильно роздратовані проти Могили. Один із сучасників і співробітників Петра Могили – Сильвестр Косів – свідчить, що народна юрба збиралася не один раз рознести Києво-Печерську школу, а учителів кинути в Дніпро – «начинити ними дніпровських осетрів». І тільки авторитет та тактовне поводження сміливого архімандрита врятували школу від такої сумної долі. Петро Могила знайшов спосіб помиритися з противниками його школи: він запропонував свою школу злити з братською, з тим що остання буде реформована за зразком його школи, а він сам буде протектором братської школи. Братство прийняло пропозицію Могили, і восени 1632 р. школи злилися. З цього моменту Київська братська школа стала латинською (не за духом і напрямом, а лише за мовою) й зветься колегією, а по смерті Петра Могили, протягом XVII ст. – Києво-Могилянською колегією, бо знаменитий протектор її не тільки організував, а й забезпечив її правне становище.