Вступ
Розділ 1. Функціонально-смислові типи мовлення
Розділ 2. Формування навичок розповіді та опису у молодших школярів
2.1 Формування навичок розповіді
2.2 Формування навичок опису
Розділ 3. Практична частина
Висновки
Список використаної літератури
Додаток
Актуальність. У психології, лінгвістиці й методиці мови типологія мовлення традиційно розглядається в аспекті нормативно-літературних або діалектних особливостей, а також як стилістичний її різновид. Та лише такими нормативно-стилістичними і соціолінгвістичними підходами типологія мовлення не вичерпується. Виникає потреба впровадження в методику розвитку мовлення з урахуванням даних сучасної психолінгвістики досліджень з типологічної структури, системності мови з позицій єдності мови й мислення. Тим більше, що логічною основою мовлення є не нормативно-стилістичні його особливості, які виражають зовнішню форму висловлювання (план вираження), а внутрішньо-типологічна будова.
Загальновідомо, що взаємозв'язок між мислительними процесами й мовними структурами не обмежується лише зв'язком між логічними категоріями й такими одиницями мовлення, як поняття й слово, судження й речення. Отже, завдання методики розвитку мовлення дітей, що враховує теорію типології мовлення, — встановлювати здатність дитячого мислення виділяти взаємозумовлені явища дійсності на вищому рівні, ніж судження, і реалізовувати ці зв'язки у відповідних контекстуальних мовних конструкціях особливих функціонально-смислових типів мовлення, зокрема розповіді, опису та міркуванні. За їх допомогою передаються мовними засобами в процесі мислення об'єктивно існуючі зв'язки між явищами дійсності, які дитина виражає в мовленні на текстологічно-синтаксичному (надфразовому) рівні. Як найвищий ступінь структурної системи мови в системі синтаксису функціонально-смислові типи мовлення утворюють найтісніший зв'язок з мисленням. У психолінгвістиці доведено, що чим вищий рівень мовної структури, тим багатогранніший зв'язок між мовними та мислительними категоріями. Отже, зв'язок між мовою і мисленням на рівні функціонально-смислових типів мовлення проявляється найповніше та найвиразніше.
Предмет дослідження – особливості формування мовленнєвих навичок у дітей молодшого шкільного віку.
Об`єкт дослідження – учні 2 класу.
Мета роботи – проаналізувати особливості формування функціонально-смислових типів мовлення у дітей молодшого шкільного віку.
Завдання роботи:
1) дати характеристику функціонально-смислових типів мовлення;
2) проаналізувати особливості формування навичок розповіді та опису;
3) розглянути застосування різних прийомів та методів при формуванні навичок розповіді та опису у молодших школярів.
Практичне значення даної теми зумовлене тим, що подальший розвиток у дитини мовленнєвих навичок неможливий без розуміння основних типів мовлення та частин мови.
Функціонально-смисловий підхід у методиці усного та писемного мовлення забезпечує розвиток у дітей і таких характеристик, як інтонування мовлення, значення та функціонування лексико-граматичних явищ в індивідуальній мові дитини, що не завжди виявляються через словоформи та речення.
Методичні підходи до розвитку мовлення дитини з погляду структурно-лігвістичної характеристики типів мовлення дають змогу врахувати в практиці навчання своєрідність функціонування речень, граматичних категорій, семантико-смислових одиниць, а також забезпечити контекстуально-структурні умови формування й сполучуваності типів мовлення між собою. Урахування методикою логіко-смислових та структурно-функціональних особливостей типології мовлення відкриває необмежені можливості по-новому підійти до розвитку монологічного мовлення дітей: не мовлення взагалі як недиференційованого суцільного потоку під назвою «монолог», а мовлення у його конкретних функціонально-смислових типах і мовностилістичних варіантах. Отож виділення сучасною лінгвістикою функціонально-смислових типів мовлення дає методистам змогу уникнути уніфікованого погляду на монологічне мовлення як на неподільну, однотипну, однорідну за своїм складом категорію. Спрощений погляд на монолог не завважує специфіки й особливостей монологічного мовлення в різних комунікативних ситуаціях, а також у різних мовленнєвих інтенціях (намірах) як наслідку відображення дитиною різних об'єктивно існуючих взаємозв'язків — просторових, часових, причинно-наслідкових та ін.
Таким чином, конструктивний перегляд сучасними методистами існуючих засад розвитку мовлення дітей забезпечує передусім упровадження функціонально-смислового підходу в навчання типології монологічного мовлення дітей.
Отож, якщо в методиці розвитку мовлення дітей розповідь, опис і міркування виділяти в особливу лінгводидактичну проблему про суть функціонально-смислової підсистеми мови, то функціонально-смислові типи мовлення слід розглядати як найвищі синкретичні мовленнєві одиниці синтаксичного рівня, в які інтегруються речення для передавання зв'язного монологічного мовлення індивіда.
Типологічна теорія мовлення, що може бути представлена в методиці на логіко-смисловій і структурно-функціональній основі, допоможе висвітлити психолінгвістичні питання єдності мови, мислення і мовлення через форму цілісного висловлювання, допомагатиме розв'язувати проблеми структури мови та функціонування цілісного потоку мовлення.
У зв'язку з реалізацією в методиці розвитку монологічного мовлення функціонального-смислового підходу, постає завдання науково обґрунтувати психолінгвістичний і лінгводидактичний його аспекти; впровадити в практику роботи запропоновану класифікацію типів мовлення в їх функціонально-смисловому й мовному оформленні.
У сучасній лінгвістиці сформувалась певна система тлумачення щодо специфіки монологічного мовлення як мовленнєвого потоку, неоднорідного за своїм складом, що реалізується у типізованих різновидах (розповідь, опис, міркування), що більшою чи меншою мірою притаманні різним літературним жанрам, але самі типи мовлення не тотожні їм. Наприклад, розповідь більше характерна епічним жанрам літератури; опис — пейзажно-ліричним жанрам; міркування — науковим та публіцистичним творам. Але це не означає, що в усіх перелічених видах літературних творів не використовуються інші типи мовлення. Будь-який цілісний твір не може складатися лише з одного типу мовлення. Зазвичай ознаки, властиві цим різновидам, завжди проявляються комплексно. В реальному звуковому потоці такі типи мовлення — не випадкові відрізки: це контексти з конкретним, визначеним загальносмисловим змістом і відповідним мовним оформленням. Загальносмислові значення з певною мовною структурою типізовані. Отже, вони стали стабільними функціонально-смисловими типами мовлення. Ось чому сучасне наукове розуміння їх типології пов'язане з питанням про те, що становить собою мовлення, яке є системою і реалізує мову з погляду її загальносмислового контекстуального змісту, та які різновиди мовлення сформувались у мові для реалізації того чи іншого узагальненого типізованого контекстуально-смислового значення на рівні монологічного висловлювання і в яких мовних формах ці міркування виражаються.
Таким чином, для методики розвитку зв'язного мовлення молодших школярів типологія монологічного мовлення відкриває психолого-педагогічні можливості формувати в дітей з логіко-смислових позицій різновиди комунікативного мовлення з притаманною їм мовною структурою. Гадаємо, що цей аспект проблеми типології монологічного мовлення є досить важливим, оскільки він безпосередньо пов'язаний саме із суттю і призначенням мови як засобу розвитку в дітей мислення та спілкування. Для вираження думок дитина об'єднує поняття в різноманітні синтаксичні структури, в судження, яким у літературно-нормативному мовленні відповідають різні мовні одиниці. Однак цим не завершується в дітей процес мислительних зв'язків і створення структур для мовленнєвого оформлення і висловлювання думок.
У процесі мислення діти встановлюють смислові зв'язки між судженнями (а в мовленні — між реченнями) на основі тих реальних об'єктивних взаємовідношень між явищами, що існують насправді. У процесі такої інтелектуальної і мовленнєвої діяльності дитина засвоює моделі загально-смислових комплексів, які традиційно склалися і які відповідно реалізуються у більших від речення синтаксичних побудовах — у надфразних структурно-змістових єдностях.
Смислові єдності в дитини неминуче оформлюються й існують на основі виділення логіко-смислових відношень і функціонують у зв'язному монологічному мовленні за допомогою мовних одиниць. Узагальнення, логіко-смислове спрямування дитячого висловлювання, що виражається різними синтаксичними структурами, закономірно повторюється, змінюючись тільки тематико-семантично та конкретно-структурно. Засвоює дитина зразки структури висловлювання з мови дорослих, засобів інформації, мови дитячої художньої літератури, де різний конкретний тематичний зміст єдності зберігається в узагальненому, логіко-смисловому значенні.
Діти сприймають дійсність у її одночасних, послідовних явищах, що перебувають у причинно-наслідковій залежності. За допомогою мови діти виражають ці темпоральні (часові) чи каузальні (причинно-наслідкові) мислительні процеси, закріплюючи їх у певних стабільних синтаксично-змістових структурах (моделях).
Такі загальносмислові текстові цілісності відповідно до характеру мислительних зв'язків в одних випадках є переліченням одночасно існуючих явищ, їх ознак, властивостей, тобто побудовою опису предмета в широкому розумінні. В інших випадках загальносмислові синтаксичні єдності виражають у мовленні дітей послідовні дії або стани, які перебувають в розвитку й динаміці, що відповідає моделі розповіді. Ще в інших випадках логіко-смислові мислительні процеси реалізуються в дітей через причинно-наслідкові відношення, що оформляються засобами мови за типом міркування.