Активно сприймає земне буття, збагачує його народними традиціями і своїм бентежним світосприйманням лауреат всеукраїнських конкурсів, народний майстер, скульптор І.Г. Мердак. Улюблений матеріал для його творів - дерево. Скульптура майстра - це прохолода лісу і тепло тернопільських нив, це дух Київської Русі і фольклорні сюжети із творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Гоголя, Федора Достоєвського, це одухотвореність образу сучасника. Йому властиве органічне осмислення історичного минулого.
Широкого поширення в області набула плоска і рельєфна різьба, в якій працюють багато майстрів з Микулинець Теребовлянського району, Б. Копей з с. Устя Зелене Монастириського району. Вони виготовляють шкатулки, оздоблені рельєфною і плоскою різьбою, портрети Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, топірці та інші вироби [57].
Витинанка як вид народного декоративно-вжиткового мистецтва своїм горінням сягає в сиву давнину. Ще у V ст. до н.е. кочові народи прикрашали свій побут ажурними візерунками зі шкіри, хутра, повсті.
У розпитку паперових витинанок певну роль відіграли настінні розписи. На Поділлі паперовий декор співіснував із мальованим, інколи доповнюючи його. Мотиви орнаменту і способи розташування їх у витинанках аналогічні стінним розписам. Селяни віддавали перевагу витинанкам. бо виготовляти їх легше і швидше. ніж розписи, простіше змінити при наступній побілці хати. Виготовляли витинанки навесні перед святами, коли селяни білили і прикрашали житло. Подекуди міняли витинанки й перед Новим роком. На стіну їх наклеювали молоком, аби легко зняти при наступній побілці.
Найдавніші українські витинанки. що дійшли до нас, походять з Прикарпаття і Західного Поділля. Збереженню їх сприяли етнографічні виставки. які в кінці XIX - на початку XX ст. були дуже популярними. Це зокрема виставки у Тернополі (1887 р), у Львові (1894 р), в Бучачі (1995 р). Після них музейні збірки поповнились витинанками. Велика колекція ажурних паперових прикрас початку XX ст. з Бучацького повіту потрапила по Львівського музею українського мистецтва.
Популярними були ажурні віконні занавіски, декоративні рушники. Як вишивка і розпис, вони стали невід’ємною частиною оздоблення художньо-поліграфічної продукції, театральних декорацій. Не втратили вони й ужиткового характеру. В нашій області витинанкою займались здебільшого переселенці з Польщі.
На початку XX ст. вивчення та виготовлення витинанок проводилося в початкових і середніх школах та гуртках. Витинали "фіранки", "рушники", "рамочки", "серветки". Вони відзначалися досконалою технікою, високою орнаментальною культурою, глибокою традиційністю мотивів та гармонійним колоритом. Народні майстри творили витинанки на засадах ритму, симетрії та ажурності [21].
Витинанки діляться на три великі групи - одинарні, складні та комбіновані. Раніше їх розвішували тільки на стінах сільської хати, а згодом вони були і над вікнами, і над дверима, і над портретами. У 60-70 роки дуже поширеними були фіранки і рушники, вирізані ножицями. Цією технікою добре володіла В.Й. Яскілка з Підзамочка Бучацького району. Вирізані ножем фіранки С.А. Чайківської з цього ж села вражають ритміко-пластичним ладом композиції і лаконічним декором ("зірочки", "кружальця", "ромбики"). Ажурні фіранки Г. Скрипки і Ф. Левчук з Улашківців Чортківського району мали дзеркальну одноосьову структуру.
Невеликі одинарні витинанки Н. Є. Білецькоі з Бучача мають форму квадрата, ромба, розеток з лаконічним геометричним орнаментом. Узори О.Я. Загрійчук з цього ж міста переважно розеткової форми. Витинанки І.К. Яківчик з Пробіжної Чортківського району відзначаються ажурним дугоподібним орнаментом. Орнаменти на витинанках Ю.А. Мізик (с. Підзамочок Бучацького району) мають рослинний, дещо геометризований характер. До її витинанок близькі за художніми особливостями і способом виготовлення орнаментальні стрічки для поличок і великі віконні фіранки Ю.П. Жачко із Пліхова Бережанського району.
С.Я. Батюк із Салівки Чортківського району віддавав перевагу великим розетковим композиціям (діаметром 30 см). витинаючи дивовижні паперові мережива на восьмипроменевому чи 16-променевому рапорті. Використовуючи прості орнаментальні мотиви, народний майстер, досконало володіючи технікою, створював оригінальні композиції, які успішно експонувалися на обласних та республіканських виставках.
У 70-80-их роках ХХ століття на виставках з'являються сюжетні витинанки М.П. Бездільного (Бережани), М.В. Ремінецької (Тернопіль), Д.Г. Мимрика (с. Великий Говилів Теребовлянського району), М.Н. Бурдяк (с. Біла Чортківського району), Б.О. Стадничука (с. Михвилівка Борщівського району). Заслужений майстер народної творчості України М.П. Бездільний виступив як новатор сюжетних тематичних витинанок. Вони одинарні, виготовлені комбінованою технікою з різнобарвного паперу. Взаємопроникнення художнього витинання і графіки помітне у тематичних композиціях М.В. Ремінецької та Д.Г. Мимрика, в котрих важливу роль відіграють графічно чіткий малюнок, вивірений силует, дзеркальна симетрія і рапорт.
У 1990 році на обласній виставці в Тернополі дебютантка Люба Козак із Бариша Бучацького району представляє оригінальні об'ємносюжетні витинанки з білого паперу. М.Н. Бурдяк (с. Ягільниця на Чортківщині), ще в роки війни почала витинати з паперу фіранки на вікна, розетки, сюжетні картинки для себе і для родини. Ці композиції зберігає і досі. Твори її експонуються на шкільних виставках, потрапляють і на вернісажі до Тернополя. У червні 1993 року Марія Бурдик взяла участь у першому всеукраїнському святі "Українські витинанки". що проводилося у Могилеві-Подільському на Вінниччині, де була відзначена дипломом і призом.
Відроджується писанкарство. Цьому сприяло повернення народу до духовності. Особливу творчість проявляють писанкарі Бережанського, Борщівського і Заліщицького районів. Впроваджується писанкарство і в шкільну програму з образотворчого мистецтва. Не можна упустити масовий вид художньої творчості на Тернопіллі - вишивку. Нею прикрашали одяг, занавіски, скатерті тощо.
Вишивки Тернопільської області характеризуються насиченими, темними, аж до чорного, колоритом. Виконані вовною, густі, без пробілів, орнаменти суцільно вкривають рукави жіночих сорочок, гаптовані „поверхневим швом". Із початку ХХ ст. поширилася хрестикова техніка, квіткові орнаменти; сама ж вишивка стала яскравіших кольорів.
На Східному Поділлі для надання сорочкам особливо святкового вигляду суцільні маси орнаменту, що вкривають усе тло рукава, розцвічували срібними й золотими нитками. Легкості й ажурності сорочкам надає змережування окремих частин „павучками". Якщо раніше в вишиванках панували чорний та червоний кольори, то вже на початку ХХ ст. з’являються поліхромні хрестикові вишивки з квітковими мотивами. Особливо багаті вишивки у селах Борщівського, Заліщицького, Чортківського районів, де збереглась техніка рельєфної вишивки, або вишивки „Кучерями", в якій застосовуються вовняні нитки домашньої роботи, здебільшого чорного кольору [22, 67].
Традиційні форми орнаментики, композиції і колористики постійно збагачуються й розвиваються, запозичуючи від споріднених видів народного мистецтва. Багато орнаментальних мотивів, характерних для вишивок Тернопільщини, часто зустрічаються і в килимах, що свідчить про взаємопроникнення орнаментики цих близьких видів народного мистецтва. Особливо це помітно в орнаментиці Збаразьких зірчастих килимів і вишивок зірками („звіздами”) цього ж району.
У народній вишивці Тернопілля, як і в інших видах народного мистецтва, воєдино зливаються і природний талант, і виконавська майстерність. Кожній вишивальниці характерним було бажання внести особистий світ бачення барв, створити орнамент кращий за попередній. Так в народі відбиралось й викристалізовувалось найкраще, а випадкове й недосконале не знаходило розповсюдження. Завдяки цій особливості розвитку орнаментики вишивка Тернопільщини зберегла чарівну гармонію змісту й форми, колориту й композиції орнаменту, яка й сьогодні захоплює нас в будь-якому прояві.
Вишивка широко застосовується і саме зараз вона набуває свого розквіту. Значною мірою цьому сприяють широкі матеріальні спроможності й вищі естетичні запити населення. На Тернопільщині працюють майстрині-надомниці, які прикрашають вишивкою декоративні побутові предмети для продажу через художній салон. Попередньо вишивки розглядаються художньою радою при художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України [56].
Декоративні рушники, серветки, жіночі блузки та чоловічі сорочки й краватки, виконані майстринями Тернопільщини, користуються попитом не тільки місцевого населення, але й численних гостей нашої області, туристів з різних куточків України та з-за кордону.
Найбільшою популярністю користуються жіночі блузки. Основною декоративною частиною блузки є рукав, він повністю проглядається як з-під корсетки (у національному вбранні), так і з-під сарафана чи жилетки сучасного одягу. Тому він вишивається особливо ретельно. Як і перед, рукав вишивають пишними квітами рослинного мотиву чи широким узором геометричного орнаменту. На рукавах вони розташовуються горизонтально або вертикально впродовж усього рукава від плеча донизу. Особливо привабливі жіночі блузки, в яких орнаментальні мотиви на рукавах розташовані по діагоналі всього рукава.
Чоловічі вишивані сорочки оздоблюються меншою кількістю орнаменту, який розташовується в залежності від крою сорочки. В сорочках з довгим рукавом, національних за характером крою; частіше замість комірця зустрічається стійка, яка разом з вузеньким манжетиком прикрашається вузькою орнаментальною смужкою. Пазуха чоловічої сорочки від стійки донизу вишивається ширшою чи вужчою орнаментальною смужкою в залежності від усталеної традиції у відповідних районах Тернопільщини.