Один із основних засобів виразності в музиці – артикуляція. Ось як характеризує поняття артикуляції І. Браудо: "Слово це запозичено музикантами із науки про мову. Там говорять про артикулювання складів, той або інший ступінь ясності, розчленованості складів при вимовлянні слова. У музичній теорії артикуляція – це мистецтво виконувати музику і насамперед мелодію з тим або іншим ступенем розчленованості або зв’язності її тонів, мистецтво використовувати у виконанні все розмаїття прийомів легато і стаккато". На жаль, запас артикуляційних прийомів у наших учнів досить бідний та одноманітний, тоді як забарвлення звучанння legato, non legato і staccato вимагає різноманітності та гнучкості. Своїм завданням я ставлю – навчити учня включати потрібну групу м’язів, перебудовувати їх роботу, виключаючи, приміром, крупні м’язи та включаючи дрібні, навчити користуватися більшою або меншою вагою руки – тобто вчити всьому, з чого складаються ігрові прийоми, необхідні для реального втілення потрібного звучання.
Як правильно вчити напам’ять
Як вдома розучувати твори – цілком чи частинами? Якщо в загальноосвітніх школах питання про те, як вчити вірші чи прозу – цілком чи розчленовуючи їх, – спірне питання, то перед музикантами така дилема не стоїть. Музичний твір при розучуванні вимагає членування. Н. Перельман у своїй книжці «В класі рояля» пише: «Добре розучувати – це означає вміло розчленовувати матеріал; розчленований, він легко потім з’єднується. Погано розучувати – бездумно дробити матеріал; роздрібнений, він важко потім припасовується».
Я помітила, що найчастіше діти вдома вчать п’єсу з початку рядка, не звертаючи уваги на те, що це середина фрази, або вчать з першої долі такту, не розуміючи того, що фраза починається із затакту, зупиняються перед тактовою рискою, хоча фраза закінчується у наступному такті. Пропонуючи учневі розучити п’єсу вдома частинами, я прошу його показати, як він буде розчленовувати п’єсу і, якщо потрібно виправити помилку, поясню, чому саме так, а не інакше.
Ще не знаючи твердо всього тексту, учні звичайно досить жваво грають початкові такти п’єси, а потім все гірше та гірше. Пояснюється це тим, що діти кожний день, граючи вдома, починають вчити з початку, встигають відпрацювати дві-три фрази, а на все інше часу вже не залишається. У таких випадках я рекомендую намітити найбільш складні частини п’єси та починати вчити саме з них. І, обов’язково, хоча б один раз зіграти всю п’єсу повністю.
Вміння правильно розчленовувати п’єсу вимагає розуміння меж фрази, форми музичного твору. Межа фрази, запитання – відповідь, найпростіша дво- та тричастинна форма – поняття, зрозумілі шести-семирічній дитині. У наступні роки навчання систематичне накопичення знань дає можливість учневі зрозуміти та запам’ятати основні правила тонального плану тричастинної форми, тонального плану сонатного аллегро.
Так само послідовно та систематично потрібно працювати над розвитком гармонічного слуху. Розуміння форми та хоча б загалом тонального плану музичних творів сприяє вихованню і розвитку логічної пам’яті.
Значення пам’яті для впевненого самопочуття під час публічного виступу, безперечно, одне з найголовніших. Як говорив С.І. Савшинський, – «Не зовсім ясно, чи то хвороба забути породжує хвилювання, чи хвилювання руйнівно діє на пам’ять». «На мій погляд, пам’ять – майже єдина причина хвилювання перед публічним виступом, – писав Ф. Бузоні. – Хвилюються, перш за все, тому, що бояться “забути”».
Як вчити напам’ять? Діти, особливо ті, які мають слабку слухову або рухову пам’ять, витрачають багато часу на розучування напам’ять. В їх домашніх заняттях свідомість використовується зовсім мало, робота загалом механічна, процес довготривалий, результат мізерний. Така робота нудна, а нудьга – ворог засвоєння. І. Гофман пропонує розучувати п’єсу по нотах та без нот, з інструментом та без. «Ще давно я знаю, що, якщо я, закривши очі, можу послідовно уявити собі нотний текст твору, в тому числі динаміку, штрихи і т. ін., то можу бути впевненим, що текст закріпився в моїй пам’яті, а не тільки в пальцях». Інший спосіб – з інструментом і без – набагато складніший. Потрібно спробувати грати п’єсу думкою або «в голові», як говорять учні. Перевірити, чи може учень зіграти п’єсу думкою, нескладно. Учень грає п’єсу на інструменті в заданому темпі. Через кілька тактів педагог подає наперед обумовлений знак, скажімо, плескає в долоні, і учень продовжує далі грати думкою. Потім знову оплеск, і знову гра на інструменті. Так, чергуючи гру реальну та уявну, зіграти весь твір. Якщо учень після уявно зіграного уривку вступив на інструменті з тієї ж долі, що й педагог, означає, що він грав думкою правильно. Можлива, звичайно, невеличка розбіжність на дві-три долі. Це не означає, що учень помилився, – він міг трохи уповільнити темп. Цей спосіб запам’ятовування, безумовно, найнадійніший. Учень, який уявно може зіграти всю п’єсу, відчуває себе на естраді набагато спокійніше, ніж ті, хто вчить механічно. Потрібно додати, що для малюків з їх ще дитячою фотографічною пам’яттю цей спосіб не потрібний, а от для підлітків, які вступають у перехідний вік, він є дуже важливим. Однак, серед наших учнів чимало й таких, яким не під силу зіграти п’єсу без нот і без інструмента. Це, найчастіше, діти з нерозвиненим внутрішнім слухом і низьким інтелектуальним рівнем. Таким учням я пропоную механічний прийом: розділивши п’єсу, позначити кожний уривок цифрою та грати з будь-якої цифри без нот, як кажуть діти, «врозбивку».
Домашня робота як один із основних факторів у підготовці до відкритого виступу
Зрозуміло, все, що говорилося про прийоми роботи над пам’яттю не виключає і не заміняє довготривалої та систематичної роботи над технікою, руховим автоматизмом. Але потрібно пам’ятати, що автоматизм, якого набуто бездумним вистукуванням, без участі свідомості, нетривкий. Іноді під час обговорення після невдалого виступу учня ми виправдовуємося: «Він так добре грав, а тепер забовтав, заялозив». На жаль, ця фраза нас не виправдовує, а навпаки, звинувачує. З явищем, яке називають «заяложуванням» або «забовтуванням», потрібно не боротися post factum, а не допускати його. В чому причина «заяложування»? Я вважаю, що, насамперед, в неправильних домашніх заняттях.
Дуже часто наші учні вважають, що для них основне завдання – це вивчити п’єсу напам’ять. Діти не навчені роботі над звуком, над фразою, над відпрацюванням окремих місць. Для них досить зіграти свою програму два-три рази вдома напам’ять цілком. І грають, як автомати, без участі самоконтролю, або, як говорив Г. Нейгауз, – «займаються музикою без музики».
Перші тривожні симптоми таких домашніх занять з’являються не за день-два до виступу, а значно раніше. То з’явилася неточність в артикуляції, то десь закралася випадкова аплікатура, то порушено співвідношення динаміки, а то й фальшива нота з’явилася. Тобто плоди бездумної домашньої роботи, і потрібно невідкладно вживати заходи, не чекаючи, поки помилки укоріняться в підсвідомості, стануть звичними. Щоб бути впевненою у тому, що учень вдома буде працювати уважно, осмислено, я присвячую хоча б один урок новому прочитання п’єси по нотах. Це ніби розбір на новому, більш високому рівні, з більш уважним ставленням до всього того, що ховається за текстом. Помилки в тексті учень повинен знаходити сам. Помітивши помилку (фальшиву ноту, неточність в артикуляції, аплікатурі), потрібно зупинити гру учня та запропонувати йому самому знайти та виправити її. Я давно звернула увагу на те, що самостійне виправлення помилки закріпляється в пам’яті значно міцніше, ніж багаторазові зауваження педагога.
«Забовтування» може бути і таким: помилок немає, все правильно, але виконується п’єса формально, без емоційної участі, знайдений образ зів’яв. Щоб оживити виконання, повернути первісну свіжість емоційного сприйняття, є багато способів: десь ледь-ледь змінити динаміку, знайти нові штрихи і т. ін. Я, наприклад, вважаю, що одним із дієвих способів, який може розбудити думку і уяву, допоможе уникнути нудного, формального виконання є прослуховування та обговорення разом з учнем записів виконуваних творів (якщо такі знайдуться у шкільній або у моїй власній фонотеці).
Причиною деяких технічних невдач можуть стати неправильні домашні заняття. Як вже говорилося вище, рухова пам’ять цупкіша та міцніша за слухову. Досить часто у наших дітей зустрічаються такі недоліки, як погана пристосовуваність до інструмента, погана координація рухів. Дивним чином у дітей стають звичними рухи, прямо протилежні потрібному, раціональному прийому. Потрібно періодично перевіряти, яким способом і яким прийомом учень в домашніх заняттях досягає потрібних результатів.
Відшліфовуючи етюд чи окремий пасаж, учень повинен розуміти, над яким різновидом техніки він працює. У творах, які пропонує програма ДМШ, наші учні зустрічається в основному із різновидами техніки класичного типу. Рухові навички, які потрібні для виконання різновидів техніки класичного типу, прищеплюються та відпрацьовуються при вивченні гам.
Старші, більш підготовлені учні, намагаючись виробити в собі витримку, часом грають вдома технічну п’єсу або етюд у швидкому темпі по декілька разів на день раніше, ніж п’єса «визріла» для такого темпу. В результаті – скарга на те, що руки втомлюються. Відомо, що досить два-три рази «змазати» пасаж, який до цього виконувався впевнено і чисто, щоб дуже важко було його потім виправити. Досвідчений педагог помітить ці недоліки раніше за учня і перерве виконання, пояснивши, що потрібно ще деякий час вичікувати, а поки обмежити себе лише помірним темпом. Поступово потрібний темп і свобода прийдуть, але грати в темпі учень буде тільки в класі під контролем педагога. Вдома ж можна дозволити грати у справжньому темпі за кілька днів до виступу.