Друге, необхідно домагатись усвідомлення школярами суті національно-визвольної боротьби українського народу 1917 — 1921 рр., яка внаслідок національно-культурного пробудження на початку XX ст., посилила змагання народу за своє самоутвердження. Перша світова війна загострила міжнаціональні стосунки, поставила українське питання у площину практичного вирішення. В Україні набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких стала Центральна Рада. На передові позиції суспільного життя виходять представники українства.
Проте більшовицька Росія, не рахуючись з прагненнями українського народу до самостійного життя, намагалася задушити його брутальною військовою силою. Більшовицькі походи супроводжувалися підступністю і жорстокістю. Особливо жахливим був масовий терор після захоплення Києва військами Муравйова 9 лютого 1918 р., коли упродовж одного дня більшовики знищили, за даними деяких дослідників, до п’яти тисяч осіб. Розстріли без суду, катування, пограбування населення, нехтування елементарними правами людини супроводжували більшовицьку політику на Україні і в наступні роки.
По суті, боротьбу народу за волю і самостійницьке державне існування було потоплено у крові. Найсвідомішу провідну верству його було фізично знищено, частково витіснено за межі рідної землі.
Третє, потрібно наголошувати на глибокій вірі в українську державність, яку мали борці цієї доби.
Скажімо, С. Петлюра висловлював цю віру такими словами: «Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері — України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні».
Український народ мав у означений період свою державність, і це стало важливим здобутком національно-визвольної боротьби. І хоча в силу багатьох причин дійшло до поразки і втрати державності, набутий досвід боротьби став джерелом, з якого наступні покоління борців за волю України черпали цю віру в державність. Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не припинялася.
Четверте, треба висвітлювати, що 1917—1921 рр. — період масового героїзму з проявом націоналізму, яким була пронизана вся національно-визвольна боротьба. Широковідомими історичними фактами патріотизму та ідейної стійкості є героїка Круг, Мотовилівки, Базару, оборона Армією УНР Кам’янця-Подільського у червні 1919 р., участь в обороні Замостя у липні 1920 р. Цей період породив тисячі героїв, імена яких поки що менш відомі, але гідні, щоб їх знати й уславлювати.
А коли після підписання поляками Ризького договору з Росією Армія УНР залишилася сам-на-сам проти значно чисельнішого ворога, вона ще упродовж дванадцяти днів вела безперервні бої. Про героїзм тих днів свідчать переможні кінні бої під Сидоровом та Снитківом, бій під Чорним Островом, захоплення у полон п’ятнадцяти тисяч червоноармійців. Майже повністю знищено чотири піших бригади більшовиків, 25-ту Башкирську кінну бригаду і кінну бригаду дивізії Косовського2. Винятковим героїзмом відзначався бій кіннотників Мазепинського полку, які 21 листопада 1921 р. упродовж дня відбивали атаки десятикратно переважаючої кінноти Котовського від переправи через Збруч і останніми перейшли убрід річку. Тут же героїчно завершив свій бойовий шлях панцерник «Кармелюк»: розстрілявши в лави ворожої кінноти останні набої, зірвався з кручі, не здавшись ворогові.
Героїзм і жертовність борців за Україну в цей період мають бути для молоді взірцем служіння своєму народові і державі.
П’яте. Важливо правильно і обгрунтовано трактувати причини поразки української національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр.
Серед причин слід виділити такі:
1. Роз’єднаність українських політичних сил, або, за визначенням С. Петлюри, „неконсолідованість, не підпорядкованість окремих партійних угруповань єдиній ідеї виборення власної державності, брак державної дисципліни у окремих осіб і партій відіграли роль фатуму в історії нашої боротьби”.
Як вважає дослідник доби Директорії УНР В. Лозовий, розкол українського визвольного руху призвів до виокремлення в ньому чотирьох політичних таборів: комуністичного, ліворадикального (незалежники і боротьбисти); соціалістичного УСДРП (офіційна). УПСР (центральна і права течії); ліберально-демокра-тнчного (УПСФ) та консервативного (УПСС, УНРП, УХДП)
2. Неукраїнський характер міст. Як зазначав голова уряду УНР І. Мазепа, «трагедія нашої минулої боротьби полягала в тому, що український рух спирався на українське село. Міста на Україні, за невеликими винятками, були не українські. Тому нам бракувало свідомої української інтелігенції як для політичної організації народних мас, так і для організації державного апарату»
3. Невміння українських урядів досягти соціального і національного компромісу між різними верствами населення, що під впливом демагогічної більшовицької пропаганди вело до глибокого роз’єднання українства.
4. Перевага військової потуги ворогів над силами українства. З жодного боку ми не мали ні політичної, ні моральної, ні матеріальної підтримки.
Для Антанти розпад Росії був небажаним і вона підтримувала Денікіна та Врангеля, а на противагу Німеччині і більшовикам — Польщу. Україна не могла зацікавити собою Антанту. Більше того, Антанта вважала нас «германофілами», тобто своїми ворогами. Хоч українці ніколи не боролися проти Антанти, а тільки проти Росії, яка поневолювала більшу частину українських земель.
Свята боротьба українців за свою свободу і демократію була зарахована великодержавними демократіями в розряд «внутрішньої справи Росії».
5. Відсутність союзників. Короткочасний союз з поляками хоч і дав можливість продовжити збройну боротьбу регулярним фронтом у 1920 р., під тиском Росії і на вимогу Антанти був розірваний.
Таким чином, внаслідок названих причин в Україні склалися тяжкі обставини, виник цілий ряд складних проблем та непередбачених ситуацій, яких, напевно, не могли б подолати навіть найгеніальніші майстри тогочасної світової політики.
Але боротьба не була марною. Про це сам С. Петлюра у промові на останній нараді проводу УНР на рідній землі 26 листопада 1919 р. відзначав: «Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу і державну незалежність».
Шосте. Слід особливо наголошувати на уроках, що випливають з досвіду національно-визвольної боротьби і насамперед таких:
Без витворення національно свідомої провідної верстви та національного усвідомлення широких народних мас державне існування нації немислиме.
Боротьба за українську державність могла бути успішною лише за наявності науково обгрунтованої української ідеї і сприйняття її широкими народними масами.
Досвід історії показав, що народ не може мати політичної волі, не може нормально розвиватися соціально, коли він поневолений національно. Політичні, економічні і соціальні реформи можливі і дають ефект лише за умови створення національної суверенної держави, одночасного розв’язання національних і соціальних питань.
Практика показала, що приєднання України до Росії принесло їй не тільки національне і соціальне поневолення, а й розвіяло всі ілюзії стосовно допомоги з боку російської демократії. Жодні компроміси з чужою владою є неприпустимі і вбивчі для нації, які б позірні поступки вона не робила в національному питанні, які б соціальні блага вона не обіцяла народові.
Історія національно-визвольної боротьби українського народу 1917—1921 рр. переконливо доводить, що єдиним гарантом збереження власної державності та запорукою її існування є власні національні збройні сили. Цього повчального історичного уроку ми не повинні ніколи забувати.
Однак необхідно пам’ятати, що у формуванні національної свідомості учнів визначатьна роль належить учителям. Саме вони мають робити все можливе, щоб запалити іскру патріотизму і любові до України у своїх вихованців.
Події і постаті періоду національно-визвольних змагань 1917— 1921 рр. мають міцно закріпитись у свідомості учнів. Це буде найкращим виявом шани до наших попередників. Як говорив С. Петлюра: «Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917— 1920 рр., буде найкращою пошаною до світлої пам’яті їх, до великого чину їхнього життя...».
Висновки
Формувати національну свідомість учнів у десятому класі на уроках історії України найкраще дотримуючись таких принципів:
Насичення змісту кожного уроку досягненнями вітчизняної науки, культури, освіти, школи, літератури, мистецтва, фольклору, релігії, традиціями, звичаями, обрядами тощо.
Реалізація навчально-виховних та розливальних завдань із залученням здобутків народної педагогіки, з урахуванням менталітету української нації- нації Героїв, її історичного досвіду.
Побудова уроку на якісно новій методиці, що випливає із традицій вітчизняного шкільництва і логічно є творчим її продовженням.
Підпорядкування змісту, структури, методики підготовки проведення уроків найголовнішим завданням сьогодення -- вихованню національно-свідомого громадянина держави Україна, всебічно розвиненого, духовно багатого, морально стійкого, активного учасника державотворення.
Тільки на уроках історії України здійснюється повною мірою орієнтація у виробленні спільної громадської думки, колективних суджень та оцінок різноманітних подій, явищ, як у національній, так і міжнародних сферах. На уроці створюються умови для перетворення національних цінностей з ідеалу мислителів, політиків, літераторів і поетів на ідейні та моральні норми, тобто переведення зі сфери теоретичної у сферу практичну. Через це ідеться про узагальнений ідеальний образ українського громадянина – високосвідомого, високоморального, активного, з розвиненим почуттям власного обов’язку й відповідальності перед державою і самим собою, з усвідомленням своєї місії, ролі та міcця в історичному процесі українського державотворення, внутрішньою потребою самовіддано служити нації. Такого громадянина необхідно виховувати у кожному учні.