Як правило, гарне мовлення свідчить про високий рівень культури мовця і тому робить спілкування більш ефективним. Мовлення вчителя – це відображення не тільки рівня його особистої культури, але і рівня культури всіх освітніх закладів.
Рівень мовленнєвої культури сучасного вчителя стрімко падає. Це визнають не тільки спеціалісти в галузі мовознавства, але і самі вчителі. Звичайно, таке становище можна спробувати оправдати загальними тенденціями як в суспільстві в цілому, так і у сфері освіти. Вчителі, у свою чергу, мають відповідальність за те, який рівень мовленнєвої культури вони дають учням. Мовлення вчителів сприймається учнями щоденно і цим самим найбільше, сильно і глибоко впливає на формування їхніх мовленнєвих орієнтирів.
У мові є поняття норми, тобто необхідні знання про те, як треба вимовляти або вживати слова, як з'єднувати їх у словосполучення і речення. Для людини, професія якої пов'язана з педагогічною діяльністю, володіти «нормальним» мовленням недостатньо: необхідна мовленнєва майстерність, тобто інший рівень її якості.
Ми зважаємо на те, що мовлення великої кількості вчителів відповідне основним вимогам і нормам. Тому, говорячи про реалізацію комунікативних якостей, ми зупинимось не тільки на позитивних прикладах, а й значну увагу приділимо, вадам оскільки вони найбільше допомагають продемонструвати якості мовлення і їх значення для вчителів.
Можна виділити таку впливову ефективну якість мовлення, як доречність.
Доречність. Мова може бути ефективною лише тоді, коли вона доречна. Доречною називається мова, котра відповідна всім параметрам комунікативної ситуації. Розрізняють два основних види доречності: змістовна доречність і стилістична.
Легше за все зрозуміти, що доречно, або недоречно в конкретній ситуації, у змістовному плані, відповідно до мети висловлювання.
Потреби стилістичної доречності, тобто відповідність вибраних засобів у межах функціонального стилю необхідна для побудови висловлювання. Дуже часто трапляється порушення стилістичної доречності. Наприклад, на тролейбусній зупинці: «П'ятий?» («Який це тролейбус? П'ятого маршруту?»). –«Ні, другий».
Отже, доречність – це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідні змістові і характерові повідомлення. Проте для доречності у мовленні самих мовних засобів недостатньо – доречність ураховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання. Р. Будагов зауважує: «Наївно думати, що образне відтворення думки менш точне, аніж необразне. Уся річ у тому, що і як передається вченим або письменником, якої вартості, якого масштабу та чи інша думка формулюється »[ 8, 247].
Таким чином, висловлювання доречне, якщо внаслідок його використання досягається мета, яка висувалася мовцем, якщо потреби мовця (у широкому розумінні) реалізовані. Ось яким різноманітним арсеналом засобів для досягнення мети висловлювання можна скористатися: який би прийом не використовували – риторичний діалог, закличну чи питальну форму звертання до слухачів, повторення попередньо висловленої думки з метою її підсилення, дослівне цитування або переказування цитати своїми «словами, відповіді на запитання, порівняння і т. д., — його необхідно повсякчас найчастіше пов'язувати з усім змістом мовлення [30, 8]. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формується і трактикою мовлення, і психологією людських стосунків. У кожному випадку слово і фраза вчителя мають бути доречними, як доречною повинна бути інтонаційно-колоритна їх тональність: висока чи низька, ласкава чи офіційна.
Окрім цього, вчителю слід домагатися доречності контекстуальної. У контексті єдність змісту і форми зобов'язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні засоби виразності.
Безсумнівно, «доречність мовлення — якість дуже важлива в соціальному аспекті, адже вона регулює, в усякому разі повинна регулювати, всю нашу мовленнєву поведінку» [16, 252]. Таким чином, доречність зумовлюється ще й психологічно: мовний контакт співбесідників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав'язувати слухачеві думку, а дбати, щоб е травмувати слухача, не принижувати його гідності. Особливо про це слід пам'ятати тим, у кого співбесідники – діти. Учителі не можуть забувати, що слово так само легко вбиває, як і легко лікує.
Звичайно, у вчителя відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування виховується мовленнєвою практикою. Навички доречного мовлення можна виробити за таких умов:
1) якщо усвідомити необхідність корегувати мовлення щодойого доречності;
2) якщо володіти культурою мовлення і культурою спілкування за допомогою мови;
3) якщо мати високу загальну культуру і якщо норми етики будуть переконанням, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і терпимість до чужих вад, повага до людей – органічними почуттями, а не правилами поведінки;
4) якщо засвоїти мову не лише як вузівський предмет, а й як «живу схованку людського духу», і берегти її – цей народний скарб.
Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже ці ознаки є складовими культури одного й того ж предмета – мовлення.
Доступність. Другою власне комунікативною якістю мовлення, тісно зв'язаною з комунікативною ситуацією, є доступність. Доступність передбачає таку побудову мовлення, при якій рівень складності мови і в термінологічному і в змістовому, і в структурному розумінні відповідні інтелектуальному рівню адресата. Необхідно відмітити, що більшість учителів орієнтуються на різний рівень усвідомленості учнів з тієї чи іншої проблеми.
Зупинимось на рівні найчіткішого прояву доступності / недоступності мови – термінологічному. Часто бажання проявити свою ерудицію затьмарює головну комунікативну функцію – бути доступним середньому учневі. Поширення вживання без необхідності маловживаних слів підтверджується і самими вчителями.
Стосовно критерію доступності мови в змістовному плані розглянемо використання вчителями переосмислених, широко розповсюджених стійких словосполучень, які вже втратили всевідомість.
Вживання запозичених слів у мовленні вчителів загалом виправдане, наприклад, в науковому стилі мовлення, проте в професійному мовленні воно є не оправданим, оскільки утруднює спілкування, наприклад: «мене лімітує час» (обмежує); «не форсуй цієї розмови» (треба не прискорюй). Також не треба надуживати іншомовними словами, що мають відповідники в рідній мові, зокрема: домінувати (переважати, панувати); форсувати (прискорювати); базувати (ґрунтувати, опановувати); ігнорувати (зневажати, не брати до уваги, не помічати); гарантувати (забезпечити).
Отже, доступність – одна із головних якостей мовлення вчителя, зокрема, що дуже важливо для вчителя початкових класів.
Правильність. Правильність мовлення – це дотримання закріплених у літературній мові норм. Під літературною нормою розуміються прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови звуків, наголошення слів, словотворення і слововживання, будови синтаксичних конструкцій. За дотриманням чи недотриманням узвичаєних норм усне мовлення оцінюється як правильне або неправильне. Наприклад, порушенням норми є вимова прикметника укрáїнський з наголосом на другому складі, адже за правилами сучасного наголошення це слово має вимовлятися з виділенням третього складу: укра’їнський (а не укрáїнський). З наголошенням третього складу вимовляються й іменники Украї'на, украї'нець, украї'нка.
Числівник вісім у родовому відмінку має форму восьми. Уживана деякими мовцями форма вісьми неправильна.
У межах правильності поряд з оцінками правильно /неправильно застосовуються критерії припустимо/неприпустимо. Так, вимова магазин неприпустима, тобто неправильна, оскільки не відповідна літературній магазин. Однак прислівник гаряче припустимо вживати з двома наголосами: гаряче і гаряче.
Такий стан з оцінками створює трикомпонентну шкалу оцінок норми: правильно-припустимо-неправильно (неприпустимо).
Для вчителя важливо знати, що існують правила наголошування слів, слововживання, побудови речень тощо, які визнаються нормативними. Відомо, наприклад, що давальний відмінок іменників другої відміни вживається з двома закінченнями: робітникові і робітнику. Прикметники твердої і м'якої групи в місцевому відмінку однини знані з двома варіантами закінчень: братовому і братовім, синьому і синім. Числівники від п'яти і до вісімдесяти (крім числівника сорок) у непрямих відмінках припускають варіанти відмінкових закінчень, зокрема: Р. п'яти, п'ятьох, Д. п'яти, п'ятьом, 3. п'ять, п'ятьох, О. п'ятьма, п'ятьома, М. п'ять, п'ятьох. Дієслова недоконаного виду мають дві форми майбутнього часу: писатиму і буду писати. Дієслову недоконаного виду класти відповідні дві форми доконаного виду: положити і покласти. У літературній мові дієслова недоконаного виду ложити немає. Не можна, звертаючись до дітей, сказати: «Ложіть руки на парту», «Не ложіть зошити у книжки». Слід «Покладіть (положіть, але не ложіть) руки на парту», «Не кладіть зошити у книжки».
Отже, турбота про правильність мовлення – це турбота не тільки про збереження мови, але і щоб внаслідок мовної помилки не виникло помилки комунікативної, про те щоб учень правильно зрозумів все те, що говорить вчитель.