Дівчата, за існуючою традицією, не брали участі у різдвяному маскуванні, а були лише глядачами.
Незважаючи на минулі ідеологічні заборони, різдвяні обрядові дійства продовжують жити і розвиватися, захоплюючи своїм змістом все нові і нові покоління.
За тиждень після Коляди український християнський люд святкує Новий рік.
На Новий рік з самого ранку, коли ще на дворі темінь, хлопчики ідуть засівати (цей обряд зберігся ще з сивої давнини). Вони набирають в кишені дрібного зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса тощо і ходять від хати до хати, бажаючи щастя, здоров'я, доброго достатку, великого врожаю всім членам сім'ї. Вперше, як правило, засівають вдома. За це батьки нагороджують своїх посівальників грішми або ласощами (горіхами, яблуками, цукерками, печивом тощо). Потім ідуть до сусідів та родичів. Майже у кожній хаті, де є птиця, господині просять посівальників сісти на порозі, - „щоби кури сідали та курчат висиджували”. Зерно після посівання збирають і висипають курям, - „щоби добре неслися”.
Колись, як розповідають старожили, був звичай на Новий рік спалювати сміття біля воріт. І цей вогонь мав чудодійну силу. Через нього стрибали, переводили худобу, - „щоби всяка нечисть на вогні залишилася”.
На Новий рік також був звичай – страшити сокирою дерева, аби краще родили.
За церковним календарем у цей день припадає свято Василя. Всіх Василів вітають із іменинами, зв'язуючи їх перевеслами, - „аби були здоровими”.
Від Різдва та Нового року важко відділити ялинку. Це звичай не український, а скандинавський, але за багато років він прижився і на Україні. Діти із задоволенням прикрашають ялинку, власноруч майструють іграшки, гірлянди та дарують їх один одному, своїм близьким та друзям.
19 січня у церковному календарі – свято Водохрестя. Від найдавніших часів Християнська Церква вважає освячену Йорданську воду за велику святість та приписує їй чудодійну силу. Опівночі на Богоявлення Господнє люди приносять додому освячену воду, і ця вода стоїть цілий рік, не псується, а весь час свіжа.
Цікавим виглядає і сам обряд Водохрестя. Після Святої літургії миряни колядуючи ідуть на став або річку до хрестильниці (до місця освячення води). Тут священик читає молитви на освячення води, благословляє воду хрестом через його занурення у воду при співі тропарів. Після водосвяття священик благословляє людей свяченою водою. На Україні є гарний звичай ставити хрест з льоду на тому місці, де відбувається водосвяття. Йорданська вода – це велика святість. Вона зцілює душу і тіло людини, очищає її від усякої скверни, позбавляє різних хвороб.
У час Йордану співають щедрівки – „щедрують”. Щедрівки дуже подібні до колядок. В них теж співають про біблейські сюжети, про красу та врожай, бажають щедрого добробуту та здоров'я господарям. Щедрувати ходять теж від хати до хати, як і колядувати, тільки на відміну, щедрувати ходили звичайно жінки.
Стрітення (15 лютого) - це завершення церковного різдвяного циклу святкувань. Після нього вже не співають колядок та щедрівок. В народному календарі це вже передбачення недалекої весни. З погоди на Стрітення ворожать, чи скоро прийде весна: „Коли на Стрітення зима з літом стрічається (значить: прийде відлига), то зима ще довго потриває”, або – „Коли на Стрітення півень води нап'ється (з розталого снігу), то влітку віл наїсться (буде добрий врожай)”, і таке подібне.
Зберігання народних традицій Різдва та інших зимових свят розвиває почуття людської спільності, виховує доброзичливе відношення один до одного, вчить шанувати та пам'ятати предків.
1.3. Завдання, методи і прийоми роботи з учнями по засвоєнню народних традиційних свят.
Доступність інформації полягає в тому, що вчитель: спирається на життєвий досвід і знання, набуті учнями; пояснює незнайомі для них поняття і явища; не дає занадто багато інформації за один урок, чергуючи бесіди з музичною діяльністю (співами, слуханням музики).
Художньою розповідь буде в тому випадку, якщо вчитель: збагачує своє мовлення яскравими образними порівняннями, епітетами, метафорами; володіє прийомами педагогічної техніки, зокрема мімікою, жестикуляцією, емоційно виразною мовою; звертає увагу школярів на художні особливості надбань народної творчості, морально-естетичну основу людських взаємин, що в них відбито; вводить елементи інсценування.
Досвід показав, що музичні бесіди справляють на дітей певний виховний і розвивальний вплив. Вони становлять для молодших школярів інтерес хоч би тому, що набуті знання, як правило, є новими для них. Зрозуміло, що в процесі ознайомлення з народними обрядами неминуче повторення деяких основних знань (наприклад про обожнювання давньо-східними слов'янами природи, про віру в магічну силу слова). Через те для активізації інтересу й уваги учнів доцільно використовувати емоційні контрасти, вводити в розповідь елемент діалогу.
Музичні бесіди, побудовані на стародавніх народних звичаях, обрядах і піснях, допоможуть учителю підготувати дітей до сприймання творів хорової, оперної і симфонічної музики.
Ознайомлення школярів із давніми календарними обрядами має неабияке значення у вихованні їхньої духовної культури. Незважаючи на те, що з погляду розуміння природо-наукової картини світу ці обряди були наївними, у художньо-педагогічному плані вони становлять оригінальну і цінну спадщину. У них відбито найкращі риси українського народу, зокрема працьовитість, оптимізм, шанобливе ставлення людей одне до одного. Цілеспрямоване залучення учнів до цієї сфери культури допоможе виховати в них такі соціально значущі моральні якості, як взаємодопомога, доброзичливість.
Особливо треба виділити незвичне для багатьох людей сьогодення дбайливе ставлення давніх слов'ян до природи. Учитель має допомогти дітям зрозуміти і відчути, що в давнину до трав, квітів, дерев ставилися як до живих істот, у чомусь подібних до людей. Віруючи в цілющу силу природи, перед нею вклонялися, захоплювалися її красо, тобто ставлення до природи в ті часи було справді духовним, піднесеним. І якщо вчитель постарається відновити порушену гармонію людини і природи, - а в молодших класах це ще можливо, тим більше, за допомогою такого дієвого засобу, як музика, то цим він зробить суттєвий внесок у реалізацію одного з найважливіших завдань морально-естетичного виховання школярів.
Отже, різні жанри українського фольклору можуть бути широко використані як на уроках музики, так і в процесі позаурочної роботи.
Методика роботи визначається формами, методами і прийомами впливу на учнів, передбаченими народною педагогікою і сучасним рівнем розвитку наукової педагогіки. Організовуючи постійну і активну участь учнів у реалізації народних традицій, звичаїв і обрядів, необхідно брати до уваги методи роботи, способи виконання певної обрядовості та інших дій, які поширені в даному регіоні України. Справжніми підручниками з методики народознавчої роботи стали книги відомого народознавця В. Скуратівського „Берегиня” і „Посвіт” та інші.
Зміст педагогіки народознавства реалізується будь-якими методами і прийомами, які адекватні йому, відповідають конкретним умовам (матеріальній базі, віковим і психологічним особливостям, рівню знань учнів та інше) школи, класу, подобаються вихованцям і гармонійно вписуються у вітчизняні педагогічні, культурно-історичні традиції.
Народознавчі підходи в роботі з учнями звільняють процес виховання від примусовості, абстрактності, від заорганізованості і заформалізованості. При цьому в дію вступають такі емоційно-естетичні фактори, які забезпечують відсутність психологічного тиску на дітей у навчально-виховному процесі. Вони часто не відчувають, що їх виховують старші (батьки, педагоги та інші), оскільки виховання відбувається здебільшого і контексті повсякденного життя, у формах і способах, притаманних народному буттю і максимально наближених до потреб, інтересів учнів.
Завдяки засобам народознавства вихованці дедалі глибше починають відчувати, що знання про рідний народ – це пізнавання себе, свого родоводу, його культури, історії, і тим самим глибоко усвідомлюють нерозривну єдність із попередніми поколіннями, усім народом, його духовним світом. У процесі навчання учні, як правило, переживають високе емоційне піднесення, часто відчувають злет душевних сил, натхнення. Глибоко опанувавши народні творчі традиції, вони починають самі творчо ставитися до праці. Основний смисл і красу свого життя такі учні вбачають у забезпеченні повноти, глибини і цілісності культури рідного народу, у власному внеску в її розвиток. Так створюються сприятливі психолого-педагогічні умови для морального, духовного розвитку кожного учня.
Кожен педагог має широкі можливості для створення власної системи роботи, методичної концепції на основі народознавчих ідей і засобів. Справжня педагогічна творчість неможлива без використання в повсякденній діяльності скарбів народної творчості, її традицій. Без народознавчої основи наукові педагогічні і методичні теорії, концепції, системи і програми роботи втрачають зв'язок із культурно-історичною спадщиною народу і приречені, як правило, на невдачу. Тому необхідно вжити комплексних заходів державного масштабу з метою дальшої розробки проблем народності виховання, створення реальних практичних умов для розвитку національних шкіл, національної системи виховання всіх народів, етнічних груп, які проживають на території нашої країни.
Кожен народ (нація, етнічна група) має свої культурно-освітні традиції, на яких повинна будуватися національна школа. У творах педагогів-класиків К. Д. Ушинського, С. Ф. Русової підкреслюється, що справжнім господарем школи є населення, громадськість, а не державна бюрократія.