Оскільки лекція – це один з методів усного викладу знань учителем, виникає питання про її відмінність від розповіді й пояснення. В одному з підручників педагогіки пишеться: «Лекція відрізняється від розвовіді тим, що виклад тут не переривається звертанням до учнів з питаннями». В іншій книзі говориться про іншу відмінність: «Лекція порівняно з розповіддю і поясненням характеризується більшою науковою строгістю викладу». Навряд чи можна погодитися із вказівками на ці відмінності лекції від розповіді й пояснення. Справді, хіба лекція перестає бути лекцією від того, що вчитель по ходу викладу (пояснення) матеріалу звертається до учнів з питанням? Навпаки, іноді (про що мовлення буде йти нижче) корисно поставити перед учнями питання, змусити їх подумати для того, щоб активізувати їхня увага й мислення. З іншого боку, не можна визнати правильним і твердження, що лекція відрізняється від розповіді більшою науковою строгістю або точністю, тому що науковість викладу є найважливішою вимогою до всіх методів навчання. Так чим же в такому випадку лекція відрізняється від розповіді й пояснення? Єдина відмінність полягає в тому, що лекція використається для викладу більш-менш об'ємистого навчального матеріалу, і тому вона займає майже весь урок. Природно, що із цим зв'язана не тільки певна складність лекції як методу навчання, але й ряд її специфічних особливостей.
Бесіда. Розповідь, пояснення й лекція ставляться до числа монологічних, або методів, що інформаційно-повідомляють, навчання. Бесіда ж є діалогічним методом викладу навчального матеріалу (від греч. dialogos – розмова між двома або декількома особами), що вже саме по собі говорить про істотну специфіку цього методу. Сутність бесіди полягає в тім, що вчитель шляхом уміло поставлених питань спонукує учнів міркувати, аналізувати досліджувані факти і явища в певній логічній послідовності й самостійно підходити до відповідним теоретичним висновкам й узагальненням.
Бесіда являє собою не повідомляє, а питально-відповідний спосіб навчальної роботи з осмислення нового матеріалу. Головний зміст бесіди – спонукувати учнів за допомогою питань до міркувань, аналізу матеріалу й узагальненням, до самостійного «відкриттю» нових для них висновків, ідей, законів і т. д. Тому при проведенні бесіди по осмисленню нового матеріалу необхідно ставити питання так, щоб вони вимагали не односкладових стверджувальних або негативних відповідей, а розгорнутих міркувань, певних доводів і порівнянь, у результаті яких учні вичленують істотні ознаки й властивості досліджуваних предметів й явищ і таким шляхом здобувають нові знання. «Уміння задавати питання, – писав К.Д. Ушинський, – і поступово підсилювати складність і труднощі відповідей є одна з найголовніших і найнеобхідніших педагогічних звичок». Не менш важливо й те, щоб питання мали чітку послідовність і спрямованість, які дозволять учнем глибоко осмислювати внутрішню логіку засвоюваних знань.
Зазначені специфічні особливості бесіди роблять її досить активним методом навчання. Однак застосування цього методу має й свої обмеження, тому що далеко не всякий матеріал можна викладати за допомогою бесіди. Цей метод найчастіше застосовується тоді, коли досліджувана тема є порівняно нескладною й коли по ній в учнів є певний запас подань або життєвих спостережень, що дозволяють осмислювати й засвоювати знання евристичним (від греч. heurisko – знаходжу) шляхом.Якщо ж матеріал складний або в учнів немає по ньому запасу необхідних подань, то викладати його краще не за допомогою евристичної бесіди, як інший раз називають цей метод, а використати оповідання, пояснення або лекцію.
Слід також зазначити, що виклад матеріалу методом бесіди вимагає значної витрати навчального часу. От чому іноді корисно пояснити матеріал більше ощадливим у змісті витрати часу методом, скажемо, за допомогою того ж пояснення для того, щоб приділити більше уваги організації письмових і практичних вправ.
Методи усного викладу нового матеріалу вчителем, як правило, сполучаються із застосуванням засобів наочності. От чому в дидактиці більшу роль грає метод ілюстрації й демонстраціїнавчальних посібників, що іноді називають ілюстративно-демонстраційним методом. Сутність цього методу полягає в тому, що в процесі навчальної роботи вчитель використає ілюстрації, тобто наочне пояснення, або ж демонструє той або інший навчальний посібник, які можуть, з одного боку, полегшувати сприйняття й осмислення досліджуваного матеріалу, а з іншого боку – виступати як джерело нових знань.
Ефективність застосування ілюстрацій і демонстрацій значною мірою залежить від умілого сполучення слова й наочності, від уміння вчителя вичленувати ті властивості й особливості, які в більшій мері розкривають сутність досліджуваних предметів й явищ.
При розгляді методів усного викладу знань учителем особливо варто зупинитися на питаннях, пов'язаних з порушенням активності учнів по сприйняттю й осмисленню досліджуваного матеріалу.
Сприйняття матеріалу на слух – справа важка, потребуюча від учнів зосередженої уваги й вольових зусиль. Недарма ще К.Д. Ушинський відзначав, що при недотепному веденні уроку учні можуть лише зовні «бути присутнім на заняттях», а внутрішньо – думати про своєму або ж зовсім залишатися «без думки в голові». Про це ж писав С.Т. Шацький, указуючи на те, що нерідко учні можуть поринати на уроці в «педагогічний сон», тобто зберігати лише видимість уваги, але бути зовсім байдужими в роботі й не сприймати матеріалу, що викладає. Ці недоліки, однак, обумовлюються не самими методами усного викладу знань як такими, а їхнім недотепним застосуванням.
Яким же чином можна попередити пасивність учнів при усному викладі навчального матеріалу й забезпечити активне сприйняття й осмислення ними нових знань? Визначальне значення в рішенні цього завдання мають дві дидактичних умови: по-перше, саме виклад матеріалу вчителем повинне бути змістовним у науковому відношенні, живим і цікавим за формою, по-друге, у процесі усного викладу знань необхідно застосовувати особливі педагогічні прийоми, що збуджують розумову активність школярів і сприяють підтримці їхньої уваги.
Один із цих прийомів полягає в тому, що при усному викладі знань учитель створює проблемні ситуації, ставить перед учнями пізнавальні завдання й питання, які їм варто вирішити в процесі сприйняття й осмислення матеріалу, що викладає. Найпростішим у цьому випадку є досить чітке визначення теми нового матеріалу й виділення тих основних питань, у яких слід розібратися учнем. У такій ситуації, коли учні переживають внутрішні протиріччя між знанням і незнанням, у них виникає потреба в дозволі цих протиріч, і вони починають проявляти пізнавальну активність.
У стимулюванні пізнавальної активності більшу роль грає вміння вчителя спонукувати учнів до осмислення логіки й послідовності у викладі досліджуваної теми, до виділення в ній головних і найбільш істотних положень.
Гарний ефект в активізації розумової діяльності учнів при усному викладі знань дає прийом, що ставить їх перед необхідністю робити порівняння, зіставляти нові факти, приклади й положення з тим, що вивчалося раніше. Зокрема, К.Д. Ушинський указував на величезну роль порівняння в активізації пізнавальної діяльності учнів і вважав, що порівняння є основа всякого розуміння й мислення, що все у світі пізнається не інакше, як через порівняння.