Симпатію в читача викликають ті персонажі, в яких проявилися найкращі риси українського народу - доброта й любов до ближнього, працелюбства, почуття гідності й честі, які в усі часи мають бути основою життєвої філософії кожного молодого покоління.
Образ Максима
Образи "пропащої сили". Ще однією головною сюжетною лінією роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" є лінія життя Максима Ґудзя. Дід Максима, січовик Мирін Ґудзь, прийшов у вільне село Піски поблизу містечка з промовистою назвою - Гетьманське - незадовго до зруйнування Запорозької Січі. Автор підкреслює, що побут самотнього осілого запорожця спочатку мало чим відрізнявся від способу його життя в попередні роки: "Воював, - казав він, - з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму зі звіром!". Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там - глянь! І несе шкур п'ять або шість вовчих". Одружившись з Мариною Зайцівною, перша зустріч з якою виявилася романтичною, Мирін Ґудзь ціною щоденної хліборобської праці став заможним господарем. Єдиний син старого запорожця Іван, хоча змалечку захоплено слухав батькові страшні розповіді про криваві січі, та вдачею був подібний до неньки й з роками все більше сповідував її настанови: "Треба з людьми в мирі жити!" Зруйнування Запорозької Січі, занепад гетьманського ладу й козацьких порядків в Україні для старого Ґудзя виявилися тяжчим випробуванням, ніж військові походи у часи молодості: "Пустіє, глухне наш край! Незабаром і запліснявіє серед такої каламуті!" Тож коли народилися внуки, свою горду душу старий січовик наче вдихнув у молоду душу найстаршого з трьох Іванових синів. Саме на цей час припадає закріпачення села Піски паном Польським. Хоч громада й висловлювала своє невдоволення, окремі сміливці погрожували навіть "до самої цариці" поїхати скаржитися, далі розмов діло не пішло. Волю своїм нащадкам виборов тільки старий Ґудзь: " Не журись, сину! - скрикнув старий, увійшовши в хату, забув і поздоровкаться. - Ось тобі - на! Поки світа-сонця козаком будеш." - Та й віддав синові до рук бумагу. Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі. І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем". Проте воля для нащадків запорожця була отримана дорогою ціною - старий так перехвилювався долею роду й усієї Вкраїни, що невдовзі віддав Богу душу: " Як косою, скосила його думка про неволю".
Біографічний метод розкриття образу Максима Ґудзя в романі використано сповна. Читач має нагоду щиро захоплюватися дитячими іграми малолітнього нащадка запорожця, його наскоками на генеральшин сад і далеко не безпечною для життя дитини коридою зі здоровенним бугаєм. Проте вже в юності буйність вдачі переростає в Максимові не в усвідомлену силу, спрямовану не на благородні справи, а на парубоцькі розваги й жарти, образи старших і зганьблення дівчат: "Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину, - сам потім перший і насміхається". Не тільки вуличне прізвисько Махамед негативно характеризувало Максима. Охочий до чарки і до бійки, він вкоротив життя не одному ровесникові, який скуштував його важкого кулака. Спроба Івана й Мотрі одружити Максима в сусідньому селі, де про його вчинки менше знали, теж до добра не привела, бо на заручинах жених так набрався, що ледь не побив майбутнього тестя. Безперечно, така ганебна поведінка Максима дала підстави Іванові Ґудзю вирвати його з батьківського серця: " У мене немає третього сина - і не було ніколи!", а скарги генеральші на Максима комісарові й людський поговір змусили старого віддати непутящого нащадка в солдати. Важливо, що коли перед Максимом постала перспектива служити у війську, він " зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи".
Очевидно, армія для внука славного січовика асоціювалася з козацькою доблестю й славними походами. На жаль, у москалях Максим пройшов таку школу ницості, про яку напередодні й уяви не мав." Прокормлєнія", які виявилися типовим грабунком, безпросвітна пиятика, рукоприкладство - все це невблаганно руйнувало Максима як особистість. Час від часу він ще був здатний на добрі вчинки: міг узяти вину товаришів на себе, самостійно навчився читати, та процес деградації з кожним днем нищив у ньому людину. Показовим з цього приводу можна вважати епізод, коли російська армія брала участь у придушенні буржуазної революції в Австро-Угорщині. Привласнивши собі подвиг Чіпчиного батька, який напередодні врятував Максимові життя, а в жорстокій битві, захищаючи бойове знамено, впав смертю хоробрих, Максим за чужу звитягу заслужив георгіївський хрест і, ставши фельдфебелем, думав лише про те, як: "глибше п'ятірню запустити у московські достачі: не звод який там, а ціла рота в руках!. Ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе".
Не останню роль у долі Максима Ґудзя відіграла Явдошка, що зійшлася з нечистим на руку фельдфебелем. Дитя п'яниць і ледарів, вона дивом не померла немовлям і, зіп'явшись на ноги, почала просити милостиню, з ранніх літ навчилася красти, а в юності мати власноручно продала Явдошку до будинку розпусти. Життя Явдохи з Максимом до народження Галі було безпутним і паразитичним: " Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком." Повернення Максима з дружиною і маленькою дочкою в Піски, де батько не позбавив його спадщини й заповів старшому синові хату, не зробило з "москаля" мирного хлібороба. Максим з сім'єю оселився на хуторі й незабаром став отаманом ним же створеної банди, яка швидко об'єдналася з бандою Чіпки. Заради благополуччя дочки і зятя, який за наполяганням Галі вирішив покинути розбійницьке ремесло, Максим вдруге стає отаманом. Мученицька смерть ватажка, яку Чіпка зіставляє з тихою, безболісною смертю бабусі Оришки, виявляється у романі підтекстовою пересторогою Варениченкові й закономірним закінченням безпутного життя козацького нащадка, який міг стати лицарем на Запорозькій Січі, та не став навіть просто порядною людиною після служби в російській армії.
До "пропащої сили" в романі можна зарахувати й панських байстрюків Лушню, Матню і Пацюка. Й хоча перший з них був дитям любові пана Совинського до вродливої кріпачки, а два інших - гріхами на старості літ Василя Польського, отже, доводилися Чіпці рідними дядьками, всіх їх об'єднувало ледарство, злодійське існування, любов до чарки, нехтування народною мораллю. Чи не найгіршим серед трьох покидьків суспільства був красень Лушня, через біографію якого, прокоментовану самим Тимофієм, постає величезна драма і його нещасної матері, і старого пана, загнаного у крайню безвихідь молодим законним нащадком, і хлопця-кріпака, з якого всі немилосердно знущаються, ліплячи з доброї від природи душі вовчу сутність майбутнього характеру. В романі не описано докладно перебіг життя кожного з персонажів, проте вузлових моментів біографій представників "пропащої сили" цілком достатньо для розуміння читачем першопричин їхньої поведінки і трагічної долі.
1. Рід Максима
2. Дитинство і юнацькі роки
3. Служба в армії
4. Тяжкий побут, солдатські крадіжки
5. Одруження
6. Повернення на батьківщину
7. Торгівля й розбійництво
8. Відмінності від розбійників
Батько Максима: "Воював з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, й тепер воюватиму з звіром!"
"Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорізьку волю западали в гаряче серце онукові… Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку виплодилась воля, про яку дід переказував".
"Кріпаків бунтує" Махамед: "… жалкими докорами їх коле, що роблять на панів, навчає не слухатись їх приказів, мандрувати…".
В армії "були такі, що плакали, згадавши про домівку… Нелегко було й Максимові, отже, він не плакав, а насміхався над усім". "Більше старшинування ще дужче гнітило Максима".
"Душа його прохала волі; молоді сили - простору".
"… високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще й меткий, як заєць, співун, реготун… Хороший з лиця. "
Жіночі образи
1. Мотря
2. Оришка
3. Христя
4. Галя
Змалювання жіноцтва. У романі спостерігається певне протистояння "чоловічого" і "жіночого" світів стосовно головного персонажа. Якщо "чоловічий" світ у романі сприймає Чіпку завжди однозначно, знущаючись і висміюючи в дитинстві, не розуміючи його, вважаючи за дивака в часи юності й маючи за пропащого розбишаку після розправи над сім'єю Хоменка, то "жіночий" світ неоднозначно оцінює Варениченка. Бабуся Оришка була прекрасним вихователем малюка в його ранньому дитинстві, вміла знайти ключик до замкненої душі й норовистого серця внука. Образ Мотрі подано в розвитку: від загнаної обставинами життя селянки до жінки з твердими намірами сповідувати ту справедливість, яку віками має за взірець громада. Мотря намагається отямити безпутного Чіпку не тільки проханнями й умовляннями, а й вдається до надзвичайно рішучого кроку, коли скаржиться на нього у волость, хоч сама тяжко переживає ув'язнення єдиного сина, його ворожість до себе. Ставлення Мотрі до Явдохи теж цілком об'єктивне. Чіпчина рідна мати не сприймає сваху за еталон не тільки через соціальну нерівність, а й тому, що розуміє, як негативно ця жінка впливає на долю її сина. Стосунки Мотрі-свекрухи і Галі-невістки проходять усю шкалу тогочасних сімейних відносин. Якщо спочатку Мотря ставиться до Галі упереджено, як до багачки, що може в будь-яку хвилину показати свій норов, то згодом Галя стає для Мотрі рідною дитиною. Вразлива й ніжна Галя цінує в Мотрі ту душевну глибину, якої за все життя так і не знайшла у власної матері. Навіть коли Чіпка і його безпутні друзяки звинувачують Мотрю у вбивстві Явдохи, Галя не припускає подібного.