Друга постать — Іван Франко — новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки "З вершин і низин", "Зів'яле листя", поема "Мойсей".
Творцями української ПРОЗИ аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману "Хмари" Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті "Сонячний промінь" Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, "Бурлачка" Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки ("Товаришки" Олени Пчілки), жінки-повії ("Повія" Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького, "Лихо давнє і сьогочасне" Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. "Історію народу в особах" написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах ("Батько та дочка" Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва ("П'яниця" Панаса Мирного), духовенства ("Старосвітські батюшки і матушки", "Афонський пройдисвіт" Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище ("На дні" Івана Франка, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах "Перехресні стежки", "Лель і Полель".
Жанрове багатство української прози у 70—90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл "Баба Параска та баба Палажка" Івана Нечуя-Левицького, "Каторжна", "Дзвоник" Бориса Грінченка, "Задля празника" Івана Франка), новели ("Лови" Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова ("Микола Джеря" Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова ("Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка ("Старосвітські батюшки і матушки" Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна ("Лихі люди" Панаса Мирного, "Сонячний промінь" Бориса Грінченка), історична повість ("Захар Беркут" Івана Франка, "Оборона Буші" Михайла Старицького).
У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького "Люборацькі". Написаний у 1861—1862 роках, цей твір порушував винятково важливу і актуальну проблему денаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий автором "сімейною хронікою", цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія"). Роман проблемно-ідеологічний з'явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького ("Хмари", "Над Чорним морем") та Івана Франка ("Лель і Полель"). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" Івана Нечуя-Левицького.
На зміну оповіді від першої особи приходить об'єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер'єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70—90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.
В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п'єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. "Ці троє людей, — писав Іван Франко, — склали першу українську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський і Саксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитих артистів і артисток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів".
До багатопроблемних і різножанрових досягнень української драматургії аналізованої доби відносять твори "Глитай, або ж Павук" та "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" Марка Кропивницького, "Не судилось", "Талан" Михайла Стариць-кого, "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Сто тисяч", "Суєта", "Житейське море" Івана Карпенка-Карого, "Лимерівна" Панаса Мирного, "Степовий гість", "Серед бурі" Бориса Грінченка, "Учитель", "Сон князя Святослава", "Украдене щастя" Івана Франка.
тематика художніх творів
Особливо глибоко і всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з’являються оповідання і повісті про панщину ("Микола Джеря" Нечуя-Левицького, "Панщизняний хліб" Франка, "Протестант" Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства ("Кайдашева сім’я" Нечуя-Левицького, "Лесишина челядь" Франка, "Козарський ланок" Кониського, "Серед темної ночі" і "Під тихими вербами" Грінченка, "Навернений скупець" Ярошинської).
Прозаїки показують зубожіння селянства ("Лихо давнє й сьогочасне", "Морозенко" Панаса Мирного, "Ціпов’яз" Коцюбинського), його відхід на промичли, його пролетаризацію ("На роботі", "Навернений грішник" Франка, "Панько" Грінченка, "П’яниця" Ганни Барвінок, "Наслідки непорадності" Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з’являються повісті Франка "Boa constrictor", "Борислав сміється", в яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція ("Іван Базилець" Бордуляка, "Пересельці" Грицька Григоренка).
У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства, чиновництва, духівництва ("Для домашнього огнища", "Основи суспільства" Франка, "Пропащий чоловік" Павлика, "Перекинчики" Ярошинської, "Старосвітські батюшки і матушки" Нечуя-Лувицького, "Суддя Гарбуз" Кониського).
Прозаїки намагаються з’ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті. Панас Мирний у повісті "Лихі люди" показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки за власну кишеню ("Рутенці", "Свиня", "Опозиція"). Нечуй-Левицький ("Хмари"), Кониський ("Семен Жук і його родичі", "Юрій Горовенко"), Грінченко ("Сонячний промінь", "На розпутті"), Олена Пчілка ("Світло добра і любові") намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Вони водночас правдиво показують, , як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.
Висновки
Так, освоюючи все нові й нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні і морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світ великого слов’янського народу, який, за висловом Івана Франка, угору йшов, "хоч був запертий в льох".