Окремим видом самостійної роботи є розгляд і аналіз учнями таблиць, малюнківта інших ілюстрацій, вміщених у підручнику. Щоб така самостійна робота мала осмислений характер, учням пропонують пов'язувати розгляд і аналіз із текстом підручника та знаннями, здобутими на уроках [69].
Сучасні навчальні книги все більше стискаються в обсязі, їх автори прагнуть зобразити велику кількість навчального матеріалу у вигляді підсумкових таблиць, діаграм, графіків, класифікацій і т.д. У зв'язку з цим учителям слід більше уваги звертати на аналіз інформації, представленої у спресованому вигляді, формувати у школярів уміння «згортати» і «розгортати» знання.
Для полегшення запам'ятовування матеріалу вчитель зобов'язаний ознайомити учнів з правилами заучування різної інформації, постійно контролювати розвиток пам'яті, допомагати її удосконалювати.
Навчання роботи з книгою передбачає формування у школярів навчок самоконтролю. Потрібно намагатися, щоб учень оцінив свої знання матеріалу не по тому, скільки разів він прочитав текст підручника, а по вмінню свідомо і детально висловлювати зміст прочитаного. Для цього слід формувати звичку більше часу відводити не на читання матеріалу, а на його активне відтворення з пам'яті.
До недоліків методу роботи з книгою відносяться значні витрати часу і енергії, тому цей метод вважають малоекономічним. Крім того, він не враховує індивідуальних особливостей школярів. Погано складені підручники не мають у своєму розпорядженні достатньої кількості матеріалу для самоконтролю і управління процесом навчання, тому вчителю потрібно вибирати хороші підручники і обов'язково поєднувати цей метод з іншими методами навчання.
Серед практичних методів вправи відрізняються найбільшою ефективністю. Необхідно звернути увагу на найважливіші дидактичні функції і особливості цого методу. Вправа - це метод навчання, що є планомірно організованим повторним виконанням дій з метою оволодіння ними або підвищення їх якості. Без правильно організованих вправ неможливо оволодіти навчальними та практичними уміннями і навичками. Перевага цого методу полягає в тому, що він забезпечує ефективне формування умінь і навичок, а недолік – в недостатній реалізації мотиваційної функції.
Усні вправи широко використовуються у процесі навчання. Вони пов'язані з розвитком культури мовлення і логічного мислення, пізнавальних можливостей учнів. Призначення усних вправ різноманітне: оволодіння технікою і культурою читання, усного рахунку, розповіді, логічного викладу знань тощо. Велику роль відіграють усні вправи при вивченні іноземних мов. Вони поступово ускладнюються залежно від віку і рівня розвитку учнів. Письмові вправи (стилістичні, граматичні, орфографічні диктанти, твори, конспекти, рішення задач, описи дослідів і т.д.) складають важливий компонент навчання. Їх головне призначення - формування, розвиток і зміцнення необхідних умінь і навичок. Вчителю необхідно піклуватися про їх достатню кількість і різноманітність.
Щоб вправи були ефективними, вони повинні відповідати ряду вимог. До них відносяться:
· свідома спрямованість учнів на підвищення якості діяльності;
· знання правил виконання дій;
· свідомий облік і контроль умов, в яких вони повинні виконуватися, а також облік досягнутих результатів;
· розподіл повторень у часі.
Виконання вправ тісно пов’язане із роботою з навчальною книгою, оскільки основним джерелом навчальних завдань є підручник. Робота з підручником на уроці дає навчальний ефект, якщо вчитель дотримується таких правил:
· правильно обирає матеріал для самостійного вивчення за підручником, опираючись на принцип доступності;
· перед самостійною роботою учнів з підручником проводить ґрунтовну вступну бесіду, в якій визначає тему, загальний зміст матеріалу, виділяє питання для засвоєння, дає конкретні поради щодо порядку самостійної роботи і самоконтролю;
· спостерігає за ходом самостійної роботи, допомагає окремим учням розібратися в труднощах;
· приділяє серйозну увагу виробленню у школярів вміння самостійно осмислювати і засвоювати новий матеріал за підручником;
· для більш вдумливого осмислення використовує перед самостійною роботою демонстрацію дослідів, наочних посібників, створює проблемні ситуації тощо;
· роботу з підручником на уроці поєднує з іншими формами і методами навчання, перевіркою якості засвоєння матеріалу, який вивчався, вправами, пов’язаними з виробленням умінь та навичок і подальшим поглибленням знань учнів.
Оскільки робота з підручником — один із важливих методів навчання, сутність якого полягає в оволодінні новими знаннями, коли учень вивчає матеріал і осмислює наявні факти, приклади, закономірності й паралельно з цим набуває уміння працювати з книжкою, то в зазначеному методі чітко простежуються дві сторони:
· організація засвоєння навчального матеріалу підручника;
· формування уміння працювати з книжкою.
Організація засвоєння навчального матеріалу — це так звані «зовнішні компоненти» роботи з підручником як методу навчання, тобто ті, які реалізує вчитель.
„Внутрішнім компонентом” зазначеного методу виступає уміння школярів працювати з підручником, застосовуючи яке, „учень не лише справляється з поточними завданнями учіння, але й організовує свою пізнавальну діяльність”, вчиться вчитися; іншою термінологією їх називають „надпредметними уміннями” [62, 13]. Засвоєння «внутрішніх компонентів» методу навчання самою дитиною передбачає перетворення заданих учителем прийомів, включення в них нових елементів чи, навпаки, скорочення, спрощення; насамкінець — відкриття учнем нових, своїх способів. Далеко не всім дітям вдається відшукати свої способи навчальної діяльності, тому „внутрішні компоненти” методу навчання передбачаються і цілеспрямовано передаються учневі вчителем.
Уміння працювати з підручником комплексне, яке включає в себе як спеціальні дидактичні уміння (працювати з текстом, з позатекетовими компонентами, користуватись апаратом орієнтування), так і загальнонавчальні (міжпредметні) (аналізувати, порівнювати, узагальнювати, контролювати роботу тощо), тому вважаємо його інтегрованим. Сформованість даного уміння забезпечує здатність школяра користуватися кожним із виділених компонентів підручника, а також книжкою в цілому.
Таким чином, робота з підручником є одним із словесних методів, який навчання пов’язаний із оволодінням новими знаннями, уміннями і навичками. У ньому чітко простежуються два аспекти – організація засвоєння навчального матеріалу („зовнішні компоненти методу”) та формування вміння працювати з навчальною книгою (його „внутрішні компоненти”).
1.2 Особливості побудови підручника для початкової школи
Аналіз історичних аспектів теорії підручника немислимий без розкриття сутності основного поняття — „підручник”. Аналіз спеціальної літератури [2; 6; 25; 30; 32; 37; 45; 72 та ін.] дає змогу простежити положення про двоєдину сутність підручника, що виступає концептуальною основою теорії шкільного підручника. Виходячи з цього, підручник повинен відображати завдання, зміст навчання (як виразник змісту освіти), а також методи, прийоми, організаційні форми навчання (якзасіб забезпечення його засвоєння). Безперечно, що таке трактування сутності підручника є результатом розуміння його місця й ролі в навчальному процесі у різні історичні періоди розвитку школи.
Системне обґрунтування проблем розробки, впровадження і методично адекватного використання шкільного підручника здійснюється у синтетичній галузі знань, що охоплюється терміном «теорія шкільного підручника».
На думку ДД.Зуєва, теорія підручника - це «система глибокого наукового обґрунтування головних його параметрів, яка покликана вивчати закономірності створення навчальної літератури, допомагати її розвитку» [30, 47] Виділяючисферу застосування теорії підручника, автор підкреслює, що об'єктом її дослідження виступає не лише змістова сторона предмета, а й закономірності конструювання матеріальної основи підручника — власне книги. Завдання теорії підручника вчені вбачають у тому, щоб, «будучи прогностичною, вона надала підручнику випереджаючого шкільну дійсність характеру» [64,79]. Проте на сучасному етапі, як переконує Я.П. Кодлюк, можна стверджувати про відсутність цілісних досліджень історії розвитку теорії підручника і самих підручників.
Спроба створити цілісну дидактичну теорію підручника належить В.П. Безпалькові [3]. Він розглядає підручник як засіб, за допомогою якого моделюються основні властивості педагогічної системи, а потім, відповідно до моделі, організовується навчальний процес.
Найважливішими аспектами теорії шкільного підручника вчені вважають дидактичні, психологічні, гігієнічні й книгознавчі вимоги до його створення; принципи і критерії відбору наукових знань; вимоги до структури підручника, ілюстративного матеріалу, апаратів орієнтування й організації засвоєння знань; комп'ютерну його підтримку; реалізацію освітнього, розвивального і виховного потенціалу підручника [6; 16; 23; 32; 38; 39; 40; 59; 60; 75; 81].
Проблема розробки й використання підручників та інших навчальних книг пройшла довгий історичний шлях. В античному світі підручники були рукописними і призначалися для еліти суспільства. Коли з'явився друк, підручники стали доступнішими. Першим друкованим підручником у нашій країні була азбука Івана Федорова, видана у Львові
1574 р. У 1596 р. вийшла граматика Лаврентія Зизанія. Граматика Мелетія Смотрицького (1619) була шкільним підручником понад 130 років.
З половини ХІХ ст. з'явилися перші підручники арифметики. Так, у 1703 р. вийшов підручник Л. Магницького «Арифметика, сиречь наука числительная», який до середини XIX ст. слугував основним підручником для школярів. Яскравий слід в історії створення підручників для початкової школи лишили підручники Я.А. Коменського «Відчинені двері мов» і К.Д. Ушинського „Рідне слово” та „Дитячий світ».