Забезпечити рухливість, якої вимагає експресивність художнього тексту в процесі читання, може лише поставлений голос. Поставити голос – це значить, настільки розвинути, удосконалити його природні якості, щоб вони легко підкорялись творчій волі читця відповідно до завдань художнього твору чи іншого характеру мовлення. Якщо голос розвинений, то його якості набувають нових відтінків. Сила голосу надає читцю можливість посилати його на далеку відстань без особливого напруження голосових зв’язок, довго не втомлюватись, тобто значно зростають гучність і тривалість голосу. Висота голосу характеризується розширенням діапазону, дає можливість читцю вільно й легко користуватися тональними змінами в межах півтори і більше октави. Тембр голосу позбавляється вад (гугнявості, хриплості, верескливості), набуває чистого, дзвінкого, приємного звучання. Крім цього, поставлений голос відзначається гнучкістю, рухливістю – читець може легко сповільнювати чи прискорювати темп мовлення, змінювати силу, висоту, тембр (гучніше-тихіше, сильніше-слабше, нижче-вище, різкіше-м’якше, ніжніше).
До і після постановки голос потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу:
– у процесі читання не допускати висоти голосу поза межі виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення;
– не допускати простудних захворювань, нервових зворушень;
– не перевищувати денних норм голосового навантаження (4–5 годин).
Необхідно мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію – чітку, правильну вимову кожного мовного звука. При неправильній дикції вади вимови можуть призвести до негативних наслідків. Хиби вимови бувають різного характеру і виникають внаслідок певних природжених і неприроджених вад у побудові мовного апарату.
Причини виникнення неприроджених вад пояснюються неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами. Неприроджені вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Природжених недоліків вимови не можна позбутися лише виконанням вправ. Проте окремі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню. Виразність і чистота дикції досягаються правильністю артикуляції, тобто чіткістю укладки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням хиб вимови слід розпочинати з виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції. Для того, щоб мати бездоганну дикцію доцільно проводити артикуляційну гімнастику (розвиток нижньої щелепи, губів, язика).
Вона допоможе розвинути мовний апарат.
Артикуляційна гімнастика
– Розкрийте і закрийте рот, опускаючи нижню щелепу приблизно на два пальці, але без напруги, м’яко. Язик у роті повинен лежати плоско, торкатися кінчиком нижніх передніх зубів. (6–8 р.).
– Злегка розкрийте рот. На зуби натягуйте губи так, щоб вони аж вгиналися всередину, і після цього вільно відпускайте їх (8–10 р.).
– Витягніть губи щільно трубочкою вперед, як на вимову[у], і тут же активно розтягніть їх у сторони, як на усмішку, не оголюючи зубів (6–8 р.).
– Губи витягніть трубочкою вперед. Робіть ними кругові рухи праворуч, потім ліворуч. Нижня щелепа при цьому нерухома (6–8 р.).
– Розкрийте рот, правильне положення язика таке: лежить плоско, кінчик злегка торкається нижніх передніх зубів. Потім переміщуйте його кінчик до верхніх передніх зубів, не рухаючи нижньої щелепи, а від них до піднебіння. (до 10 р.).
В техніці мовлення не менш важливе значення має орфоепія – система загальноприйнятих правил, що визначають єдиноправильну, літературну вимову. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає.
Орфоепічні норми вимови голосних і приголосних звуків
Голосні звуки української літературної мови відповідають майже повністю орфографічним знакам, тобто в наголошеній позиції вони не піддаються жодним змінам.
Звуки [у, а, і] в усіх позиціях, незалежно від наголосу, вимовляються виразно, чітко, послідовно відповідають орфографічним [у, а, і].
Що ж до вимови [и, е, о], то в ненаголошеній позиції вони мають тенденцію наближатися до інших.
1. Ненаголошений[и] має схильність наближатися до [е] і особливо перед складом з [е]та [а](вишневий, бачила), а при швидкому темпі мовлення у цій же позиції може повністю збігатися з [е].
2. Ненаголошений [е]має схильність наближатися до [и],
особливо перед складом з [і], [у], [и] (беріть, несу, степи), а при швидкому темпі вимови у такій позиції може зовсім перейти на [и].
3. Ненаголошений [о], особливо перед складом з наголошеним [у] та [і], має схильність наближатися до [у](голубка, тобі).
Голосні середні [е, о]і близький до них [и] щодо положення язика виявляють в українській мові схильність наближатися до так званого індиферентного або байдужого положення язика у цій частині порожнини рота. Голосний[е] виявляє у ненаголошених складах загальну тенденцію до звуження артикуляції. Голосний [и] загалом виявляє в наголошених позиціях нахил до розширення, що веде до змішування у вимові наголошених [е] й [и], і тому в живій мові в багатьох позиціях не різняться або майже не різняться вимовою такі слова, як кленок і клинок, розвелося і розвилося та ін. Вимова ненаголошеного [о]також підлягає тим самим закономірностям, що й[и]та [е]. Проте це не значить, що ненаголошені голосні треба вимовляти з наближенням до інших. Голосні [и], [е], [о] в ненаголошеній позиції мають схильність наближатися до інших. Все ж вимовляти їх треба чітко і виразно, дотримуючись правильної артикуляції.
Дзвінкі приголосні (б, г, г, д, з, дж, дз) в кінці слова вимовляються дзвінко. Дзвінкі приголосні (крім г, г) перед глухими також вимовляються дзвінко.
Дзвінко вимовляються також глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова.
Африкати [дж, дз] вимовляються як один неподільний звук. Якщо [д і ж], [д і з]належать до різних значущих частин слова, то вимовляються роздільно, як два окремих звуки.
Губний приголосний [в] у кінці і в середині слова після голосного вимовляється як нескладотворчий [у].
Сполучення ться, шся, жся, чся вимовляються як [ц':а, с':а, ц'с'а].
Дещо по-іншому, ніж пишуться, вимовляються звукосполучення, що зазнають асимілятивних змін, спрощень:
Д+ж–джж т+ськ–ц'к
Д+ч–джч ч+с–ц'с'
Д+ш–джш ч+ц–ц'ц'
Д+с–дзс ш+с–с'с'
Д+ц–дзц ш+ц–с'ц'
Д+ськ–дз'к нт+ст–нст
Ж+ц–з'ц' нт+ськ–н'с'к
З+ж–жж ст+н–сн
З+ч–жч ст+ц – с'ц'
З+ш–шш і жш ст+ч–шч
Зд+ц–з'ц' т+ст – цт
Т+ц–цц і ц'ц' т+ш–чш
Т+ч–чч
Норму української літературної вимови становить також словесний наголос. Неправильне наголошення складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності і краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Крім цього, може порушуватися смислове значення окремих фраз або й зовсім вони руйнуватимуться. Зі зміною наголосів у словах у мовному потоці може змінитися в одних випадках їх лексичне значення, в інших – граматичне. Щоб уникнути типових порушень нормативного наголосу, необхідно добре усвідомити і засвоїти найхарактерніші його особливості.
Слід досконало знати положення, зміст і значення засобів логіко-емоційної виразності читання в їх органічному зв’язку (сутність мовних тактів, пауз, їх різновидів і тривалості, логічних наголосів тактових і головних, мелодики і її видозмін, темпу і його варіювання, емоційної функції наголошених слів – емоційного забарвлення тексту) і вміти ними користуватися.
Засоби логіко-емоційної виразності читання – це сукупність органічно пов’язаних між собою компонентів виразності, без осмислення і врахування яких неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення.
До таких компонентів належать:
– паузи, їх функціональні різновиди і тривалість;
– логічні наголоси (тактові і головні) з урахуванням емоційної функції наголошених слів;
– мелодика та її основні зміни;
– темп і його видозміни;
– поза, жести, міміка.
Пауза – це зупинка між мовними тактами, окремими словами і між складами слів. Відповідно до змісту, почуттів і намірів висловлення, а також обставин місця і часу паузи поділяються на: синтаксичні, логічні, психологічні, логічні, віршові та фізіологічні.
Необхідно з особливою увагою ставитися до синтаксичної структури мови автора, добре усвідомлювати значення кожного розділового знака. Крапка, знак питання, знак оклику завжди відповідають довгим паузам, оскільки відділяють одне від одного висловлення з закінченим змістом. Інші розділові знаки: крапка з комою, тире, три крапки, двокрапка, дужки теж відповідають обов’язковій паузі. Що ж до коми, то вона потребує особливої уваги. Як і інші розділові знаки, кома збігається з паузою але досить часто можна спостерігати, коли за правилами пунктуації кома обов’язково потрібна, а пауза не робиться. Тому виникає потреба вміти визначати, де за правилами пунктуації кома потрібна, а пауза не робиться:
1. Перед звертанням, якщо воно стоїть усередині або в кінці речення;
2.Після вигуку, який своїм змістом нерозривно пов’язаний з наступними словами, наприклад:
– Ох(,) і зголоднів я! – пищить Круть. (Українська народна казка).