На думку Ю. Римаренка, слід врахувати таку важливу компетентну національної свідомості, як звернення у майбутнє, саме тут її прогресивні потенції. Важливо так спрямувати виховний процес, щоб зростання національної свідомості проявлялося не стільки як процес посилення національних почуттів, усієї емоційної сфери, що безумовно, важливо, скільки як більш глибока усвідомленість дійсних і корінних національних інтересів та потреб розвитку. Це визначається, до речі, такою якістю національної свідомості, як самопізнання, потяг пізнати самого себе в оточуючому світі, зокрема, виявити дійсні джерела національного розвитку. Одним із таких джерел самопізнання є рідна мова, оскільки в ній найповніше відображено й зафіксовано всі тонкощі світосприйняття, буття, історичний шлях, ментальність і характер.
Незважаючи на геноцидні й етноцидні експерименти щодо прискорення цивілізаційного прогресу, підтвердилося столітньої давності припущення О. Потебні, що «як людині, так і народові з кожним роком важче вийти з колії, прокладуваної для нього своєю мовою, власне настільки, наскільки поглиблюється ця колія». Справа в тому, що мова – це витвір і водночас знаряддя, інструмент культури і вона має шанс на вічність.
Сьогодні, як ніколи, люди почали усвідомлювати, що без культури не може бути інших функціональних атрибутів цивілізованого суспільства включно з демократією та нормативним політичним і економічним життям.
Усвідомлення в суспільстві ролі національної культури має наслідком відповідну політику держави. Наприклад, рада з освіти в Японії визначила три кардинальні мети, які стоять перед освітою в цій країні у XXIстолітті. Третя з них сформульована так: «Виховувати японців із широким світоглядом, що піклуються про збереження своєї культурної ідентичності і водночас поважають специфіку інших різнонаціональних культур» [62, 24].
Иоган Гейзінга вважав, що поняття культури поєднане з самосвідомістю вільного, морального, відповідного індивіда як члена людської спільноти. Про культуру неможна говорити там, де немає громадянської гідності особи.
Самоусвідомлення себе на тлі органічних культурних вартостей проходить рефлексію відповідальності, моральної причетності до болі ближнього, хто потребує його допомоги. Тому прагнення до взаємопідтримки, єднання з людьми навіть в економічній площині «шукає вираження через: обмеження самодисципліною, почуття обов'язку, кооперативний спосіб поведінки, вигоду особисту не супроти вигоди ближнього, повагу до суспільних вигод і норм» [15, 29].
Поділяючи думки Б. Гаврилишина, наведемо ще одну думку, висловлену понад півстоліття раніше, і яка безпосередньо стосується України: «Не чистий індивідуалізм є характерний для українця, а лишень українська асоціативна група, громада, артіль. Це є одиниця українського типу більшої організації. Сумою груп є чумацька валка і союз кооператорів, і територіальна курінна організація Січі» [39, 177].
Міркування Ю. Липи, свідомого інтелектуала й патріота України, наведені не тільки для того, аби показати проблему національної свідомості, а щоб загострити увагу над пошуками шляхів до української державності у минулому й сучасному.
Для подолання синдрому прищепленої українцям безпорадності та інших генетичне невластивих рис, у відродженні національних вартостей величезне значення має плекання гідності й самопошани – як особистої, так і національної. В. Ротенберг вважає, що «аби вести боротьбу, яка видається безнадійною, треба мати високу самоповагу, треба, аби точка відліку діянь була всередені, а не зовні». Тобто, потрібно боротися за свій народ, за свою Вітчизну, свою державу, за свою національну ідею, бо як писав Ю. Вассиян, «ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу – ввійде до царства золотої свободи» [10, 212]. Це слова українського націоналіста, імені якого не можна було згадати в Україні десятки років. Але ще радикальніше висловлюються представники тих народів, у середовищі яких націоналізм буцімто не існує. Так французький політик і вчений Алексіє де Токвіль говорив: «Хто у свободі шукає щось, крім неї самої, той створений для рабства».
Національна гідність і самоповага – це атрибути національної свідомості, тобто осмисленого, «когнітивного» ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнати ці феномени, пізнати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебуваннясвого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних і фальшивих.
Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія – всі ці об'єктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони – немов життєздатна, але матерія, яка потребує «подиху життя». «Тим подихом, що оживляє націю, є національна свідомість – почування, яке вона витворює із самої себе яке дає їй змогу утримуватись назовні і виявлятися внутрі» [6, 178].
Великого значення самосвідомості надавав В. Жаботинський: «Я висуваю інший критерій вищої раси – самосвідомість… Зовні вона виявляється в тому, що ми називаємо різним іменем – частіше за все гордістю. Це є риса, завдяки якій король Лір в рубищі залишається королем, він не може позбутися цього усвідомлення» [30, 111].
Усвідомлення себе – це є формування самосвідомості. Таким чином, самосвідомість становить основу можливостей або свідомого ставлення до світу і людини взагалі.
Національна свідомість складається навколо усвідомлення причетності людини до роду і соціальної групи, існуючих як факт існування певної культурної системи. Історія засвідчує: національність у свідомості – це виявлення часового модусу буття людини жити не тільки тепер, у дану мить, а й завтра – у перспективі. Тобто, національне усвідомлення – це раціональне, інтелектуальне прагнення завбачити перспективи життя народу в системі його самозабезпечення. Тому поняття української перспективи адекватне національній свідомості народу.
У розвитку національної свідомості дитини і зрілої особи О. Вишневський виділяє три окремі етапи: перший – етап раннього етнічного самоусвідомлення. Він починається з раннього періоду життя в сім'ї, з маминої колискової, бабусиної казки, народних звичаїв та обрядів, народної пісні. У сім'ї та школі діти вчаться поважати ідеал свого народу, шанобливо ставитись до видатних українських історичних і культурнихдіячів. У ранньому віці дитина засвоює культуру рідного дому, сім'ї, предків рідного села, міста. Другий етап – етап національно-політичної свідомості. Він припадає переважно на підлітковий вік і передбачає усвідомлення себе як частки нації серед інших націй. На цьому етапі відновлюється історична пам'ять і формується почуття національної гідності. До факторів відродження історичної пам'яті належить все, що відбиває історичний шлях нашого народу, його боротьбу за волю. Для відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історичної культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань.
Важливу роль тут відіграє викладання історії України, культури нородознавства, повернення забутих або невідомих імен українських вчених, художників, композиторів, культурних діячів, видатних політиків. Етап національно-політичного усвідомлення пов'язаний з громадською активністю. Юнак чи дівчина усвідомлює політичну ситуацію, в якій живе та розвивається нація. Становлення руху базується на любові до інших інтересів, до рідного краю. Молода людина повинна розуміти інших людей, які теж люблять свою націю. Третій етап – етап громадського самоусвідомлення, людина усвідомлює, що бути націоналістом – значить любити свою націю, бути патріотом – значить любить свою Батьківщину. Тут вся багатогранна діяльність громадянина концентрується в загальнонаціональних завданнях, проблемах національної свідомості, стимулює самовіддану працю на користь Україні. Громадсько-державний рівень становлення національної свідомості передбачає терпиме ставлення до національно-культурних цінностей інших народів. Згадані вище етапи громадського становлення людини відповідно позначаються на самому змістові її національної свідомості, спричиняються до формування її специфічних аспектів: етнічного, національно-політичного, державно-патріотичного. Є підстави вважати, що саме наявність цих аспектів у світогляді людини вказує на її зрілість. Важко дається українськомународові усвідомлення і повернення до своєї держави, рідної мови та інших національних вартостей. Тяжить над ним колоніальне минуле, даються ознаки деформації ментальності, рецидиви свідомості, наслідки геноциду й етноциду. Однак немає підстави пророкувати йому загибель. Національне становлення вимагає часу і зусиль.
Національна свідомість української перспективи відображається на всіх верствах населення і навіть етнічних групах спільними вартостями державотворення. Це передбачає позитивну активність усіх етнічних груп, у межах якої свідомість кожної особи не замикатиметься на власному егоцентризмі, в тому числі егоцентризмі національному.
Світові потрібна українська самостійна держава, бо вона примножує в ньому кількість свободи. На думку Я. Радевича-Винницького, світові потрібна наша культура й мова, бо з ними світ багатший і різноманітний [31,100].
Гармонійне поєднання національного і вселюдського: закритості й відкритості, спадковості й змінності забезпечить українській нації її розвиток і процвітання. Необхідно культивувати власні національні вартості, розкривати глибини і потенції українського духу і водночас засвоювати духовні багатства інших народів, роблячи їх власністю, органічною частиною своєї матеріальної і духовної культури. Тільки взаємодія з якомога ширшим колом культур дасть можливість уберегти себе від розчинення в якійсь одній культурі, отже, і в нації.