Від незадоволення потреби в дитини виробляються механізми захисту, що не допускають у свідомість визнання неуспіху, невпевненості й втрати самоповаги. Дитинанамагається знайти причини своїх невдач в інших людях: батьках, учителях, товаришах. Намагається не зізнатися навіть собі, що причина неуспіху перебуває в нійсамій, вступає уконфлікт із усіма, хто вказує на їїнедоліки, проявляє дратівливість, уразливість, агресивність.
Неймарк називає це «афектом неадекватності» - «…гостре емоційне прагнення захистити себе від власної слабості, будь-якими способами не допустити у свідомість непевність у себе, відштовхування правди, гнів і роздратування проти всього й всіх». Такий стан може стати хронічним і тривати місяці й роки. Сильна потреба в самоствердженні приводити до того, що інтереси цих дітей направляються тільки на себе.
Такий стан не може не викликати в дитини переживання тривоги. Спочатку тривога обґрунтована, вона викликана реальними для дитини труднощами, але постійно в міру закріплення неадекватності відносини дитини до себе, своїм можливостям, людям, неадекватність стане стійкою рисою її ставленнядо світу, і тоді недовірливість, підозрілість й інші подібні риси, що реальна тривога стане тривожністю, коли дитина буде чекати неприємностей у будь-яких випадках, об'єктивно для неїнегативних[8, 38-39].
На думку Л.С. Славіної,афект стає перешкодою правильного формування особистості, тому дуже важливо його перебороти. У роботах цього авторауказується, що дуже важко перебороти афект неадекватності. Головне завдання полягає в тому, щоб реально привести у відповідності потреби й можливості дитини, або допомогти їйпідняти їїреальні можливості до рівня самооцінки, або спустити самооцінку. Але найбільш реальний шлях - це перемикання інтересів і домагань дитини в ту область, де дитина може домогтися успіху й самоствердитись. Так, дослідження Славіної, присвячене вивченню дітей з афективною поведінкою, показало, що складні емоційні переживання в дітей пов'язані з афектом неадекватності[21, 139-141].
Проблема тривожності має й інший аспект - психофізіологічний. Другий напрямок у дослідженні занепокоєння, тривоги іде по лінії вивчення тих фізіологічних і психологічних особливостей особистості, які спричиняють ступінь даного стану.
Велика кількість авторів вважають, що тривога є складовою частиною стану сильної психічної напруги - «стресу».
Вітчизняні психологи, що вивчали стан стресу, внесли в його визначення різні тлумачення.
Так, М.Р. Бітякова вивчала стрес, отриманий у лабораторних умовах. Вона визначає стрес як стан, що виникає в екстремальних умовах, дуже важких і неприємних для людини. Вонавизначає стрес, як психологічнеявище, що виникає в «украй важкій ситуації».
При всіх розходженнях у тлумаченні розуміння «стресу», всі автори сходяться в тім, що стрес - це надмірна напруга нервової системи, що виникає в досить важких ситуаціях. Ясно тому, що стрес ніяк не можна ототожнювати із тривожністю, хоча б тому, що стрес завжди обумовлений реальними труднощами, у той час як тривожність може проявлятися в їхній відсутності. І по силі стрес і тривожність - становища різні. Якщо стрес - це надмірна напруга нервової системи, то для тривожності така сила напруги не характерна[23, 154-155].
Можна думати, що наявність тривоги в стані стресу зв'язано саме з очікуванням небезпеки або неприємності, з передчуттям його. Тому тривога може виникнути не прямо в ситуації стресу, а до настання цих станів, випереджати їх. Тривожність, як стан, і є очікування неблагополуччя. Однак тривога може бути різної залежно від того, від кого суб'єкт очікує неприємності: від себе (своєї неспроможності), від об'єктивних обставин або від інших людей. Таким чином, можна зробити висновок про те, що в основі негативних форм поводження лежать: емоційне переживання, неспокій, невпевненість за своє благополуччя, що може розглядатися як проявтривожності.
1.2 Психологічні особливості тривожності дітей молодшого шкільного вікута причини її виникнення
«Страх – афектне (емоційно загострене) віддзеркалення в свідомості конкретної загрози для життя і благополуччя людини. Страх заснований на інстинкті самозбереження, має захисний характер і супроводжується певними фізіологічними змінами вищої нервової діяльності, що відображається на частоті пульсу і дихання, показниках артеріального тиску, виділенні шлункового соку» [4, 12].
Від переживання страху слід відрізняти стан тривоги. На відміну від страху тривога – це переживання віддаленої і неясної небезпеки. Саме невизначеність не стільки самого джерела тривоги, скільки того, як цього переживання можна уникнути або як усунути зухвале його джерело, характеризує відчуття тривожності [19, 16-18].
Тривожність розрізняють як емоційний стан і як стійку межу, індивідуальну психологічну особливість, що виявляється в схильності до частих інтенсивних переживань стану тривоги [11, 5].
Страх - перша похідна тривоги. Його перевага в тому, що у нього є межа, а значить, і завжди залишається якийсь вільний простір зовні цих меж.
Досвід роботи з дітьми свідчить про те, що тривожність і страх часто є «добрими» сусідами і «підтримують» один одного. Так, за спостереженнями А.І.Захарова, страхом «в деяких випадках є своєрідний клапан для виходу лежачої під ним тривоги». Тому діти з високим рівнем тривожності схильні до яких-небудь страхів. Іноді виявистраху такі очевидні, що не передаються в коментарях, наприклад жах, заціпеніння, розгубленість, плач і т.д. Про інші ж страхи можна судити лише по ряду непрямих ознак: прагнення уникати певних місць, розмов і книг на певну тему, збентеження і сором’язливість на певну тему [4, 16-20].
Більшість дітей проходять в своєму психічному розвитку ряд вікових періодів підвищеної чутливості до страхів. Всі ці страхи носять перехідний характер, але вони здатні пожвавити аналогічні страхи, що зберігаються в пам'яті тривожних батьків. Страхи дорослих передаються дітям в сім'ї.
Джерело вселених дитячих страхів – дорослі, оточуючі дитину (батьки, бабусі, вихователі дитячих установ), які мимовільно заражають дитину страхом, тим, що надмірно настирливо, підкреслено емоційно указують на наявність небезпеки. До числа вселених можна віднести також і страхи, які виникають у надмірно тривожних батьків.
Шкільні страхи не тільки позбавляють дитину психологічного комфорту, радощі навчання, але і сприяють розвитку дитячих неврозів. Першокласники, які з різних причин не можуть справлятися з навчальнимнавантаженням, з часом потрапляють в розряд неуспішних, що у свою чергу, приводить як до неврозів, так і до школобоязні.
Тривожні діти дуже чутливі до своїх невдач, гостро реагують на них, схильні відмовлятися від тієї діяльності, наприклад малювання, в якій відчувають скруту.
У таких дітей можна помітити помітну різницю в поведінці на заняттях і поза уроками. Поза заняттями це живі, товариські і безпосередні діти, на заняттях вони затиснені і напружені. Відповідають на питання вихователя тихим і глухим голосом, можуть навіть почати заїкатися. Мова їх, може бути як дуже швидкою, квапливою, так і уповільненою, утрудненою. Як правило, виникає тривале збудження: дитина теребить руками одяг, маніпулює чим-небудь.
Тривожні діти мають схильність до шкідливих звичок невротичного характеру (вони гризуть нігті, смокчуть пальці, вискубують волосся, займаються онанізмом). Маніпуляція з власним тілом знижує у них емоційну напругу, заспокоює.
Відокремлюють самостійні семантичні одиниці, пов’язані з тривогою: тривога, немотивована тривожність й особистісна тривожність.
Психологічні причини тривоги можуть бути викликані внутрішнім конфліктом, пов'язаним із неправильним уявленям про власний образ «Я», неадекватним рівнем домагань, недостатнім обгрунтуванням мети, передчуттям об'єктивних труднощів, необхідністю вибору між різними образами дії. Як фізіологічні причини називають хвороби, дію на організм психофармакологічних препаратів [3, 4].
Немотивована тривожність, що характеризується безпричинними або погано пояснюваними очікуваннями неприємностей, передчуттям біди, можливих втрат психіка таких дітей постійно у стані напруження, а поведінка може обумовлюватися дисфункціональним емоційним стереотипом, що мало піддається контролю свідомості, і це її загальні рисах зближує стан тривоги й афекту. Останнім часом в експериментальних дослідженнях дедалі частіше робиться акцент не так на окрему рису або диспозицію, як на особливості ситуації взаємодії особистості з ситуацією. Зокрема, виділяють або загальну неспецифічну особистісну тривожність, або специфічну характерну для певного класу ситуацій. Причому в першому випадку передбачається, що особистісна тривожність має хронічний, не пов'язаний з особливостями ситуації, характер.
Термін «особистісна тривожність» використовується для визначення відносно сталих індивідуальних відмінностей у схильності індивіда відчувати стан тривоги. У цьому випадку тривожність означає рису особистості [3, 4].
Тривожність як рису особистості, за Ж. Тейлор, традиційно визначають у вигляді тенденції переживання нейтральної ситуації як загрозливої й відповідній цьому поведінковій тенденції уникання уявної загрози. Тривожність розглядається як стала характеристика особистості, як її риса, що відображає потенційну схильність розцінювати різні ситуації як загрозливі. У психологічній сфері тривожність проявляється у зміні рівня домагань особистості, у заниженні самооцінки, рішучості, впевненості у собі. Особистісна тривожність впливає на мотивацію.Крім того, відзначається зворотний зв'язок тривожності з такими особливостями особистості як соціальна активність, принциповість, сумлінність, прагнення до лідерства, рішучість, незалежність, емоційна стійкість, впевненість, працездатність, ступінь невротизму та інтровертованості [3, 5].