У другому розділі - матеріал експериментального дослідження. В висновку підведені підсумки роботи.
РОЗДІЛ I. ТЕОРІЯ ПОВЕДІНКИ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
1.1 Аналіз психолого – педагогічної літератури з проблеми дослідження
У дослідженнях сучасних зарубіжних та вітчизняних учених проблема поведінки особистості розглядається переважно у таких аспектах: теоретико-методологічні засади виховання культури поведінки (С. Анісімов, М. Бердяєв, М. Вебер, В. Малахов, В. Соловйов, В. Франкл); особистісно орієнтований підхід до її виховання (І. Бех, А. Богуш, А. Бойко, О. Кононко, В. Кузь, О. Савченко); особливості виховання культури поведінки на різних етапах онтогенетичного розвитку (Ф. Алімов, Л. Артемова, В. Білоусова, О. Дейч, О.Богданова, В. Горєва, В. Нечаєва, М. Левківський, С. Петеріна, Н. Хамська, А. Шемшурина та ін.); формування культури взаємин дітей дошкільного і молодшого шкільного віку (Л. Артемова, А. Гончаренко, В.Киричок, Н. Хіміч, О. Яницька); естетичні аспекти культурної поведінки (М. Волос, В. Дружинін, І. Зязюн, Л.Масол, Н. Миропольська, А. Федь).
У філософії поняття "культура поведінки" особистості тісно пов’язується з поняттям "культура". Сучасні філософи (С. Анісімов, М. Горлач, К. Леві-Строс, В. Межуєв, Е. Маркарян, І. Надольний, Ж.-П. Сартр, Л.Сохань, В. Шинкарук та ін.) розглядають культуру як сферу становлення, розвитку і соціалізації людини.
У соціології "культура поведінки" визначається як сукупність духовних цінностей, правил, норм, що регулюють характер взаємин між людьми і слугують для того, щоб полегшити їхнє входження в суспільство.
Тим самим культура поведінки постає результатом успішної адаптації людини до умов життя в суспільстві (Е.Дюркгейм, Е. Ериксон, Л. Козер, Р. Мертон, Т. Парсонс, П. Сорокін).
Основа етичного підходу до культури поведінки особистості (Т. Аболіна, Л. Волченко, В. Дружинін, В.Єфименко, В. Малахов та ін.) полягає в тому, що будь-які вчинки людини розглядаються у діалектиці добра і зла. Тому моральна поведінка оцінюється за принципом "максималізації добра і мінімалізації зла", а критерієм її розвитку вважається якісна характеристика моральних цінностей. Виходячи з цього, під культурою поведінки розуміють сукупність форм повсякденних дій і вчинків людини, в яких віддзеркалюються моральні та естетичні поведінкові норми (А. Гусейнов, О. Дробницький, І. Кон). Оскільки життєдіяльність особистості включає як творчі, так і репродуктивні моменти, то у структурі культури поведінки виокремлюють "особову" та функціональну форми, що не виключає їх переплетення на практиці. На думку Т. Аболіної, Л. Волченко, В. Єфименко, якщо функціональна форма спілкування регулюється етикетом, то "особова" форма не обмежується лише формальною регуляцією, оскільки міжособистісні взаємини є динамічними і вимагають прояву спектру мотивів поведінки: від потреби творити добро до прагматичного ставлення до інших. За такого підходу культура поведінки є одночасно результатом і показником відповідності дій і вчинків людини соціальним нормам поведінки.
В естетиці (В. Алексєєва, Д. Кучерюк, Т. Левчук, А. Шефтсбері) домінує думка про тісний зв’язок категорій прекрасного, гармонійного з етичними категоріями істини, блага, добра. У зв’язку з цим культура поведінки передбачає взаємозв’язок внутрішньої культури особистості та зовнішніх форм її виявлення, що ґрунтуються на поняттях "красиве", "гармонійне", "досконале" (В. Дружинін, Т. Левчук).
У психології (Б. Ананьєв, І. Бех, Л. Божович, Л. Колберг, В. Роменець, С. Рубінштейн, Н. Чепелева, та ін.) культура поведінки кваліфікується як динамічне особистісне утворення, що поступово виявляється, формується і видозмінюється протягом життя людини в процесі вчинкових дій.
Педагоги минулого (Я. Коменський, П. Лесгафт, Дж. Локк, М. Монтессорі, Р. Оуен, Й. Песталоцці, С.Русова, Ж.-Ж. Руссо) визначальним у формуванні культури поведінки дітей дошкільного віку вважали вплив родини. Актуальними і сьогодні є такі виділені ними принципи виховання культури поведінки: природовідповідності і культуровідповідності; необхідності її виховання з раннього віку; наступності між дошкільною і шкільною освітою; надання дитині права на свободу і самостійність з метою накопичення досвіду соціальної поведінки; вплив на емоційно-почуттєву сферу; забезпечення єдності чуттєвого і раціонального у формуванні поведінкових звичок; виховання засобами казки, музики, зображувального мистецтва, природи як такими, що залучають до добра, краси, людяності.
Формування культури поведінки дітей 5-6-го років життя відбувається в умовах поступового розширення соціального середовища. Найбільш авторитетною фігурою залишається дорослий, на оцінку якого дитина орієнтується у власних діях і вчинках, проте надалі розширюються взаємини з однолітками, значення яких постійно зростає. Серед основних механізмів, що визначають формування культури поведінки, виділяють спостереження за соціальною поведінкою, наслідування дій і вчинків, інтеріоризація.
1.2 Формування особистісних якостей у дитини-дошкільника
Під основними, або базовими, якостями особи розуміються ті, які, починаючи оформлятися в ранньому дитинстві, досить скоро закріплюються і утворюють стійку індивідуальність людини, визначувану через поняття соціального типу, або характеру, особи. Це фундаментальні риси особи, домінуючі мотиви і потреби, інші властивості, по яких опісля багато років можна дізнатися людину. Такі якості відрізняються від решти особових властивостей людини тим, що їх витоки йдуть в дитячий і ранній вік, а передумови до формування складаються в той період життя дитини, коли він ще не володіє мовою. Життєва стійкість цих якостей пояснюється, зокрема, тим, що в початковий період формування даних властивостей мозок дитини ще незрілий, а його здібність до диференціації подразників недостатньо розвинена.
Основні особові якості відрізняються від інших тим, що їх розвиток — принаймні в початковий період — певною мірою залежить від біологічно обумовлених властивостей організму. До таких особових якостей належать, наприклад, екстраверсія і інтроверсія, тривожність і довіра, емоційність і товариськість та інші. Вони складаються і закріплюються у дитини в дошкільному віці, в умовах складної взаємодії багатьох чинників: генотипу і середовища, свідомості і несвідомого, наслідування і ряду інших.
Самооцінка дитини, усвідомлення вимог, що пред'являються до нього, з'являються приблизно до трьох-чотирьом років на основі порівняння себе з іншими людьми. На порозі школи виникає новий рівень самосвідомості і вольової регуляції поведінки. Він характеризується оформленням у дитини його «внутрішньої позиції» — досить стійкої системи відносин до себе, к людям, до навколишнього світу. «Виникнення такого новоутворення, — пише Л.І. Божович, — стає переломним пунктом впродовж всього онтогенетичного розвитку дитини».
Внутрішня позиція дитини надалі стає початковим пунктом для виникнення і розвитку у нього багато інших, зокрема вольових, якостей особи, в яких виявляються його незалежність, наполегливість, самостійність і цілеспрямованість. Усвідомлення себе як індивіда приходить до дитини у віці близько двох років. В цей час діти дізнаються свою особу в дзеркалі і на фотографії, називають власне ім'я. До семи років дитина характеризує себе в основному із зовнішнього боку, не відокремлюючи свій внутрішній світ від опису поведінки. Самосвідомість, що формується, коли воно досягає достатньо високого рівня, приводить до появи у дітей схильності до самоаналізу, до ухвалення на себе відповідальності за те, що відбувається з ними і навколо них. Виникає виражене прагнення дитини в будь-якій ситуації робити все від себе можливе для того, щоб добиватися поставленої мети.
Вельми помітним в дошкільному віці стає процес розвитку особи і вдосконалення поведінки дитини на основі прямого наслідування навколишнім людям, особливо дорослим і одноліткам. Можна сказати, що даний вік є сензитивный періодом в розвитку особи на основі наслідування, що супроводжується закріпленням спостережуваних форм поведінки спочатку у вигляді зовнішніх наслідувальних реакцій, а потім — у формі демонстрованих якостей особи. Будучи спочатку одним з механізмів навчання, наслідування потім може стати стійкою і корисною якістю особи дитини, суть якої полягає в постійній готовності бачити в людях позитивне, відтворювати і засвоювати його. Правда, особливою етично-етичною селективністю наслідування в цьому віці ще не володіє, тому діти з однаковою легкістю можуть засвоювати як хороші, так і погані зразки поведінки.
У молодшому і середньому дошкільному дитинстві продовжується формування характеру дитини. Він складається під впливом спостережуваної дітьми характерної поведінки дорослих. У ці ж роки починають оформлятися такі важливі особові якості, як ініціативність, воля, незалежність.
У старшому дошкільному віці дитина навчається спілкуватися, взаємодіяти з навколишніми людьми в спільній з ними діяльності, засвоює елементарні правила і норми групової поведінки, що дозволяє йому надалі добре сходитися з людьми, налагоджувати з ними нормальні ділові і особисті взаємини.
У дітей, починаючи приблизно з трирічного віку, виразно виявляється прагнення до самостійності. Будучи не в змозі реалізувати його в умовах складного, недоступного життя дорослих, діти зазвичай задовольняються тим, що відстоюють свою самостійність в грі. По гіпотезі, яка була запропонована Д.Б.Ельконіним, дитяча гра виникає саме завдяки існуванню у дитини такої потреби [18, с.293].
У віддалені від нас часи історії, а також у дітей з сучасного суспільства, що виховувалися в умовах, коли саме життя спонукало їх з раннього дитинства бути самостійними, дитячі ігри виникали набагато рідше, ніж в умовах новітньої європейської цивілізації. До появи і подальшого розвитку ігор привело виділення дитинства як особливого підготовчого періоду життя. Сучасні іграшки — це заступники тих предметів, з якими дитина повинна буде зустрітися в реальному житті у міру свого дорослішання.