ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ МОНОЛОГІЧНОГО МОВЛЕННЯ УЧНІВ 5 – 9 КЛАСІВ
У статті узагальнено результати вивчення проблеми формування монологічного мовлення учнів у науковій і навчально-методичній літературі; показано шляхи використання методів навчання української мови з метою формування монологічного мовлення учнів.
Ключові слова: монологічне мовлення, лінгводидактичні методи навчання, види вправ.
В статье обобщенно результаты изучения проблемы формирования монологической речи учащихся в научной и учебно-методической литературе; показаны пути использования методов обучения украинского языка с целью формирования монологической речи учеников.
Ключевые слова: монологическая речь, методы учебы, виды упражнений.
Постановка проблеми. За Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті, Концепцією мовної освіти навчання української мови в сучасній загальноосвітній школі повинно бути спрямоване на те, щоб сформувати особистість, яка вільно володіє засобами мови в будь-якій мовленнєвій ситуації, аргументовано висловлює свої думки, дотримується правил мовленнєвого етикету [8].
Необхідність удосконалення монологічного мовлення школярів усвідомлюється в методиці давно, проте ця проблема ще не знайшла своєї комплексної теоретико-практичної реалізації. Протягом останніх десятиліть розвиток монологічного мовлення учнів розглянуто в таких аспектах: основні закономірності розвитку мовлення (І. Зимня, Т. Ладиженська, О. Леонтьєв, М. Львов, М. Пентилюк, М. Стельмахович, Л. Федоренко та ін.); розробка мовного компонента загальноосвітньої підготовки учнів (О. Біляєв, М. Вашуленко, Є. Голобородько, І. Ґудзик, С. Караман, В. Мельничайко, Г. Михайловська, Л.Скуратівський, О. Хорошковська, Г. Шелехова та ін.); збагачення словника учнів (Н. Голуб, Т. Коршун, Л. Кутенко, Т. Левченко, В. Мельничайко та ін.) [1, с. 13]. Однак, незважаючи на значні успіхи в цій галузі, у вітчизняній лінгводидактиці відсутнє дослідження, в якому було б обґрунтовано систему роботи з удосконалення монологічного мовлення учнів 5–9 класів у процесі вивчення української мови. Важливість цієї проблеми усвідомлена вчителями, але через відсутність необхідних методичних розробок у шкільній практиці вона розв’язується повільно. Не відповідає нинішньому соціальному замовленню і той рівень мовленнєвої культури, що сьогодні спостерігається в учнів.
Мета статті – узагальнити результати вивчення проблеми в науковій і навчально-методичній літературі; показати шляхи використання методів навчання української мови з метою удосконалення монологічного мовлення учнів 5–9 класів.
Монологічне мовлення – це мовлення однієї особи, що виражає в більш-менш розгорнутій формі свої думки, наміри, оцінку подій і т.д. [6, с. 34]. Одним із завдань, що ставить програма основної школи з української мови, є навчання монологічному мовленню. Метою навчання є формування умінь монологічного мовлення, під яким у М. Пентилюк розуміється уміння комунікативно-мотивовано, логічно-послідовно і складно, досить повно і правильно в мовленнєвому відношенні викладати свої думки в усній формі [6, с. 35].
У наш час в основній школі навчанню усному і писемному монологічному висловлюванню не завжди приділяється достатньо уваги. Проте не потрібно забувати, що навчання монологічного мовлення в загальноосвітній школі є одним з найважливіших аспектів, оскільки саме цей аспект навчання дисциплінує мислення, учить логічно мислити і відповідно будувати своє висловлення у такий спосіб, щоб довести свої думки до слухача. Монолог є такою формою мовлення, коли його вибудовує одна людина, самостійно визначаючи структуру, композицію і мовні засоби. Монологічне мовлення може носити репродуктивний і продуктивний характер. Репродуктивне мовлення не є комунікативним. Перед школою ставиться задача розвитку непідготовленого продуктивного мовлення учнів. Монологічне мовлення, як і діалогічне, повинне бути ситуативно обумовлене і, як стверджують психологи, мотивоване. Ситуація є для монологу відправним моментом, потім він «відривається» від неї, утворює своє середовище – контекст. Тому монолог, як стверджує В. Мельничайко, є контекстуальним, на відміну від діалогу, що знаходиться в найтіснішій залежності від ситуації. У силу контекстності монологічного мовлення до нього пред’являються особливі вимоги: воно повинно бути зрозумілим «із самого себе», тобто без допомоги немовних засобів, що часто відіграють велику роль у ситуативному діалогічному мовленні [6, с. 37]. Монологічне мовлення виконує такі комунікативні функції:
- інформативна (повідомлення нової інформації у виді знань про предмети і явища навколишньої дійсності, опис подій, дій, станів);
- функція впливання (переконання кого-небудь у правильності тих або інших думок, поглядів, переконань, дій; спонукання до дії або запобігання дії);
- експресивна (використання мовленнєвого спілкування для опису стану, в якому знаходиться той, хто говорить, для зняття емоційної напруженості);
- розважальна (виступ людини на сцені чи серед друзів для розваги слухачів);
- ритуально-культова (висловлювання під час будь-якого ритуального обряду) [5, с. 73].
Беручи за основу базовий документ шкільної освіти, а саме програму загальноосвітніх навчальних закладів, можемо встановити, що для основної школи найбільш актуальною є інформативна функція монологічного мовлення. Стосовно навчання монологічного мовлення, то планомірне і систематичне навчання починається вже в початкових класах і продовжується протягом усіх навчальних років. Навчальний монолог на початковому етапі навчання є простим і дуже коротким логічно побудованим висловлюванням, що містить один або кілька мовних зразків. Учні мають вміти без попередньої підготовки логічно і послідовно висловлюватися відповідно до навчальної ситуації, робити усні повідомлення за темою, передавати своїми словами основний зміст прослуханого або прочитаного в межах мовного матеріалу. Від учнів вимагається уміння не тільки повідомляти про факти, але і виражати своє ставлення до викладеного.
Монологічне висловлювання – це особливе і складне уміння, яке необхідно спеціально формувати. У лінгвістичному плані зусилля вчителя й учня повинні бути спрямовані на відпрацьовування правильності структурно-граматичної, лексичної і стилістичної побудови, в екстралінгвальному – на відповідність мовного висловлення комунікативної мети, заданої ситуації, теми [4, с. 19]. Тому, дуже важливе значення має добір методів і засобів навчання.
На думку лінгводидактів, вибір того чи іншого методу залежить від характеру матеріалу, що пропонується для вивчення, зв’язку виучуваного матеріалу з попереднім і наступним, співвідношення в ньому елементів теоретичного і практичного характеру, рівня загального розвитку учнів та їхньої підготовки з предмета.
Беремо до уваги різні погляди методистів на класифікацію методів навчання мови, проте найбільш прийнятною для ефективного удосконалення монологічного мовлення учнів 5–9 класів вважаємо класифікацію методів, запропоновану О. Біляєвим [3, с. 4]. Розвиток умінь створювати комунікативно-дієві тексти монологічної структури повинен бути в центрі уваги методиста, тому слово вчителя – метод, який реалізується в пояснювальному монолозі, сьогодні набуває особливої актуальності. Основне його призначення – «подати» учням навчальну інформацію й забезпечити її сприйняття, осмислення, запам’ятовування. Як зауважує психолог Н. Менчинська, яка є однією з авторів теорії засвоєння знань, тільки на основі багатої пам’яті, коли вона нагромадить значну кількість знань, стає можливим розвиток проблемного мислення, що передбачає самостійний пошук [1, с. 41]. Саме цьому й сприяє монолог вчителя, що завдяки широкому спектру реакцій учнів-слухачів стає повною мірою діалогізованим.
На відбір мовного матеріалу впливає урахування адресата, продумування його доцільності, добір найбільш ефективної мовленнєвої форми, ступінь розгорнутості, кількість прикладів, пояснень. Правильно організована структура мовлення словесника дозволяє учням слідкувати за його думкою, передбачати хід думок і навчатися використовувати мовлення як зразок для побудови власних висловлювань.
Значні можливості для перевірки рівня засвоєння учнями мовленнєвих понять дає метод бесіди. Під час бесіди учитель за допомогою питань не тільки перевіряє знання дітей, а й стимулює їх до аналізу мовленнєвих понять, самостійного формулювання узагальнень і висновків.
Спостереження й аналіз мовних явищ полягає у виділенні за певними ознаками лінгвістичних категорій (граматичних форм, груп слів), у характеристиці їх з певного погляду (граматичного, стилістичного) і знаходить своє вираження у спостереженнях над мовою, в аналізі художніх творів щодо їх стилю, словника, зображувальних засобів [1, с. 98], «передбачає набуття нових знань про живе слово й особливості користування ним шляхом цілеспрямованих спостережень над фактами і явищами усної мови на спеціально дібраних прикладах» [2, с. 57], тобто текстах.
Проведення спостережень над текстами-взірцями допомагає учням навчитися сприймати й розуміти інформацію, що міститься в них, визначити єдність змісту й форми, вникнути у сутність мовних фактів, явищ, процесів, осмислити зв’язок між ними і тими теоретичними висновками, що випливають з них, з’ясувати значення кожного рівня мовної системи (фонетичного, лексичного, морфемного, словотвірного, морфологічного, синтаксичного і стилістичного).
Під час застосування цього методу вчителі часто вдаються до лінгвістичного експерименту, завдяки якому учні мають змогу вести спостереження над мовними одиницями, явищами, процесами, фактами в різних сферах їх функціонування, проводити заміну одних мовних одиниць іншими відповідно до мовленнєвої ситуації.
Цінність роботи з підручником полягає в передачі готової інформації за допомогою тексту параграфа або наочних посібників. Цей метод забезпечує сприйняття й засвоєння учнями мовленнєвого матеріалу, сприяє розвиткові навичок самостійної роботи з літературою, крім того, тексти параграфів допомагають учням під час створення усних або писемних висловлювань [3, с. 5].