Подібна методика організації вправ щодо застосування знань на практиці особливе значення має в даний час, коли ставиться задача інтенсивнішого розумового розвитку учнів. Але розвиваючий характер вправи носитимуть лише тоді, коли вони будуть містити творчі завдання, виконання яких вимагає від учнів нетривіальних поворотів думки, мислення, розумової самостійності.
Подібна методика, якщо вдуматися в її сутність, ґрунтується на поліпшенні самостійної роботи учнів, на глибокому логічному аналізі того фактичного матеріалу, який лежить в основі формування наукових понять, практичних умінь і навичок.
Лабораторні заняття.Організація лабораторних робіт для учнів щодо застосування знань на практиці включає наступні прийоми: а) постановка мети лабораторних (практичних) занять; б) визначення порядку роботи і керівництво над ходом її виконання; в) підведення підсумків роботи. При проведенні лабораторних (практичних) занять учні можуть користуватися підручниками та іншими навчальними посібниками, а також консультуватися з вчителем.
2. Методи викладання іноземних мов
Відомості про вивчення іноземних мов відносяться до віддалених часів: в епоху розквіту культури в Сирії, стародавньому Єгипті, Греції, Римі іноземні мови мали практичне і загальноосвітнє значення через жваві торгові і культурні зв'язки між цими країнами. Їх роль не слабшала також і в період середньовіччя, про що свідчать літературні пам'ятки того часу і лексичні запозичення, відзначені словниками західноєвропейських мов. Спочатку грецька, а потім латинська мови були тими основними іноземними мовами, яким навчали в школах. Проте, жодна іноземна мова впродовж всієї історії розвитку культури країн Європи не виконувала такої виняткової ролі, як латинська (протягом п'ятнадцяти століть). Лише з розвитком національних мов в Західній Європі латинська мова втрачає свою домінуючу роль, залишаючись, проте, в загальноосвітній системі навчання на довгі роки. Значення латині було першою ознакою освіченості. Ще на початку минулого сторіччя в Німеччині на латинській мові писали і захищали дисертації. Для навчання латинській мові використовувалися перекладні методи, які надалі зробили істотний вплив на методику викладання західноєвропейських мов – французької, німецької і англійської.
Історія методів викладання іноземних мов найповніше була досліджена і описана І.В. Рахмановим. Історією методики займалися К.А. Ганшина, І.А. Грузинська, Ф. Аронштейн, В.Е. Раушенбах. Окремі розділи історії методів викладені в роботах З.М. Цвєткової, С.К. Фоломкіної, Н.І. Гез, Ю.А. Жлуктенко, Р.А. Кузнєцової. Класифікація методів навчання іноземним мовам є складним питанням, оскільки в основу їх найменування були встановлені досить відмінні ознаки. Залежно від того, який аспект домінує у викладанні, метод називається лексичним або граматичним; які логічні категорії є основними, – синтетичним або аналітичним. Відповідно до того, розвиток самого уміння є метою навчання, розрізняють усний метод і метод читання, за способом семантизації матеріалу – прямий метод. Назва методу визначається прийомом, який складає основу роботи над мовою, наприклад, аудіовізуальний, наочний. За принципом організації матеріалу традиційному методу протиставляють метод програмованого навчання. Відомі також методи, що одержали свою назву від імен їх авторів – методи Берліца, Гуена, Палмера, Уеста, Фриза, Ладо, Лозанова і т.д. Із безлічі методів, відомих в літературі, можна, проте, виділити два основні напрями у навчанні іноземним мовам – свідоме і інтуїтивне, найменування яких відображає їх зв'язок з психічними процесами оволодіння мовою.
Історія методики викладання іноземних мов знає численні і різноманітні спроби знайти найбільш раціональний метод навчання іноземним мовам. Найстародавнішим був метод натуральний, який нічим не відрізнявся від того методу, яким дитину навчають рідній мові. Іноземна мова опановувалася шляхом наслідування готовим зразкам, шляхом багатократного повторення і відтворення нового матеріалу по аналогії з вивченим. Природний метод, що переслідував тільки практичні цілі – навчання перш за все умінню говорити і читати легкий текст, – довго задовольняв потреби суспільства, в якому продуктивне володіння іноземною мовою було привілеєм його вищих прошарків.
З виникненням шкіл і введенням в них іноземної мови як загальноосвітнього предмету перший час також намагалися навчати мові природним методом, проте він незабаром був замінений перекладним методом, який неподільно панував аж до середини XIX в. Впродовж наступних ста років відбувалася постійна боротьба між прихильниками натурального, згодом прямого, і перекладного методів, а також питання про використовування рідної мови при навчанні іноземному або про відмову від неї і зараз ще має велике значення при встановленні методичного кредо тієї або іншої методичної школи.
Кожний метод за певних умов володіє об'єктивною цінністю. Прямі методи доцільно використовувати в невеликих за чисельністю групах, в різномовній або в одномовній аудиторії, якщо вчитель не володіє мовою учнів навчити усному володінню мовою в межах обмеженої тематики. Порівняльними методами можна користуватися тільки в одномовній аудиторії, коли вчитель володіє рідною мовою учнів і коли ставляться загальноосвітні і практичні цілі, особливо в плані рецептивного оволодіння мовою. Змішані методи також застосовуються залежно від цілей і конкретних умов навчання іноземній мові.
Знання історії методики викладання іноземних мов допоможе викладачу вільніше орієнтуватися у виборі прийомів навчання, раціонально їх поєднувати в своїй роботі, свідомо і творчо застосовувати рекомендації навчального посібника. З цією метою нижче приводиться короткий огляд деяких методів викладання іноземних мов, розташованих в хронологічному порядку.
Метод Ратихія.Німецький педагог Вольфганг Ратихій (1571–1635) висунув принцип свідомого навчання латинській мові. Мовний матеріал не повинен був завчатися напам'ять механічно: «Пам'яті потрібно довіряти лише те, що доходить до неї через канал розуміння». Як основний засіб семантизації застосовувався переклад, завдяки чому зростала роль рідної мови. Вивчення граматики було підкорене читанню, формальний аналіз тексту слідував за смисловим. Граматика іноземної мови порівнювалася з граматикою рідного. Широко застосовувався аналіз тексту в порівнянні з рідною мовою.
Граматико-перекладний або синтетичний метод.В основі цього методу – вивчення граматики. Основним засобом навчання мові був дослівний переклад. Граматика нових західноєвропейських мов штучно підганялася під систему латинської мови. Навчання іноземній мові було направлено на розвиток логічного мислення, тренування розумових здібностей. Мова вивчалася формально, напівсвідомим, напівмеханічним шляхом. Весь матеріал (правила і приклади до них) завчалися напам'ять, без попередньої аналітичної роботи, яказабезпечує усвідомлення матеріалу.
Лексико-перекладний, або аналітичний метод.Метод застосовувався в різних країнах Європи (Англія, Франція, Швейцарія). В центрі уваги цього методу була лексика. Словниковий запас створювався шляхом завчання напам'ять оригінальних творів. Граматика була відсунена на другий план і вивчалася безсистемно як коментар до тексту. Лексико-перекладний метод переслідував, в основному, загальноосвітні цілі і забезпечував розвиток навичок читання і перекладу. Представники лексико-перекладного методу – Шованн (Швейцарія), Жакото (Франція) і Гамільтон (Англія).
Натуральний метод.Сутність натурального методу полягала в тому, що при навчанні іноземній мові створювалися ті ж умови і застосовувався той же метод, що і при природному засвоєнні рідної мови дитиною. Звідси і назва методу: натуральний, або природний. Найбільш визначними представниками цього методу були М. Берліц, Ф. Гуен, М. Вальтер та ін. Найпопулярніший серед них М. Берліц, курси і підручники якого були поширені в Европі, США і якийсь час в Росії і в СРСР.
Головна мета навчання при натуральному методі – навчити учнів говорити на іноземній мові. Прихильники цього методу вважали, що, навчившись говорити, учні можуть читати і писати на мові, що вивчається, навіть не будучи навчені техніці читання і письму.
Метод Гуена.Франсуа Гуен (1831–1898) так само, як і М. Берліц, був представником натурального методу. Він відомий в методиці навчання іноземним мовам завдяки використанню внутрішньої наочності, що дозволяє на підставі чуттєвого досвіду пов'язувати окремі явища і дії в безперервний ланцюг. Спостерігаючи за грою дітей 2-5 років, Гуен дійшов думки про те, що в основі навчання рідній мові лежить потреба супроводжувати свою діяльність висловами в логічно-хронологічній послідовності. Звідси Ф. Гуен робить висновок, що і процес засвоєння іноземної мови повинен проходити аналогічно. Виходячи з цього, він висуває наступні основні положення свого методу: природне навчання мові засновано на потребі людини виражати свої відчуття; в основу навчання повинне бути встановлено не слово, а речення; найнадійнішим і дієвішим є слухове сприйняття, внаслідок чого первинним і основним засобом навчання мові повинна бути усна мова, а не читання і письмо.
Берліц і Гуен зіграли позитивну роль в реформі викладання іноземних мов. Розірвавши з вербально-схоластичними методами, вони поклали в основу навчання іноземним мовам усну мову, надавали велике значення розвитку слухового сприйняття, ввели усне опрацьовування матеріалу перед читанням і письмом. Проте вони не володіли достатньою теоретичною підготовкою і були прихильниками вузького практичного вивчення іноземної мови. Вони не вчили живій, ідіоматичній мові, не забезпечували знання граматичної системи мови, що вивчається, не визнавали за мовою загальноосвітнього значення.