1.3 Значення казки як жанру літератури
Мабуть, жоден з видів народної творчості не відзначається таким багатством нашарувань, як казка. На ній позначився вплив різних історичних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. Усе це свідчить про важливе місце казок у культурно побутовій практиці людства уже на ранніх щаблях його історичного розвитку і про тісний зв'язок їх з життям народу.
Звичайно, кожна казка, як, до речі, й твори інших жанрів фольклору, певний елемент нової дійсності засвоювала не механічно, не прямолінійно, а в своєрідному, передусім художньо естетичному аспекті. Тим-то нове в казці тієї або іншої історичної доби щоразу й неминуче "зливається із старим в одне органічне ціле".
Будучи здавна одним з провідних і визначальних жанрів усної народної творчості, істотно впливаючи на процес формування різних видів та жанрів фольклору, на його загальну поетику, на характер жанрової системи тощо, казка разом з тим відіграла важливу роль і в розвитку писемної традиції людства. Ще в античному світі (зокрема, в Стародавній Греції та Римі) казка як пізнавальне і художнє джерело використовувалась істориками, поетами. Дослідники пізнішого часу, наприклад, слушно зауважували, що давньогрецький письменник і філософ Плутарх, який написав багато творів історичного змісту, "у своїх оповіданнях дає більше казок, ніж історичного викладу".
Велике значення мали народні казки для становлення та розвитку багатьох жанрів художньої літератури (передусім пригодницького роману, повісті, новели, байки, літературної казки-алегорії тощо). На щедрому, життєдайному грунті казкової традиції у всіх народів світу започаткувався та розвинувся і такий характерний вид професіональної художньої творчості, як дитяча література.
За своєю природою казка є досить характерним жанром фольклору; вона щільно примикає до інших різновидів народної оповідальної творчості, насамперед до легенди, переказу, оповіді, які, як відомо, особливо тісно пов'язані з конкретною історією, реальним життям і побутом їх творців. Художні образи казок, психологія характерів, ситуації, художні деталі казкового епосу в своїй основі завжди глибоко самобутні й історично конкретні, бо ж вони у специфічній художній формі відбивають життя, погляди, смаки та сподівання певного народу у певний час його історії.
Проте казка має й чимало відмінного від суміжних з нею жанрів оповідального фольклору. Це, зокрема, притаманна їй своєрідна внутрішня установка на вимисел. Якщо в легенді або, скажімо, переказі основним є підкреслення "достовірності" чи "імовірності" того, про що йдеться у творі, то казка завжди розповідає явну "вигадку", яка цікава не сама по собі, а передусім своїм більш або менш прозорим натяком на якесь конкретне життєве явище, захоплює своєю алегоричністю, і це завжди усвідомлюється як самим творцем казки, так і її виконавцем і слухачем.
Установка на вимисел в казці перебуває в органічному зв'язку з іншою не менш характерною ознакою - розважальністю, "Коли казку, слушно підкреслює російський фольклорист О. Никифоров,- розповідають не для розваги, а, напр., з метою дидактичною, повчальною, вона перетворюється в чисту легенду, повчання і при цьому набуває часто навіть нових особливостей побудови". У сиву давнину форми усної поезії були ще слабо диференційовані, до того ж і сама народна творчість тоді досить щільно перепліталась з різноманітними побутовими та ідеологічними чинниками. Ймовірно, що й казка була у ті далекі від нас часи певною мірою зв'язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині.
Народи світу в своєму розвитку загалом пройшли більш або менш аналогічні історичні стадії. Це відбилось і на казці, про що свідчать однотипні у казковому епосі різних народів нашарування, глибока спорідненість, часом вражаюча подібність багатьох сюжетів, мотивів та образів, хоч безсумнівна при цьому й величезна, особливо у пізніші часи, роль культурного взаємообміну між народами.
До того ж казка як характерна форма художньої розповіді за своєю природою здавна забезпечувала широкий простір для участі в процесі її творення та поширення індивідуального творчого начала. Імпровізаційний елемент у творах цього жанру завжди посідав досить важливе місце, хоч знаходив і не настільки широкий вияв, як, скажімо, в легенді, переказі або оповіді. У казці він більшою мірою, аніж в інших видах оповідальної творчості, стримувався різноманітними чинниками формального порядку (більш або менш усталеною фабулою, внутрішньою цілісністю сюжетів та мотивів, законами композиції, системою так званих "загальних місць" тощо), щоразу сполучався з певною (казковою) традицією.
Крім того, у порівнянні з іншими жанрами фольклору казка надзвичайно сильно виявляє схильність до взаємодії з писемною традицією, що не могло не позначитись на її характері й особливостях розвитку. Можна сміливо твердити: з появою писемності казкова творчість дістала характерне, якісно нове джерело для свого збагачення, поширення й функціональних виявів.
Усе це й склало той специфічний грунт, на якому народна казка в міру культурного поступу людства дедалі більше зростала вшир і вглиб, у кожну історичну епоху своєрідно оновлювалась, переосмислювалась, видозмінювалась, постійно збагачувалась і розвивалась як з погляду генетичного, так і типологічного, щедрим потоком вливалась у культурну скарбницю кожного народу як її неоціненне надбання і водночас активно запліднювала казкову традицію інших народів, проте й сама часто-густо зазнавала при цьому неабияких впливів.
"Доступна практично всім поколінням людей, суспільним верствам, етносам, цивілізаціям", казка прилучає своїх шанувальників до вічності, невимушено навчаючи їх цінностей, що не тліють тисячоліттями".
1.4 Казка як об’єкт наукових досліджень
Об’єктом наукового дослідження казка і казкотворчість стають у ХІХ ст., здебільшого цей феномен вивчають в контексті гуманітарних наук, зокрема філології, історії, філософії, культурології. Відомі мовознавчі та літературознавчі праці, присвячені казці, пов’язані з іменами В. Я. Проппа, В. В. Анікіна, М. В. Васільєва, О. М. Горького, В. І. Даля, С. І. Мінца та ін. Вивченням філософсько-історичних та культурологічних аспектів казки займалися М. М. Бахтін, В. В. Зеньковський, О. Ф. Лосєв, А. В. Дахін та ін.
На початку минулого століття багатоаспектний світ казки стає предметом психолого-педагогічних досліджень. Маємо на увазі праці Т. І. Алієвої, Є. А. Аркіної, А. М. Виноградової, Л. М. Гурович, М. М. Кашиної , Т. І. Морозової, А. М. Орлова та ін. У них досліджено особливості сприйняття казок дітьми, вплив казки на розвиток функціональних характеристик дитини, формування ігрових можливостей у дитини за допомогою казки тощо. Поняття "казкотерапія", "терапевтична казка" з’являються в науковому обігу лише в другій половині ХХ ст. Вони знаменують появу нового напряму досліджень казки – в аспекті читання "з лікувальною метою" – бібліотерапії, чергове розширення жанрових меж казки.
З точки зору книгознавчої, під казкотерапією пропонується розуміти суміжну дисципліну книгознавства, яка вивчає зворотний зв’язок між казковими подіями та поведінкою реципієнта в реальному житті, тобто вплив казки на формування особистості. Психологи детермінують це поняття як частину терапевтичного впливу на особистість, основною метою методу є донесення до читача чи слухача казки ідеї, що все, що є нереальним в житті, стає реальним в казці; це процес об’єктивізації ситуації, спосіб виховання дітей, що втілюється за допомогою здатності казки активувати ресурси особистості.
На сьогодні в багатьох європейських країнах, зокрема в Польщі, відбувається заснування наукових шкіл – інституцій, наукових установ, дослідних центрів, – які працюють у напрямі бібліо- чи казкотерапії. Польські науковці репрезентують досягнення в галузі казкотерапії великою кількістю видань (наукових, науково-популярних, навчальних). На базі відомих університетів готують фахівців-казкотерапевтів (Ягелонський університет (м. Краків), університет Марії Склодовської-Кюрі, Католицький університет (м. Люблін). Існують польські видавництва у Варшаві, Познані, Вроцлаві, зокрема "Media Rodzina" (м. Познань), що спеціалізуються на "літературі, яка лікує", видають збірники терапевтичних казок, навчальні посібники, методичні вказівки тощо. Чимало зроблено для розвитку казкотерапії та дослідженні казки в контексті психологічних наук і в Росії. 1998 р. у Санкт-Петербурзі було засновано Інститут казкотерапії. Працівники Інституту, на чолі з директором Т. Зінкевич-Євстигнєєвою, стали послідовниками відомих дослідників казок – К. Г. Юнга, М.-Л. фон Франц, К. П. Естес, Е. Фромма), З. Фройда, Е. Берна, М. Еріксона, В. Я. Проппа та ін. Саме форму казки та метафору працівники Інституту казкотерапії визнали одним із найефективніших та найзапотребованіших сучасністю засобів вирішення проблем людини (психічних розладів, страхів, стресів, депресій тощо). За десять років науково-дослідної роботи Інститут казкотерапії в Росії розробив методологію комплексної казкотерапії для дітей, підлітків і дорослих із різноманітними проблемами.
Народна казка та її педагогічні можливості стали предметом уваги українських педагогів та методистів. Так, велику увагу казкам як жанрові творчості та засобу виховання школярів приділяли Бібко Н., Бурова Р., Дорошенко С., Ігнатенко Н., Корнійчук І., Кубинський М., Олійник Г., Пабат В., Сиротинко В., Тищенко С., Чуйко Г. та ін.