Продовжувачем справи О. Духновича на Поділлі був відомий історик Євфимій Сіцінський (1859-1937), голова церковного історико - археологічного товариства, законоучитель, засновник «Просвіти», церковного музею старожитностей, українського університету, приват-доцент богословського факультету, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка і багатьох інших товариств, член Старої Громади, Кирило-Мефодіївського братства, Ради при Міністрові і сповідань, учасник Археологічних з'їздів, запровадження вивчення у Подільській духовній семінарії української літератури та історії України і Поділля, рідної мови в церковно-парафіяльних школах, Комісії з перекладу Четвероєвангелія українською мовою П. Морачевського, редактор «Подольских епархиальных ведомостей», «Православной Подолии», «Української Церкви», «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета», «Трудов Подольского церковного историко-археологического общества», «Подолии», неодноразово репресований. Автор понад 250 праць з археології, історії, релігії, мистецтва, архітектури, етнографії, фольклору, досі не перевиданих, відсутні монографічні і дисертаційні дослідження. [3. 16-19].
Із суспільної парадигми слов'янського національного відродження в Центральній Європі перед українською інтелігенцією в Угорщині випливали такі завдання:
1. Піднімати, очолювати і вести ті верстви свого народу, які можуть виступити проти старих феодальних порядків,
2. Дбати про народне, соціальне та політичне усвідомлення селянських мас,
3. Засновувати й будувати економічні, соціальні та культурні заклади, які виконували б прийняту національну програму,
4. Захищати національні права проти урядової мадяризації. Одне з провідних місць серед української інтелігенції зайняв Олександр Духнович. Ми мало знаємо про відносно короткий період його роботи куди він був висланий Пряшівською греко-католицькою єпархією, бо ця його діяльність не вивчена. В суспільно-політичному житті він залишився в тіні Адольфа Добрянського. В культурному житті, що засвідчують його тексти, став він центральною постаттю українського літературного і культурного життя. На посаді списького архідиякона та каноніка єпархії він проводить візитацію парохіяльних шкіл, впорядковує їх, складає підручники для учнів, пише педагогіку для учителів, організує видавниче літературно-культурне товариство, відоме як «Літературноє заведеніє», бере участь у заснуванні та будівництві алумнеї для греко-католицьких студентів Пряшівської католицької гімназії, у якій сам коротко викладав, починає укладати й видавати календарі, літературні альманахи та й сам займається літературою. Пише прозові та поетичні твори, друкує публіцистичні статті. [9. 39-41].
Його літературні тексти являють собою перехід від старої середньовічної та барокової жанрової системи до нової літератури національного відродження - сентименталізму та романтизму. В його одах подана застаріла характеристика особистостей за та виявляється й руйнація цього класичного жанру. З другого боку, в нього народжується жанр сентиментального оповідання та кілька нових романтичних жанрів, як романс, простонародна пісня, що були інспіровані усною народною творчістю. Народну пісню він всуває й у текст своїх оригінальних поезій. Мовний дискурс Олександра Духновича не гомогенний, а гетерогенний. У більшості літературних творів він продовжує стару книжну мовну українську традицію, що йшла від граматики Мелетія Смотрицького і мала місце не лише на землях України, але поширювалася й на півночі в Росії. Паралельно впливають на нього й засади народної мови, мови краю, в якому він народився. Контекст національного відродження вимагав однозначної мовної практики в народному дусі. Його тексти в цьому відношенні відкриті й незавершені. О. Пипін та В. Спасович в «Історії слов'янських літератур» сказали про нього, що він особистість, які народжуються в епоху національного відродження. Ця характеристика при деталізації і поглибленні окремих видів його діяльності залишається в силі й сьогодні. Олександр Духнович у зв'язках з Галичиною (50-60-ті роки XIX ст.) О. Духнович і його творча діяльність були ніби перехідним містком від історії нового часу до новітнього з їх різноманітними суспільними, громадсько-політичними, культурно-освітніми, життєвими процесами та рухами. Зауважимо, що багатогранна діяльність О. Духновича тісно пов'язана з інтелектуальним світом сучасної йому Галичини. Ще і понині у Відділі рукописів Наукової бібліотеки НАН України у Львові зберігається «Фонд О. Духновича», яким послуговуються дослідники його творчої спадщини. Особливо тісними, творчими, побратимськими були стосунки О. Духновича з Яковом Головацьким - одним із засновників «Руської Трійці» та «Русалки Дністрової», просвітителем, письменником, вченим, педагогом, громадським діячем. Саме О. Духновичу належить крилатий вислів - вірш «Бо свої то за горами...», оскільки «Русиньї угорские давнейшее с галицкими слученьї были».
Розвиваючи висновок своїх попередників-земляків про походження Карпатських русинів, О. Духнович аргументовано стверджує, що вони є автохтонами і заселяють територію по обидва боки Карпат. У своїх історичних працях «О народах Крайнянских», «Крайняя история угорских русинов», «Истинная исторія карпатороссов» тощо Будитель послідовно виступав із протестом проти мадяризації руського (українського) населення в Угорщині, закликав до єднання слов'янських народів. Отже, історію Закарпаття О. Духнович розглядає у контекстуальному прояві на тлі історії усієї України-Русі, всього слов'янського світу. Це проходить червоною ниткою майже у всіх історичних працях Будителя. А вся його творча спадщина пройнята глибоким історизмом. [5. 16-19].
1.2 Характеристика мовного світогляду Олександра Духновича
Ставлення до мови є інтегральною частиною національної свідомості. Особливо важливе воно в діяльності представників інтелектуальної еліти народу, насамперед його будителів і просвітників, до яких належав визначний письменник, педагог, церковний діяч о. Олександр Духнович. У навчальних курсах з історії української мови, які використовуються на філологічних факультетах України, мовні погляди і уподобання О. Духновича висвітлені скупо, то того ж часом однобоко. Численні статті, присвячені О. Духновичу, в яких порушуються питання мови, не дають цілісного уявлення про цей аспект творчої особистості Будителя, до того ж вони незрідка обстоюють діаметрально протилежні позиції.Для об'єктивного висвітлення проблеми мовного світогляду О. Духновича потрібно досконало вивчити висловлені ним погляди на основі лінгвістичного змісту в широкому культурно-історичному контексті, а також скрупульозно дослідити його мововживання в поетичних, прозових, драматургічних, публіцистичних, наукових, навчальних та ін. творах.
О. Духнович усвідомлював значення літературної мови для існування руського (малоруського, тобто українського) народу та його поступу. Основою руської загальнолітературної мови він вважав церковнослов'янську, яку потрібно збагачувати словами, зворотами і формами з живої мови (так сформувалася російська літературна мова), не підносячи жоден із діалектів на рівень літературної мови. Саме як діалект він трактував уже вироблену тоді українську літературну мову на середньонаддніпрянській основі, до того ж вважаючи її (слідом за В. М. Ломоносовим та іншими апологетами російської імперії) «смешением простонародного с польским». О. Духнович не відчував ні естетичності, ні потенцій писемної мови на наддніпрянській основі. В умовах, коли цісар зрадив русинів, коли посилювався угорський асиміляційний гніт, а русофіли з різних слов'янських країв покладали великі надії на визвольну місію Росії, Духнович «гостро вбачав в українській літературній мові тенденцію відриву від російської спільності і культури, сепаратистську установку».
На мовний світогляд О. Духновича вплинуло й москвофільство, зокрема галицьке, яке негативно ставилося до нової української літературної мови. Мова художніх творів О. Духновича структурно і за фактурою ближча до народнорозмовної, ніж його науково-публіцистичних праць. Місцями це не слов'яноруська з домішками народної, а навпаки, народна з домішками слов'яноруської. Це спостерігається як у багатьох віршах, так і в п'єсі «Добродетель превишаєт богатство», де навіть авторські ремарки написані тодішньою живою мовою
Існує, однак, до мовних поглядів Духновича, в якому побутують протилежні погляди на позицію Духновича в ньому, причому залежно від різного висвітлення цього питання протилежно оцінюється значення всієї діяльності Духновича і навіть визначення національної приналежності населення всього українського Закарпаття.
Саме на цій протилежній оцінці позиції Духновича в питанні мови намагаються будувати свою «концепцію» ідеологи політичного русинізму.
Для правильної оцінки мовних поглядів Духновича треба мати на увазі кілька фактів:
1. За роки після Духновича відбулися величезні зміни в мові (граматиці, правописі) багатьох народів. Тому сьогодні, коротко кажучи, ні Пушкіна, ні Шевченка, ні Штура не друкують так, як вони тоді писали.
Подібно змінилися назви територій чи держав. Тому сьогодні не кажемо «Фелвідек» чи «Горішня Угорщина», але Словаччина. Тому й «Малоросію» чи «Южнорусский край», як називали територію українського народу її гнобителі, називаємо сьогодні Україною. Подібно не «товт», «угророс», «угорський русин», «Угорська», а «слов'янин», «закарпатський українець», «Закарпатська Україна»! Отже, нема жодної «українізації» в тому, коли в «мові» Духновича ставимо таке «і» чи таку іншу букву, які за сучасним правописом слід писати. Подібно не є гріхом писати «Олександр» замість «Александр», бо і Штура називаємо сьогодні не «Людевитом», а «Людовитом». Тому логічно, що «руського» Духновича вважаємо видатним діячем культури українського Закарпаття та й усього українського народу.