Правове втілення ідей Великої Хартії отримало у формі Болонської декларації 1999 р. У ній 29 країн Європи взяли зобов’язання створити “європейський простір вищої освіти” на основі єдиних критеріїв і стандартів в освіті і модернізувати національні системи так, щоб він став працювати на розвиток “економіки знань” і прискорення прогресу всіх країн-учасниць. Фундатори Болонського процесу виходили з розуміння нових світових реалій і тих вимог, які вони диктують щодо підготовки людини до життя. Вони враховували, що характер сучасної епохи визначають такі головні світові тенденції, як глобалізація і самоідентифікація національних інтересів; становлення інформаційного та громадянського суспільства; демократизація суспільного життя й тотальне утвердженя ринкових відносин; пріоритет особистості; духовності, культури й загальнолюдських цінностей; утвердження толерантних міждержавних відносин; розширення прав і свобод особистості, зростання авторитету і значення інтелекту (науки і освіти), який поступово перетворюється на стратегічний чинник суспільного розвитку.
Таким чином, для України склалися надзвичайно сприятливі зовнішні обставини, оскільки у Болонському процесі було чітко визначено напрям руху вітчизняного освітнього комплексу. Крім того, для вступу в європейський простір вищої освіти можна було використати конкретні європейські програми та проекти підтримки та сприяння у проведенні реформ вищої української школи. На нашу думку, засвоєння міжнародного досвіду реформування вищої освіти і застосування всіх його позитивних елементів значно прискорили цей шлях. Важливо і те, що докорінна трансформація вищої освіти в Україні збіглася в часі з утвердженням незалежності, становленням ринкових відносин і переглядом під цим кутом зору системи цінностей у сфері освіти.
Пошук шляхів докорінної перебудови вищої освіти ведеться сьогодні в усьому цивілізованому світі, про що свідчить і постійний розвиток Болонського процесу. Отримавши значні переваги у економічній, політичній, соціальній та культурній cферах, Європейська спільнота почала активно формувати та реалізовувати програму узгодження інституцій та принципів різних європейських освітньо-наукових комплексів. Спочатку, після підписання “Болонської декларації” процес формування європейського освітнього поля стосувався лише університетів [21, 4-6]. Але в умовах глобалізації значно посилилась ще одна тенденція. За приблизними оцінками, за межами своїх країн нині у світі проживає від 100 до 150 млн. людей, що становить близько 2 відсотків населення Землі. Саме остання обставина спричинила необхідність створення міжнародної системи ліцензування, сертифікації й акредитації, покликаних забезпечити якість професійної підготовки із врахуванням зростання міграційних потоків професіоналів Системи освіти XXІ століття повинні випускати фахівців, які мають бути готові працювати не лише у своїй країні, а й за її межами. Постало питання щодо наближення рівнів освіти в різних державах, створення загальноєвропейської системи освіти з порівняльними національними переліками напрямків підготовки, близькими термінами навчання та високою якістю підготовки фахівців.
Учасники Болонського процесу стали усвідомлювати, що на шляху до виконання всіх дев'яти проголошених цілей перешкод значно більше, ніж видавалося у 1999 році [105]. Це підтверджувалось у державному звіті Франції, який був поданий до Празького саміту. З’ясовано, що при проведенні національних реформ основна увага приділяється структурним змінам, зростанню мобільності (зокрема, “вертикальної”) шляхом усунення правових та адміністративних перешкод, забезпеченню доступу до більш повної інформації і вищих рівнів освіти. Довелося визнати, що слід вивчити питання про шляхи включення розгалуженої мережі європейських вищих професійних закладів у цей процес.
Другий етап Болонського процесу розпочався у Празі 19 травня 2001 р., де вже представники 33 країн Європи підписали Празьке комюніке. Основні рішення цієї зустрічі такі: країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією; учасники високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів (EUA) та національних студентських спілок Європи (ESIB); вони відзначили конструктивну допомогу з боку Європейської комісії та висловили свої зауваження щодо подальшого процесу, беручи до уваги різні цілі Болонської декларації.
Третій етап Болонського процесу почався в Берліні 18-19 вересня 2003 р., де була підписана відповідна заява. Якщо на попередніх зустрічах міністрів розглядались, в основному, проблеми вищої освіти, то вже на Берлінській конференції міністрів освіти, акцентувалися питання, котрі стосувалися формування єдиного європейськогодослідницького простору. Новим на Берлінському саміті також стало поширення загальноєвропейських вимог і стандартів вже й на докторські ступені. Учасники домовилися про те, що має бути один докторський ступінь – “доктор філософії” у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні тощо). Була запропонована формула триступеневої освіти (3 – 5 – 8), згідно з якою не менше ніж три роки відводиться для отримання рівня “бакалавр”, не менше ніж п’ять років - для отримання рівня “магістр” і не менше ніж вісім років для отримання наукового ступеня “доктор філософії”.
Важливо, що освітньокваліфікаційні рівні і науковий ступінь розглядалися як складові цілісної системи навчаня людини. Акцентовано увагу на потребі сприяти європейському простору вищої освіти. Було приділено особливу увагу важливості контролю і дотримання європейських стандартів якості освіти на всьому просторі.
Наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя. Зазначено також, що європейський простір вищої освіти та європейський простір дослідницької діяльності — дві взаємопов'язані частини спільноти знань. Знаковою подією для країн Східної Європи стало прийняття до Болонської співдружності, разом з іншими шістьма країнами, і Росії. Загалом до Болонського процесу приєдналися сорок країн Європи [87, 167].
Вивчення документальних джерел з теми дослідження та досвіду впровадження ідей Болонського процесу дає можливість стверджувати, що не всі країни були готові до швидких змін. Слід зазначити, що проголошення країнами-підписантами принципів побудови спільного європейського освітнього простору не означав, що в цих країнах вони вже реалізовані. Якщо бути точним, то перший етап такого завдання вони планували виконати до початку Бергенської конференції. Кожній з них зробити це було непросто, адже національні системи освіти характеризуються різноманітністю профілю вищої освіти та ступенів, що присвоюються випускникам, які навчались за тими чи іншими університетськими програмами.
Виявлено, що інтенсивно розвиваються події у тих державах, де є зацікавленість і реальні об'єктивні можливості прийняти великі контингенти іноземних студентів. Та чимало й таких країн, що обрали тактику “малих кроків”, акцентуючи лише вигідні для національних потреб напрями інновацій у вищій освіті. тому Бергенська зустріч підтвердила зміну дій із створення планів на майбутнє на практичне втілення у життя [5], а саме:
– прийняття спільної структури кваліфікаційних рівнів Зони європейської вищої освіти з обов'язковою розробкою національних структур кваліфікаційних рівнів до 2010 року – початок робіт із даного питання назначено на 2007 рік;
– прийняття директив та стандартів забезпечення якості, створення запиту до ENQA, EUA, ESIB, EURASHE щодо розробки подальших пропозицій, що стосуються запропонованої реєстрації агенцій забезпечення якості;
– подальше наголошення на важливості соціального виміру вищої освіти, що включає академічну мобільність (але не лімітується нею);
– необхідність взаємодії між Зоною європейської вищої освіти та іншими частинами світу (“зовнішній вимір”);
– зростаюча важливість адресації розвитку Зони європейської вищої освіти після 2010 року.
Слід зазначити, що механізм євроінтеграції вищої освіти передбачав створення cпеціалізованих міжнародних структур. Нині працюють офіційні структури, в основу яких покладено дві групи – “велику” і “малу робочу”. До першої групи увійшли представники (по 1-2 особи) від кожної країни, що підписала декларацію. Друга група – Керівний комітет (Правління), очолювана президентською владою ЄС, має спостерігати за роботою в періоди між зустрічами міністрів. На засідання обох груп запрошують членів різних неурядових організацій, які представляють інтереси університетських та студентських спільнот.
Ще на Берлінському саміті (2003 р.) було визначено Групу підтримки (контролю) Болонського процесу для організації поточної перевірки результатів та підготовки звіту за визначеними пріоритетами конфедерацій промисловців та роботодавців Європи (UNІСЕ). Вона збирається не менш як два рази на рік. Очолює групу представник тієї країни ЄС, у якій відбуватиметься зустріч міністрів. Дворічні проміжки між зустрічами міністрів насичені величезною кількістю зустрічей, конференцій, семінарів.
Приєднання України до Болонського процесу привело за собою введення нових понять і термінів, які використовуються в європейських країнах та пов'язаних зі створенням єдиного європейського освітнього простору.
Слід звернути увагу на ту роль, котру вони грають у підвищенні мобільності наших студентів, їхньої конкурентоспроможності на ринку праці за кордоном.