У Середньовіччі на основі релігійного світогляду відбулося виокремлення людини з природного середовища, переорієнтація дослідження з розгляду природи на внутрішній світ людини, пізнання її сутності, її духу. Об’єктом вивчення став не Всесвіт, а Людина як Всесвіт.
У період Відродження увага дослідників сконцентрувалася на Людині, яка стала для них центром та вищою метою світоустрою. У цей час до зазначених методів додався ще й експеримент, який був запропонований Р. Бойлем. Об’єкт та методи дослідження розглядалися уособлено на каузальній основі, що надалі проявилося в концепції плаского детермінізму як монологу людини по відношенню до природи.
У другому підрозділі “Філософсько-методологічні концепції розуміння природи в класичний період розвитку науки” розглядається розвиток екологічного знання в класичний період. На класичному етапі розвитку екологічних знань, який обмежується рамками Нового часу, панувала механістична картина світу. В цей період людина з пасивного спостерігача перетворюється на хазяїна та володаря природи, а сама природа використовується для задоволення зростаючих потреб людини. Природа постає як об’єкт або система об’єктів для дослідження, що в свою чергу обумовило розвиток природничих наук.
Через весь класичний період розвитку екологічного знання, починаючи з ХVІІ століття, проходить ідея про те, що об’єктивність та опредметнення знання досягаються лише тоді, коли з опису та пояснення вилучається все те, що має відношення до суб’єкта та процедур, способів та операцій пізнавальної діяльності. Ці процедури, способи та операції сприймалися дослідниками як споконвічно надані та незмінні. Ідеалом у пізнанні класичного періоду вважалося створення абсолютно істинної картини природи та будови Всесвіту. Велика увага приділялася пошуку очевидних, наочних, отриманих з досвіду онтологічних принципів, на основі яких можна побудувати теоретичні узагальнення, які пояснюють та підтверджують дослідні факти. На основі механістичної установки розуміння природи пояснення тлумачилося як пошук механічних причин і субстанцій – носіїв сил, які детермінують аналізовані явища. Під поняттям обґрунтування розумілася ідея редукції знань про природу щодо функціональних принципів та уявлення світу.
У другій половині ХІХ століття виникає парадигмальна несумісність між еволюційною теорією Ч. Дарвіна та другим началом термодинаміки. “Пізнавальна сила” класичного підходу стала недостатньою. Таким чином, на класичному етапі розвитку екологічного знання увага дослідників була зосереджена, здебільшого, на об’єкті пізнання, а суб’єкт і засоби діяльності залишалися поза увагою.
У третьому підрозділі “Антропологізація екологічних знань некласичного періоду” зазначається, що в некласичний період механістичну картину світу Нового часу змінила квантово-релятивістська картина фізичної реальності. В цей період природознавство стало досліджувати сутність, нелінійність, самоорганізацію динамічних багатофакторних систем. Виникла нова наука, якій Е. Геккель дав назву – екологія. В. Вернадський пов’язав геологічну історію Землі з розвитком живого світу, заклав основи вчення про біосферу та її еволюцію, ввів і дослідив поняття “жива речовина”, вивчаючи антропний вплив на природу. Суб’єкт пізнання розглядається вже не як дистанційований щодо світу, який вивчається, а як той, що знаходиться всередині його, детермінований ним. Об’єкт дослідження сприймається вже не як собі подібна річ (тіло), а як процес, який відтворює деякі стійкі та мінливі стани серед інших характеристик. У некласичний період розвитку екологічного знання поняття “еволюція”, “ноосфера” та “епоха ноосфери” трактувалися з позиції технократизму. Вже тоді ставало зрозумілим, що невідворотно настає такий час, коли генерувати еволюційні процеси на нашій планеті стане, перш за все, людська діяльність. Тому її вивчення стає центральною науковою проблемою сучасності. Зростання антропологічного фактора та входження його до складу екологічного знання призвело до формування екології як науки, яка має подвійний статус гуманітарного та природничого знання.
У четвертому підрозділі “Методологічні зрушення в екологічному знанні за доби постнекласичної науки” зазначається, що в постнекласичний період розвитку екології як науки відбувся перехід від лінійної до нелінійної парадигми, у якій дослідник розглядається як частина того, що він пізнає, виникає потреба екологізації мислення для вирішення глобальних проблем, зокрема екологічних. Для цього має відбутися усвідомлення того, що творцем науки та її методології є не абстрагований суб’єкт, а конкретна людина, вчений, індивід; попереднє розуміння методології як вчення про метод стає недостатнім. Одним із пріоритетних методів вирішення глобальних проблем виступає глобальний еволюціонізм, у якому поєднуються ідеї системного підходу з ідеями еволюції, коеволюції та історизму. Структура екологічнго знання у постнекласичний період стає складною: інвайронменталізм, екологізм, екорозвиток, концепція сталого розвитку, глобальна екологія, екофілософія, глибинна екологія, екодіяльність, екологічне виробництво, екологічна свідомість тощо. Екологічне знання, що містить етичну складову, передбачає включення ідей макроетики та залучення їх до складу екології. До вищезазначених методів дослідження додається метод математичного моделювання.
Екологічне знання еволюціонувало одночасно з розвитком науки. На сучасному етапі воно стало антропологічним, а оскільки ми маємо справу з людиновимірними системами, то під природоцентричністю розуміємо природу як об’єкт, наділений властивостями суб’єкта.
Отже, екологічні глобальні проблеми сучасності є комплексними і загальними. Існують різні способи вирішення екологічних проблем. Одним з них є розвиток нового екологічного знання, який передбачає: створення екофілософії як квінтесенції екологічного знання та однієї із засад сучасного наукового дискурсу, що має стати світоглядною відповіддю на екологічні виклики сучасного світу; розвиток екологічного знання як однієї з основ діяльності людини щодо вирішення екологічних проблем; перетворення діяльності людини в екодіяльність завдяки запровадженню біосферосумісних виробництв; поширення екологічних знань і переконань через систему освіти.
Підсумовуючи, зазначимо, що на постнекласичному етапі розвитку екології відбулося певне зближення суб’єкта, об’єкта, засобів і методів дослідження екологічних проблем. Вони почали розглядатися у взаємозв’язку, що сприяло розбудові нового мислення щодо збереження життя на Землі, пізнання ціннісно-цільових орієнтирів суб’єкта наукової діяльності та його ставлення до соціальних цілей і цінностей у системі “Людина – Світ”.
Другий розділ “Світоглядний та методологічний вплив екологічного знання на сучасний освітній дискурс” складається з чотирьох підрозділів.
У першому підрозділі “Становлення сучасного освітнього дискурсу” досліджуються світоглядно-педагогічні аспекти, рівні та ступені формування постнекласичної освіти, аналізується вплив різних філософських течій на розвиток антропологічних вимірів екологічної освіти в сучасному світі.
В роботі аналізуються праці В. Андрущенка, В. Крисаченка, В. Лутая, В. Огнев’юка та М. Култаєвої, в яких освіта розглядається як стратегічний фактор виживання людства, його подальшого стійкого та безпечного розвитку, а також як одна із засад подолання глобальних проблем, в тому числі й екологічних.
Автор розглядає концепції Г. Драйден і Д. Вос, які виокремлюють есенціальний, енциклопедистський, сенсуалістський, прагматичний та інтегративний підходи. Близькими до них є філософські теорії В. Самуельсона та Ф. Марковиць, що впливають на розвиток сучасних концепцій освіти – реалізм, прагматизм, екзистенціалізм. Українські дослідники М. Євтух та І. Волощук, аналізуючи гносеологічні аспекти філософських течій інструменталізму, неопозитивізму, феноменології, екзистенціоналізму та неотомізму, приходять висновку про їх пріоритетну роль у переосмисленні філософських засад сучасного освітнього процесу, оскільки в постнекласичний період накопичення, передавання та засвоєння наукового та філософського знання має відбуватися не у формі монологу, а діалогу й полілогу.
Усі ці підходи віддзеркалюють різноманітність та багатоаспектність сучасного педагогічного дискурсу, на тлі якого відбувається становлення екологічного світогляду, що реалізується саме через освіту.
У другому підрозділі ”Екологічні знання в освіті за доби постнекласичної науки” зазначається, що в постнекласичний період розвитку науки пропонується багато концепцій розвитку освіти. У дослідженні проаналізовано три сучасні філософські концепції, які можуть скласти підвалини екологічної освіти: холістичну, тоталогічну та синергетичну.
З розробленої холістичної концепції щодо розвитку екологічної освіти випливає положення про те, що екологічна освіта має бути заснована на принципі “випереджаючого відображення”, який передбачає виховання людини як суб’єкта усвідомленого управління функціонуванням системи “суспільство – природа”. Холізм наполягає на перевтіленні людини з випадкового та стороннього спостерігача на необхідного та активного діяча. Однак недоліком “педагогічного холізму” є втеча від реальних питань фрагментарності світу та уникнення нагальних проблем культури.
Постнекласична освіта в тоталогічному варіанті ґрунтується, зокрема, на світоглядній позиції, згідно з якою людина і світ не існують відокремлено одне від одного, і ця нероздільна цілісність стає не тільки центром загальнотеоретичного осмислення світу, але й підґрунтям вибудовування освітніх систем. У цій концепції виділяються такі риси освітнього процесу, як америчність і сизігійність, що, на наш погляд, є близькими до синергетичного розуміння освіти.