Діалог розкривається як процес прилучення особистості до культури, спосіб реалізації самопізнання, особистісного становлення. Духовні цінності неможливо передати шляхом пояснення, заучування, наказу, жорсткого контролю, зовнішнього монологічного впливу. Лише вдивляючись в іншу людину, вступаючи з нею в уявлюваний чи реальний діалог, людина розуміє саму себе, стає потенційно невичерпною, виходить за рамки уявлень про себе.
Під діалогом В.В.Сєріков розуміє специфічне соціокультурне середовище, яке створює сприятливі умови для прийняття особистістю нового досвіду, ревізії попередніх смислів тощо. Автор окремо виділяє особливу якість діалогу: у ньому гуманітарне – рефлексія позицій учасників діалогу, їх логіко-вербальний виклад, органічно поєднується з когнітивним, дослідницьким ставленням до проблеми. Саме ця двоєдина спрямованість діалогу, на думку автора, робить його універсальною характеристикою особистісно-розвивальниих освітніх технологій [12].
Відомий український психолог І.Д.Бех виділяє інтимно-особистісне спілкування, у рамках якого створюються оптимальні умови для розвитку особистості, і яке являє собою “таку суб’єкт – суб’єктну взаємодію, де на основі обміну особистісних позицій суб’єктів можливе їх морально-духовне зростання”. “Діалогічне інтимно-особистісне спілкування, на відміну від монологічного, характеризується тим, що з боку співбесідника виходить активно організуюче саму форму спілкування ставлення до мене, а не тільки до предмета, про який йдеться” [1, c. 65]. Базуючись на цих позиціях, І.Д.Бех пропонує “конструктивну дискурсивну технологію інтимно-особистісного діалогу в системі “вихователь-вихованець”:
1. “Встановлення базового смисло-ціннісного консенсусу.
2. Прояв “ми-переживання” учасниками інтимно-особистісного діалогу.
3. Попередження перевизначення вихованцем мети інтимно-особистісного діалогу.
4. Забезпечення глибини проникнення співучасниками інтимно-особистісного діалогу у внутрішній світ один одного.
5. Функціонування розвиненої форми інтимно-особистісного діалогу.
6. Прояв “Я-переживання” вихованцем як учасником інтимно-особистісного діалогу” [1, c.69].
Автор наголошує на складності та водночас високій виховній ефективності даної технології, оскільки саме “за інтимно-особистісного діалогу відбувається зустріч двох внутрішніх світів на рівні їх сутності”.
Аналізуючи діалог як основу повноцінного реального міжособистісного спілкування, С.Л.Братченко виділяє такі атрибути діалогу: свобода співбесідників, їх рівноправність (взаємне визнання свободи), особистісний контакт між співбесідниками на основі співпереживання і взаєморозуміння. Автор підкреслює, що діалог “на найвищому рівні” має місце там, де у спілкування вступають люди як вільні суверенні особистості. Діалог – це спілкування центроване на процесі, а не на результаті. Співбесідники не ставлять за мету вплинути один на одного, але при цьому ( саме тому!) діалог створює оптимальні умови для реального впливу на розвиток особистості, оскільки особистісне зростання обов’язково передбачає свободу самореалізації. Саме ця свобода самоздійснення, свобода стати і бути самим собою відіграє в діалозі провідну роль [2].
У термінах К.Роджерса цей аспект визначається як істинність самовираження, конгруентність. Свобода є і передумовою діалогу, і відмінною рисою його здійснення, і в деякій мірі його результатом. У діалог здатна вступити людина, яка готова до реалізації своєї свободи у взаємодії з іншими. Прийняття власної свободи вимагає певних зусиль, але при цьому людина отримує шанс реалізувати свій потенціал свободи і, відповідно, перед нею відкривається простір особистісного зростання.
С.Л.Братченко пропонує використовувати поняття “комунікативні права особистості”, за допомогою якого може бути описана система психолого-правових основ спілкування, яка визначає межі свободи співбесідників таким чином, щоб забезпечити їх взаємодію на основі взаємного визнання і без насилля. Він виділяє такі основні комунікативні права особистості: на свою систему цінностей; бути відповідальним суб’єктом, співавтором спілкування (право на самодетермінацію); на гідність і її самоповагу; на індивідуальність і своєрідність, на відмінність від співбесідника; на незалежність і суверенітет; на вільну, нічим не регламентовану думку; на відстоювання своїх прав [2].
Окрім того, він виділяє групу більш часткових комунікативних прав особистості, а саме: право на свою позицію, точку зору; на вільне виявлення своєї позиції (право голосу); на відстоювання і захист своєї позиції; на довіру зі сторони співбесідника (презумпція щирості); на розуміння співбесідника, на прояснення для себе його позиції, точки зору; на питання до співбесідника; на сумнів стосовно будь-яких суджень; на незгоду з позицією, точкою зору співбесідника; на висловлювання сумніву і незгоди; на зміну, розвиток своєї позиції, точки зору; на пошук, на помилку; на почуття і переживання і відкрите їх вираження щодо особистісно-значущих проблем; на сокровенне, на не публічну форму у власному внутрішньому світі; будувати спілкування на принципах рівноправності незалежно від статусу співбесідника; на завершення спілкування [2].
Порушення цих прав деформує комунікативний простір і спілкування перестає бути діалогічним. Проте, реалізуючи свої комунікативні права особистості, необхідно водночас поважати також права співбесідника. Відмова від комунікативної відповідальності особистості є перешкодою для здійснення діалогу і проявом агресивних або маніпулятивних форм спілкування. С.Л.Братченко підкреслює, що гарантований простір свободи не лише “створює умови для самореалізації співбесідників, але і підвищує їхню самоповагу, впевненість у собі, когнітивну і емоційну розкутість, стимулює самопізнання самоуправління, удосконалення технік спілкування тощо”, а також “сприяє формуванню гуманістичних цінностей, визнанню того, що поза мною, у світі не-Я є щось, принципово відмінне від просто зовнішніх умов, а саме – інші Я, сутнісно близькі і рівноцінні моєму Я”[2].
У реальному спілкуванні досягнення рівноправності є дуже непростою проблемою. Особливо у ситуаціях, де співбесідники мають об’єктивні ознаки нерівності (у спілкування керівника і підлеглого, дорослого і дитини, педагога і учня тощо). К.Роджерс підкреслював, що можливість реалізації гуманістичного підходу у навчанні і вихованні істотно залежить від готовності дорослого “поділитися своєю владою”. Комунікативні права і відповідальність у діалозі покликані зафіксувати межі моєї свободи, вивести іншого з-під впливу моєї влади і перейти, таким чином, до невладних стосунків. Це означає перестати ставитися до іншої людини як до речі, до об’єкта і визнати її суб’єктність, поставитись до неї як до особистості. У діалозі співбесідник – не об’єкт впливу, а “суб’єкт звертання” (М.М.Бахтін)
У гуманістичній психології напрацьовані конкретні способи вирішення цієї проблеми. Так, для того, щоб висловлювання своєї точки зору і своїх переживань здійснювалось без одночасного придушення прав іншої людини дуже ефективна розроблена Т.Гордоном техніка “Я – висловлювань”. Одним із центральних елементів цієї техніки є перехід від Ти-висловлювань до Я-висловлювань. Сам Т.Гордон відзначав, що його програма спілкування спрямована не лише на вирішення різноманітних проблем у міжособистісному спілкуванні з позицій взаємного прийняття і поваги, але також на розвиток індивідуальності, відповідальності за здійснення самого себе.
Є спроби гармонізувати права учасників і в педагогічному процесі. Наприклад, ідеї “педагогіки спіробітництва” (Ш. Амонашвілі та ін.). Практика просвітницької роботи із сім’ями польського психотерапевта З.Шпєвак наочно демонструє реальну можливість і високу продуктивність (з точки зору завдань особистісного зростання обох співбесідників, а також вирішення конкретних міжособистісних проблем) рівнопраних діалогічних стосунків навіть у дуже складних ситуаціях взаємодії нерівноправних (за об’єктивними критеріями) співбесідників – батьків і дітей.
Справді, рівноправність співбесідників - важливий атрибут діалогу. Проте, якщо рівноправність регулює міжособистісну взаємодію, то повинне бути щось, що об’єднує. Причина прагнення співбесідників до вступу у діалог, зауважує С.Л.Братченко, – все та ж онтологічна несамодостатність особистості, для якої діалог з іншою особистістю є способом її повноцінного існування і розвитку. Якщо гносеологічному суб’єкту, щоб бути таким, потрібен об’єкт, то суб’єкту особистості для повноцінного існування необхідний інший суб’єкт, інша особистість. Інакше кажучи, особистість, оскільки вона є особистістю, має потребу у контакті з іншою особистістю, найвищим рівнем якого і є міжособистісний діалог.
С.Л.Братченко конкретизує, що найважливішим компонентом взаємозв’язку в діалозі є процес співпереживання, тобто емоційно-інтуїтивне осягнення співбесідниками внутрішнього світу один одного, що створює єдність зустрічі індивідуальних переживань, а не процес взаєморозуміння як це традиційно вважалось у психології [2].
Особлива роль емоційних зв’язків у становленні особистості і побудові міжособистісних стосунків підкреслювалась у роботах багатьох вчених. М.М. Бахтін говорить про “співчуттєве розуміння”, яке не є простим відображенням, а “відтворює всю внутрішню людину”.
У концепції К.Роджерса емоційне співпереживання відіграє роль засадичної умови особистісного зростання. Для нього емпатія – це не стан, а процес, особливі взаємостосунки, які включають кілька аспектів: входження у внутрішній світ переживань іншої людини і вільну орієнтацію в ньому; чутливість до змін процесів, які відбуваються у цьому світі; проживання “життя іншої людини” делікатно, без оцінок, без спроб відкрити більше, ніж вона готова проявити, але при цьому допомагаючи їй зробити переживання якомога повнішими. Емпатія створює сприятливі умови для розкриття і розвитку людини, робить її відкритою до змін і формою прояву поваги і визнання. Завдяки цьому реальність діалогу не просто пізнається, але і переживається цілісною особистістю як життєво важлива, наповнена смислом подія, як співпричетність до інших людей.