Курс української мови — важлива складова загального змісту початкової освіти, оскільки «мова є не тільки окремим навчальним предметом, а й виступає основним засобом опанування всіх інших шкільних дисциплін» [8, 21]. Основна мета цього курсу — забезпечити «розвиток, удосконалення умінь і навичок усного мовлення (слухання-розуміння, говоріння); навчити дітей читати і писати, працювати з дитячою книжкою, будувати зв'язні писемні висловлювання; сформувати певне коло знань про мову і мовні уміння; забезпечити мотивацію вивчення рідної мови» [18, 6].
У процесі початкового навчання української мови «поглиблюються уявлення школярів про навколишній світ, розвивається їхнє образне і логічне мислення; здійснюється патріотичне, морально-етичне, естетичне виховання учнів» [23, 54]. Навчання української мови має бути спрямоване на розвиток у дітей, окрім загальномовленнєвих, ще й загальнонавчальних умінь: організаційних, загальнопізнавальних, контрольно-оцінних. Також важливо формувати у школярів почуття відповідальності за виконуване завдання, готовність самостійно працювати з новим, доступним за складністю навчальним матеріалом, мати власну думку з приводу обговорюваних питань, обґрунтовувати її.
У початковій школі діти ознайомлюються з усіма основними частинами мови. Вивчення частин мови в початкових класах має на меті ознайомлення учнів з такими самостійними частинами мови, як іменник, прикметник, дієслово, числівник, особові займенники, прислівник і з службовою частиною мови прийменником (без уживання термінів «самостійні» і «службові» частини мови). Також формується усвідомлення того, що кожне слово є назвою предмета, ознаки чи дії і відповідає на певне питання [12]. Відбувається й засвоєння орфографічних правил, таких, як правопис відмінкових закінчень іменників і прикметників, особових закінчень дієслів тощо, відбувається розвиток усного і писемного мовлення учнів шляхом збагачення словника новими іменниками, прикметниками чи дієсловами, уточнення змісту окремих слів, розвитку уміння добирати слова для передачі своїх думок.
Взаємопов'язане вивчення компонентів мовної системи — це одна із визначальних умов шкільного навчання. Ідея вивчення мови в школі як цілісного явища вперше одержала розвиток у працях К.Д. Ушинського. Принцип взаємопов'язаного вивчення лексики, фонетики, етимології, синтаксису, орфографії був упроваджений в його "Рідному слові".
Історія розвитку школи свідчить про те, що коли одній із сторін мови приділяється в школі більше уваги або будь-яка сторона ізолюється із загальної системи роботи з мови, то навчання не буде оптимально результативним і виникає необхідність його перебудови.
Аналіз мовознавчої літератури та лінгвістичних наукових розвідок дозволив визначити семантичні і граматичні функції та семантико-стилістичні властивості частин мови, їх роль як засобу розвитку комунікативно-мовленнєвих умінь. Це є важливим теоретичним підґрунтям для ознайомлення молодших школярів з іменниками, прикметниками, дієсловами, числівниками, прийменниками, сполучниками, частками на теоретично-практичному рівні, на що націлює комунікативно-діяльнісний підхід до вивчення шкільного курсу рідної мови.
Питання комунікативно-діяльнісного підходу до змісту й процесу навчання мови, можливість засвоєння молодшими школярами різних аспектів мови як засобу спілкування, усвідомлення суспільної ролі мови та її функцій, що реалізуються в мовленні кожної людини, порушуються останнім часом на всіх рівнях – лінгвістичному, психологічному, педагогічному [24, 87-88].
Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчив, що проблема розвитку мовлення молодших школярів, формування й удосконалення мовленнєвих умінь є однією з провідних у працях українських і російських психологів (Г.О .Балл, Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, Д.Б. Ельконін, та ін.), дослідників мовлення дітей дошкільного (А.М. Богуш, О.М. Гвоздєв, К.Л. Крутій, Г.О. Люблінська, Л.П. Федоренко та ін.) та молодшого шкільного віку (В.І. Бадер, Л.О. Варзацька, М.С .Вашуленко)
Ряд дослідників (Н.Н. Алгазіна, В.В. Голубков, Т.О. Ладиженська, М.С. Рождественський, І.О. Синиця та ін.) відзначає недосконалість усного і писемного мовлення школярів. Широке коло методичних рекомендацій, спрямованих на удосконалення комунікативних якостей мовлення учнів 1–4 класів, подано в працях М.Т. Баранова, М.С. Вашуленка, І.П. Гудзик, А.С. Зимульдінової, В.І. Капінос, О.Н. Хорошковської та ін. Низку наукових досліджень присвячено пошукові дидактичних шляхів розвитку мовленнє-вих, комунікативних умінь школярів різного віку в процесі навчання мови і мовлення (Н.А. Гац, Л.В .Давидюк, А.П. Каніщенко, Н.А. Пашківська, І.Л Холковська, І.А. Шаповалова, Г.Т. Шелехова та ін.).
Розкриваючи зміст поняття “уміння”, психологи і дидакти (Б.К. Баба-нський, Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, М.А .Данилов, О.М. Леонтьєв, Г.О .Люблінська, І.Я. Лернер, С.Л. Рубінштейн, О.Я Савченко, Г.І. Щукіна та ін.) вбачають у ньому „здатність учнів свідомо здійснювати певну діяльність шляхом творчого використання знань у звичних чи нових умовах. Основою формування умінь є знання” [29, 17].
Розуміння поняття “мовленнєві уміння” спирається на чотирифазову структуру мовленнєвої діяльності (за О.О. Леонтьєвим). Їх суть і теоретичні основи формування відображено в працях М.Т. Баранова, Л.О. Варзацької, М.С. Вашуленка, І.П. Гудзик, А.Є .Дмитрієва, А.С. Зимульдінової, Я.П. Код-люк, Т.О. Ладиженської, О.Н.Хорошковської та ін. До мовленнєвих вчені відносять уміння слухати, говорити, читати, писати.
Водночас існують поняття “комунікативні вміння” – уміння створювати текст (М.Т Баранов, Т.О. Ладиженська, М.Б. Успенський та ін.) і “мовленнєві навички” – вимовні навички, навички слововживання, узгодження та керування слів (Т.О. Ладиженська), а за М.Р.Львовим, мовленнєві навички – це навички аудіювання, говоріння, письма, читання.
Як показує аналіз досліджуваної проблеми, „комунікативно-мовленнєві вміння як об'єкт вивчення являють собою складні психофізіологічні та інформаційно-діяльнісні явища” [28, 5]. Зіставлення різних визначень комунікативних і мовленнєвих умінь дозволило зробити узагальнення: комунікативно-мовленнєві вміння – це „здатність мовця забезпечити правильне застосування словесних і невербальних засобів з метою ефективної взаємодії з учасниками акту спілкування” [61, 20].
Також вченими визначено перелік комунікативно-мовленнєвих умінь, якими повинні оволодіти молодші школярі:
1) уміння ставити запитання, висловлюючи подив, сумнів, уточнення, здогадку, передбачення;
2) уміння констатувати, виражаючи погодження, підтвердження, судження, наслідок, посилання, обіцянку;
3) уміння заперечувати, висловлюючи відмову, заперечення, непогодження;
4) уміння спонукати до дії, висловлюючи прохання, запрошення, наказ, пропозицію, побажання [67, 76-77].
До цього слід додати основні комунікативні ознаки мовлення: правильність, чистота, точність, логічність, виразність, образність, доступність, дієвість, доцільність [27, 303]. Зазначені характеристики мовлення можна розглядати як лінгвістичну інтерпретацію типології комунікативно-мовленнєвих умінь, яка ґрунтується на змістовому, композиційному та функціональному аспектах мовлення.
Нині особливої уваги набули обґрунтування, відображення в програмах та реалізація в навчально-методичних комплексах ідеї міжрівневих мовних зв'язків. У сучасній лінгвістичній науці визначено п'ять основних рівнів мови: фонетико-фонематичний (фонологічний), лексико-семантичний, словотворчий, морфемно-морфологічний і синтаксичний [33]. Діалектична єдність існуючих сторін (рівнів) мови виражається в її комунікативній функції, де кожен із названих мовних компонентів органічно взаємопов'язаний з іншими.
Структуру початкового курсу української мови, яка існує нині в чотирирічній початковій школі, побудовано за принципом змістового узагальнення. Цей принцип, визначений В.В. Давидовим, полягає в тому "що засвоєння знань загального й абстрактного характеру передує знайомству з більш частковими і конкретними знаннями — останні мають бути виведені з перших як із своєї єдиної основи" [36, 118].
Але аналіз чинних підручників з української мови для 2-4 класів свідчить, що основну увагу в роботі над словом у них спрямовано на опрацювання окремих граматичних категорій. Робота над розділом "Морфологія" в цих підручниках зводиться до вивчення частин мови. Завдання ж лексичного, фонетичного, синтаксичного характеру є епізодичними, а в багатьох вправах, які стосуються вивчення частин мови, вони відсутні. Тому вивчення слова, його лексичних, фонетичних і граматичних значень на синтаксичній основі є тим продуктивним шляхом, який допоможе органічно поєднати в єдиний процес оволодіння молодшими школярами елементами лексики, фонетики, морфології та синтаксису в процесі їхньої активної мовленнєвої діяльності.
Лексика — один із найбільш цікавих для учнів розділів. Слова — об'єкт вивчення лексики — своїми значеннями безпосередньо пов'язані з предметами і явищами реального світу, який оточуєшколярів [44, 9]. Формування лексичних уявлень і понять є одним із засобів збагачення, уточнення та активізації словника. Опанування найпоширеніших понять лексикології проводиться з метою закріплення отриманих знань та створення умов для роботи зі стилістики і культури мовлення.
У початковому курсі навчання мови найбільше значення мають такі лексичні та фразеологічні поняття: слово, лексичне значення слова, омоніми, синоніми, антоніми, фразеологізми.
Ознайомлення зі словами-назвами дій потрібно проводити з урахуванням такої системи:
1) конкретне значення слова;
2) багатозначність слів, синоніміка, переносність значень;
3) звукова сторона слова;
4) слово у синтаксичній структурі речення;
5) життя слова у складі текстів [53, 326].
Лексико-стилістична робота є невід'ємним компонентом під час вивчення основних форм дієслова, бо кожний лексичний факт може зливатися з фактом граматичним або безпосередньо мати вплив на функціонування граматичного явища.