6. Зв'язок навчання і виховання з життям, і продуктивною працею,
7.Формування колективістських відносин між суб'єктами педагогічного процесу.
8.Свідоме ставлення до всіх видів діяльності і спілкування на основі самодіяльності та творчої активності.
9. Безперервність, послідовність, наступність, систематичність навчання і виховання.
10.Інтегративність - єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості.
13. Процес навчання як процес пізнавальної діяльності має мету, завдання, зміст, форми і методи, передбачає його мотиви і результат. Виходячи з цього, деякі педагоги розглядають такі, структурні компоненти навчального процесу, як цільовий,стимулюючо- мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулюючий, оцінно-результативний. Усі ці компоненти взаємопов'язані і в сукупності забезпечують цілісний навчальний процес. Мета навчання задається державними документами, вчитель сприймає цю мету, доносить її до. учнів, створює умови для прийняття її учнями, конкретизує її у завданнях, У процесі навчання вчитель використовує різні стимули для формування в учнів мотивів учіння. Готуючись до уроку, вчитель продумує зміст навчання, орієнтуючись на зміст освіти, закладений у державних документах. Для реалізації мети і завдань учитель вибирає найбільш раціональні форми, методи і засоби навчання і контролю навчальної діяльності та самостійної роботи школярів. Організовує регуляцію й саморегуляцію учнями, контроль і самоконтроль, оцінювання і самооцінювання навчальної діяльності, її аналіз і самоаналіз, забезпечуючи при цьому досягнення запланованих результатів.
Призначення діяльності вчителя перш за все в тому, щоб здійснювати управління активною і свідомою діяльністю учнів над засвоєнням навчального матеріалу. Крім того, вчитель створює умови для успішного протікання навчального процесу, надає допомогу учням при виникненні труднощів, піклується про виховання і розумовий розвиток учнів, здійснює контроль за навчальною діяльністю учнів. Діяльності вчителя властиві такі елементи управлінської діяльності, як:
-планування - вчитель складає календарні, тематичні, та поурочні плани;
-організація - вчитель готує необхідні технічні засоби навчання, попередньо проводить досліди, виконує вправи, підбирає навчально-методичну літературу, організовує власні дії, дії учнів;
- стимулювання — збуджує пізнавальний інтерес школярів і розвиває у них почуття обов'язку та відповідальності;
- контроль і регулювання - виявляє затруднення і недоліки в діяльності учнів, вносить корективи в організацію навчання;
- аналіз результатів - визначає рівень знань і умінь учнів, ступінь їх усвідомленості, причини прогалин у знаннях, намічає заходи щодо їх усунення.
8. Людина - частина природи, біологічна істота, в процесі суспільно-історичного (філогенезу) та індивідуального (онтогенезу) розвитку біологічне в цій істоті олюднюється. Основна роль тут належить діяльності та спілкуванню. Коли людина, взаємодіючи з соціальним оточенням досягає певного рівня свідомості та самосвідомості, здатності до перетворюючої діяльності, тоді вона стає особистістю.
Особистість постійно перебуває в русі, у змінах, у розвитку. Вихователю важливо знати, як відбувається розвиток особистості.
Розвиток — поняття психологічне і фізіологічне. Розвиток — процес кількісних і якісних змін в організмі людини, він включає зміни фізичні та соціальні. Зміни в людині відбуваються протягом усього життя, але особливо інтенсивно — у дитячому та юнацькому віці.
Сучасна школа недостатньо уваги надає особистісному розвитку як цілісному феномену. Більше уваги приділялось завжди розвитку інтелекту школярів.
Рушійною силою розвитку є суперечності. Вони виникають внаслідок зміни потреб людини в процесі розвитку. Розрізняють внутрішні і зовнішні суперечності, загальні (універсальні), властиві усім людям, та індивідуальні — характерні для окремо взятої особистості. Універсальний характер має протиріччя між потребами, що виникають під впливом об'єктивних факторів, та можливостями їх задоволення. Такий же характер мають зовнішні суперечності людини із середовищем, які призводять до порушення рівноваги між організмом і середовищем і до пристосування організму. Внутрішні протиріччя — це незгода із самим собою. Ними викликаються індивідуальні прагнення людини.
Саморозвиток — це процес фізичних і соціальних змін особистості, зумовлених її власною активністю.
Представники біологізаторських (ідеалістичних, метафізичних) концепцій вважають, що особистість формується за наперед заданою програмою, що розвиток - це пряме розгортання закладених природою якостей, яке відбувається саме собою, спонтанно, а виховання відіграє лише допоміжну роль і сприяє реалізації цієї програми. На біологізаторській концепції ґрунтувалася педологія - наука, яка вивчала природні здібності людини.
Існує також соціологізаторська концепція розвитку особистості. В основу розвитку кладуться соціальні відносини, соціальне середовище, в якому розвивається дитина,
Представники соціологізаторських концепцій відкидали природні задатки людини.
Така безмежність впливу соціальних факторів без врахування природних начал перетворює зрештою людину на робота.
Крім вищеназваних, існують теорії взаємодії факторів та персоналістичні теорії розвитку особистості.
Передові педагоги минулого, такі, як Я.А.Коменський, А.Діетервег, К.Д.Ушинський, вважали, що дитина формується в результаті комплексу впливів; спадковості, середовища, виховання і надавали великого значення останньому.
Сучасна наука про розвиток будується на розумінні багатофакторності розвитку. Ці фактори можуть бути зовнішніми і внутрішніми, об'єктивними і суб'єктивними.
Основними з них є спадковість, середовище, виховання і власна активність особистості.
а) Спадкова програма розвитку людини включає постійну і змінну частину. Спадкове з людині проявляється у вигляді задатків - передумов розпитку особистості.
Вчителя в першу чергу цікавить питання вроджених інтелектуальних здібностей та моральних якостей. Варто відрізняти здібності — індивідуально-психологічні особливості особистості, які визначають успішність певних видів діяльності - від задатків — потенціальних можливостей для розвитку здібностей. Вчені-матеріалісти вважають, що всі здорові люди від народження мають високі, потенціальні можливості в інтелектуальній сфері. Ідеалісти ж переконані, що першопричиною інтелектуальної нерівності людей є біологічна спадковість.
б) Під середовищем у педагогіці розуміють всю навколишню дійсність, природні й суспільні умови, в яких відбувається розвиток і формування особистості. Географічне середовище-це ті природні умови, в яких розвивається людина. Соціальне середовище — матеріальні та соціальні умови життя людини, що впливають на характер протікання соціальних процесів і функціонування різних суспільних закладів. Частина соціального середовища, з яким безпосередньо контактує дитина, називається мікросередовищем або середовищем найближчого оточення.
Вплив середовища є негативним і позитивним. Тому виникає проблема педагогізації середовища, тобто корегування і регулювання його впливів.
в) Виховання як фактор розвитку і формування особистості розглядається як управління цими процесами. На відміну від попередніх факторів, виховання - чинник цілеспрямований, ' спеціально організований, систематичний. Слід пам'ятати, що управління може бути жорстким маніпулюванням, діями дитини, я може стати чинником актуалізації її розвитку.
Спеціальні дослідження показують, що влада виховання: не безмежна, але воно може стати вагомим чинником розвитку за певних умов.
Варто нагадати, що виховання - шлях заповнення .прогалин у спадковій програмі, людини. Зрозуміло, що ефективне виховання певних якостей можливе лише при опорі на, закладені природою задатки.
Сила виховного впливу залежить також від уміння вихователя використовувати рушійні сили виховання, розуміти: існуючі суперечності чи навіть спеціально створювати їх. Російський психолог Л.С. Виготський виділяє 2 рівні розвитку дитини: "рівень актуального розвитку" (якого дитина вже досягла) і "зону найближчого розвитку" (можливі досягнення дитини при допомозі дорослих).
г) Людина - не лише об'єкт зовнішніх впливів , а й активний суб'єкт соціального розвитку, більше того суб'єкт саморозвитку, самовиховання.
Становлення особистості відбувається через її активну взаємодію із середовищем через діяльність та спілкування. Представники персоналістичних теорій розвитку активність особистості вважають основним фактором розвитку.
Виховання, на думку прихильників гуманістичної психології, має навчити людину творити себе як особистість. Особливо вагоме значення має самовиховання, яке стимулює розвиток людиною своїх унікальних, неповторних властивостей.
Дитина бере участь у різних видах діяльності: грі, навчанні, праці, у діловому (офіційному) та особистісному (неофіційному) спілкуванні, виявляючи при цьому активність, різну за інтенсивністю (низьку, високу, середню), за характером (репродуктивну і творчу), способом, виявлення і внутрішню і зовнішню).
Усі прояви активності мають спільне джерело - потреби особистості. Вони постійно змінюються. Вихователю важливо оперативно змінювати форми і методи діяльності та спілкування з учнями, допомагаючи їм при цьому задовольняти розумні потреби.
Активність особистості - не лише передумова її формування, і й результат розвитку. Вихователь досягає мети, коли йому вдається сформувати суспільно активну, ініціативну, творчу особистість. 9. Поняття "педагогічний процес" означає єдиний навчально-виховний процес, який забезпечує всебічний розвиток особистості. В практиці роботи школи навчання й виховання завжди, єдині, а в педагогічній науці тривалий час вживалось поняття "навчальний процес" і "виховна робота", які мали різні цілі і зміст. Лише в 70-х роках XXстоліття російські дидакти звернулись дооб'єднання навчання і виховання в єдине ціле.