Змістом бесіди повинні бути явища, в основному знайомі дітям, але вони вимагають ще додаткових пояснень і підносять свідомість дитина більш високий рівень знань. Бесіду можна проводити тоді , коли діти безпосередньо розглядають той чи інший предмет, коли вони добре уявляють його або бачать на картині.
Тематику бесід логопед визначає згідно з програмою навчання та виховання дітей дошкільного віку з вадами мовлення.
Всі бесіди залежно від того, коли логопед проводитиме їх, можна поділити на вступні , заключні і супроводжуючі. Це залежить від мети та задач логопедичної роботи. Вступна бесіда допомагає уточнити знання, уявлення дітей про щось. Заключна бесіда проводиться для закріплення та диференціювання умінь та навичок , отриманих дитиною в процесі корекції порушення. При використанні бесіди в логопедичній практиці логопед повинен дотримуватися наступних умов:
· Повинна бути опора на знання і уявлення, які вже є у дитини;
· Необхідно враховувати особливості мислення дитини;
· Треба активувати мислення дитини, використовуючи різні види питань;
· Питання повинні бути чіткими, зрозумілими і вимагати однозначної відповіді;
· Бесіда повинна дотримуватись завдань та мети спланованої роботи.
Завдання можуть бути різними: розвиток пізнавальної діяльності; закріплення правильної вимови; розвиток граматичної та лексичної сторони мови; розвиток плавності та зв’язності мови.
Значне місце в успішному проведенні бесіди займає серйозна підготовка до неї вихователя і дітей. Готуючи дітей до бесіди , логопед дає їм певні знання про предмет чи явище , про яке йтиме мова в бесіді. Ці знання слід обов’язково формувати на грунті безпосереднього сприймання предметів чи явищ об’єктивної дійсності під час спостережень, екскурсій чи сприймання зображення їх на картинах , в іграшках, літературних творах тощо. Це потрібно для того , щоб будувати бесіду на грунті життєвого досвіду і знань дітей.
Умілий добір і постановка запитань в ході бесіди впливає на її педагогічну ефективність. Запитання поставлені дітям ,повинні спиратися на їхній життєвий досвід, бути стислими, точними, послідовними, випливати одне з одного, щоб кожне наступне , вносячи щось нове, доповнювало і поглиблювало попереднє. Всі запитання можна поділити , як зазначає Є.І.Радіна, в основному на дві групи. Велика група запитань - це запитання, які вимагають від дітей простої назви чи описування предметів, явищ. Це запитання : що? який? як? Логопед ставить їх на початку бесіди , для того, щоб поновити в пам’яті дитини те, що вона бачила,переживала.
Друга група запитань вимагає від дітей деяких логічних узагальнень, умовиводів, встановлення причинових зв’язків, розкриття змісту теми. Це запитання: для чого? чому? Їх здебільшого ставлять після того , як у пам’яті дитини поновились образи , знання, на грунті аналізу яких дитина робить висновки. Питання повинно бути чітко сформульовано, не повинно бути не зрозумілих дітям слів. Крім основних запитань повинні бути і допоміжні. На початку бесіди краще запитати першими дітей з більш розвиненою мовою, щоб їхня відповідь була прикладом для інших. Потім запитати дітей , які гірше володіють мовою. Малоактивним дітям слід ставити легші, посильні запитання. Проводячи бесіду , логопед завжди мусить пам’ятати , що вона повинна мати характер організованої розмови, яка проходить у вільній , невимушеній обстановці, що сприяє розвитку живої, образної мови дитини.
Розділ ІV. Розвиток монологічного мовлення
Розповідна ( монологічна) мова - це мова одного. Це більш складний , порівняно з діалогічною , вид усної мови. Вона вимагає від оповідача зв’язно, послідовно викладати свої думки, надавати їм закінчену форму. Дуже важливо при цьому уміти стежити за своєю мовою і за слухачами , відчувати їхню реакцію. Монологічна мова вимагає правильного граматичного оформлення і логічної послідовності.
Навчаючи дітей розповідної мови , логопед навчає їх зв’язно, логічно, послідовно, правильно побудованими реченнями розповідати про свої враження, про те, що бачили чи чули, розповідати так, щоб всім було зрозуміло, обдумувати зміст розповіді,і послідовність викладу своїх думок.
Велику роль у здійсненні цих завдань відіграє розповідання дітей. Розповідання сприяє розвиткові мислення і виразності мови. Через розповідь дитина вчиться мислити і висловлювати думки логічно , послідовно.
У роботі з розвитку монологічного мовлення у дітей важливо створювати такі ситуації, в яких вони б відчували, усвідомлювали користь від своїх розповідей, переказів, адже монолог часто складається дітьми без достатнього мотивування; діти не зацікавлені роботою, у них відсутній стимул( складає розповідь,переказ тому, що цього вимагає вихователь). Важливими прийомами стимулювання монологу у дітей є записи їхніх розповідей, придуманих казок, виготовлення «книжок» розповідей, пропонування розповісти щось своїм батькам, молодшим дітям, обговорення й оцінка дитячих розповідей, визначення кращих з них тощо.
Зв’язна монологічна мова являє собою найбільш складну форму мовної діяльності. Вона носить характер систематичного послідовного розгорнутого викладення .
Таким чином, під зв’язною монологічною мовою розуміється розгорнуте викладення певного змісту, що здійснюється логічно, послідовно, граматично правильно.
У зв’язку з тим , що зв"язна монологічна мова є складною формою мови, дитина з вадами мови опановує нею поступово. Зв’язна монологічна мова формується на основі діалогічної мови в ході ситуативного спілкування. Основним завданням корекційного впливу – навчити дітей з вадами мови складно й послідовно, граматично й фонетично правильно викладати свої думки, розповідати про події з навколишнього життя. Це має важливе значення для спілкування з дорослими й дітьми , формування особистісних якостей.
Заняття з розвитку зв’язного монологічного мовлення для дітей з особливими потребами включають такі особливості:
- установка на сприймання ;
- проведення спеціальної підготовчої роботи, тобто підготовка до сприймання та розбір змісту тексту з виділенням важливих смислових частин, послідовності подій і т.д.;
- включення в заняття лексичних і граматичних вправ, активізація уваги, зорового і вербального сприйняття;
- використання допоміжних методичних прийомів, які полегшують дітям оволодіння навиками зв’язних висловлювань ( опорні питання, мовленнєвий зразок, наочний матеріал і т.д.)
Розповідання дітей - складна розумова діяльність. Уміння зв’язно розповідати діти набувають поступово. Щоб навчити дітей розповідати , на заняттях використовують різні методи: опис предметів або картинок у дидактичних іграх, розповіді дітей за картиною, переказування художніх творів, розповіді з власного досвіду, придумування кінця розповіді, розповідь на тему , запропоновану вихователем. Крім вправляння дітей в мистецтві розповідання, вихователь повинен розповідати і підтримувати в дітей бажання розповідати.
4.1 Види дитячих розповідей і прийоми навчання розповіді
Усі розповіді можна умовно поділити на розповіді на наочній і словесній основі, за змістом – на фактичні й творчі. При складанні фактичної розповіді дитина перш за все спирається на свої сприймання, пам'ять , при придумуванні користується головним чином творчою уявою. Фактичні розповіді можуть супроводжувати сприймання дитини ( за спостереженням) або спиратися на її уявлення ( по пам’яті ). У придумуваних розповідях діти використовують свій попередній досвід, але окремі відомості об’єднують новою ситуацією. Це може бути розповідь з реалістичним змістом ( розповідь про якийсь випадок з кимось, про уявні дії і вчинки людей, зображених на картині) і казка , де дійовим особам надаються фантастичні якості.
За формою розповіді можуть бути описові і сюжетні. Описова розповідь – це виклад характерних ознак предмета або явища. Частіше зустрічаються описові розповіді фактичного характеру: опис картини, предметів, іграшок. На початку розповіді називається предмет, а потім вказуються характерні ознаки, призначення предмета або дії з ним.
Різновидами описових розповідей є порівняльна і пояснювальна. Дошкільників вчать складати опис двох предметів з контрастними ознаками, також пояснювальні розповіді з елементами розмірковування , доведення, у супроводі показу названих дій. Наприклад, дитина може пояснити товаришу , як використовувати той чи інший предмет, іграшку , як грати в гру. Описова розповідь може бути і вигаданою. Наприклад. Розповідь про те, яку б іграшку зробила дитина або яку картину намалювала б для подарунка.
Сюжетна розповідь - це передача подій , які змінюються в часі. В ній обов’язково повинні бути дійові особи. Сюжетна розповідь найчастіше має творчий характер, наприклад: сюжетна розповідь - казка про іграшки ( придумати, як два зайчики жили в лісі, що вони робили тощо); розповідь про дійових осіб картини ( що вони робили до зображеної події,що робитимуть потім); розповідь на запропоновану тему.
Найважчі – творчі, вигадані розповіді, вони проводяться в підготовчих групах. Дітям треба дати знання про типову структуру таких розповідей. Спочатку (експозиція) називається герой, іноді дається опис їх зовнішнього вигляду; потім розповідається коли, де відбувається дія (зав’язка ); далі дія розвивається , встановлюються зв’язки між епізодами, після чого йде закінчення ( розв’язка ).
Велике значення у навчанні розповіданню має зміст розповіді. Це можуть бути розповіді за сприйманням (опис іграшки, предмета або картини, які діти розглядають), по пам’яті ( про те, що сприймали до моменту розповідання), розповідь за уявою ( придумана розповідь, яка побудована на основі роботи уяви). Розповіді за сприйманням і по пам’яті мають фактичну основу, в них розповідається про реально існуючі речі, події, явища; розповіді за уявою – творчі, які потребують від дитини уміння використовувати свій досвід, створювати нові образи і ситуації. Творчі розповіді можуть спиратися на наочну основу і на словесну.