Проблема - це задача, що не має стандартного розв’язання, оскільки розв’язується не за схемою, алгоритмом чи зразком. Це насамперед творче завдання, спрямоване на пошук недостатніх для його розв’язання знань.
Поняття "проблема" використовують у життєвому, науковому і навчальному значенні. У дидактиці йдеться про навчальну проблему як поняття.
У посібнику проблемне навчання розглядаємо як метод, основою якого є створення проблемних ситуацій у навчальному процесі.
Проблемна ситуація - це штучно створена вчителем суперечність між досвідом учнів і тим, що вони спостерігають, подолати яку звичними, вже сформованими шляхами, засвоєними способами дії неможливо. Для цього потрібні нові підходи. Суттєвою ознакою проблемної ситуації є також психологічний дискомфорт, який виникає під час розв’язання задачі і стимулює до знаходження істини.
Проблемне навчання в діяльності учнів є потужним стимулом їх пізнавальної активності, а саме:
спонукає до розв’язання нових, нестандартних завдань або поставлених проблем;
вчить бачити проблеми, відчувати їх;
формує вміння орієнтуватися в новій ситуації;
мобілізує наявний запас знань і вмінь для пошуку недостатніх;
вчить формулювати гіпотези, шукати шляхи їх підтвердження, планувати свою діяльність.
Умови для створення проблемної ситуації:
змістовний бік ситуації, яку пропонують, повинен викликати інтерес в учнів;
учні повинні відчути, що можуть розв’язати проблему і потрібні базові знання в них є.
Використання проблемних ситуацій пов’язано з різними ступенями активності вчителя і учня залежно від змісту пропонованої проблеми та методики її розв’язання. Це зумовлює різні рівні проблемності. М.І. Махмутов визначає рівень проблемності як рівень узагальненості знань, що вивчаються, і дидактичний варіант взаємодії викладання й учіння в умовах проблемної ситуації"’. Виділяють такі рівні проблемності:
1-й - проблемний виклад матеріалу вчителем (учитель пропонує навчальний матеріал, розкриваючи, зіставляючи, узагальнюючи різні точки зору на питання, яке є ключовим на уроці);
ІІ-й - частково-пошуковий рівень (учитель залучає учнів тільки на окремих етапах, а проблемну ситуацію створює сам);
ІІІ-й - проблемну ситуацію створює вчитель, учні розв’язують її самостійно;
ІV-й - учні самі бачать і формулюють проблему, розв’язують її.
Від 1-го до ІV-го рівня зростає самостійність і пізнавальна активність учнів, поступово зменшується керівна роль учителя.
Шляхи створення проблемних ситуацій у навчальному процесі:
формулювання проблемних запитань, завдань пошукового характеру, наслідки виконання яких загострюють суперечність;
використання художнього слова;
демонстрування дослідів, фотографій, малюнків, живих об’єктів, кадрів із фільму, діафільму тощо, які ілюструють певну суперечність;
залучення учнів до виконання лабораторної, практичної роботи;
використання фольклорного матеріалу, загадок, прислів’їв, прикмет.
У практичній діяльності вчитель використовує й інші прийоми створення навчальних проблемних ситуацій, які сформувалися в повсякденному досвіді або рекомендуються методистами, зокрема:
ознайомлення з історією наукової проблеми і боротьбою, що точилася навколо пошуку істини;
ознайомлення з методами науки, показ шляхів, один з яких привів до відкриття;
розкриття змісту ідей, теорій і концепцій не тільки в історії науки, айв сучасній науці;
посилення, загострення суперечностей, показ їх зіткнень, несумісності;
демонстрування незрозумілих і неочікуваних явищ, що потребують нестандартного пояснення;
включення в урок запитань, завдань або ситуацій з вибором відповіді, показом кількох варіантів можливих розв’язків;
постановка запитань і завдання, що мають прогностичний характер;
безпосереднє залучення учнів до дослідження наукових проблем (робота гуртків).
Проблемне навчання не є універсальним методом, який можна використовувати на будь-якому уроці. Навчальну проблему створюють на основі конкретної інформації, цифрового матеріалу, кількісних даних, суперечливих фактів, загадкових подій і розв’язують на етапі вивчення нового матеріалу або з метою мотивації навчальної діяльності учнів.
4. ОПТИМIЗАЦIЯ ПЕДАГОГІЧНОГО СПІЛКУВАННЯ В НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.
Суттєвим недоліком організації навчального процесу в сучасній масовій школі є недостатня увага до особистості школяра, переважна орієнтація методів навчання на діяльність, що не сприяє розвитку її потреб. Основний вид діяльності в школі - учіння не передбачає ділового спілкування між учнями. Це призводить до того, що зв’язки і відношення в класі виникають на основі другорядних, часто педагогічне небезпечних форм спілкування. Отже оптимальна організація педагогічного спілкування в навчальному процесі - актуальна проблема сучасної школи.
За визначенням О.О. Леонтьєва "... оптимальне педагогічне спілкування - це таке спілкування вчителя із школярами в процесі навчання, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації учнів і творчого характеру учбової діяльності, для правильного формування особистості школяра, забезпечує сприятливий емоційний клімат навчання (зокрема запобігає виникненню психологічного "бар’єру"), забезпечує управління соціально-психологічними процесами в дитячому колективі і дає змогу максимально використати в навчальному процесі особистісні якості вчителя".
Учитель як активний учасник навчального процесу повинен організувати таке спілкування, використовуючи ряд вимог:
володіти власною поведінкою, мовленням, мімікою і пантомімікою, емоціями, способами спілкування з учнями тощо);
управляти спілкуванням на уроці, що ґрунтується на принципі оптимальності (уміння попередньо зорієнтуватися в умовах спілкування, правильно спланувати і здійснити його; визначити функції та мету спілкування, склад групи, її обсяг, особливості формальних і неформальних стосунків у ній; створити оптимальний психологічний клімат, що стимулюватиме розвиток членів групи, навчання учнів прийомів контактування, певних комунікативних стереотипів).
Він повинен також володіти певними вміннями, пов’язаними з різними видами діяльності, до якої має залучати учнів, а саме:
конструктивними (відбір та організація навчального матеріалу відповідно до варіативних умов, що складаються в кожній групі учнів);
організаторськими (організація власної діяльності і діяльності учнів);
комунікативними (уміння коротко і цікаво передавати знання дітям, здатність розуміти учня, що ґрунтується на спостережливості;
творчий склад і самостійність мислення; кмітливість, швидка і точна орієнтація; організаторські здібності, що стосуються власної діяльності та роботи з дитячим колективом). Ці уміння в їх індивідуальній інтерпретації визначають індивідуальний стиль діяльності вчителя, вибір конкретних способів і прийомів педагогічного впливу в процесі комунікації.
На основі аналізу навчального процесу з точки зору забезпечення комунікації можна виділити такі рівні педагогічного (зокрема дидактичного) спілкування: "учитель-учень" (найбільш розповсюджений і важливий); "учитель-клас"; "учитель-група"; "учень-учень"; "учень-група"; "учень-клас"; "учитель-адміністрація школи" (у рамках внутрішньошкільних відносин, в яких можна виділити й дидактичні аспекти).
Базовими рівнями дидактичного спілкування вважаємо "учитель-учень" і "учень-учень", оскільки саме вони визначають найголовніші особливості спілкування на всіх рівнях, в якому беруть безпосередню участь суб’єкти навчального процесу-вчитель і учень або тільки учні. В останньому випадку не виключаємо участі вчителя:
вона має опосередкований характер (учитель стоїть ніби осторонь, виконує роль консультанта, спостерігача).
Як відомо, обмеженість спілкування між учнями в навчальному процесі - протиприродне явище, яке спричиняє втрату інтересу до навчання, емоційний голод, негативне ставлення до школи взагалі. Тому організація колективної або групової діяльності, що ґрунтується на врахуванні закономірностей спілкування між учнями, є одним із шляхів підвищення ефективності навчального процесу, його повноцінної перебудови.
Суть групової роботи (колективних форм учбової діяльності) полягає в побудові навчального процесу таким чином, щоб на окремих його етапах учні могли контактувати не тільки безпосередньо з учителем, а й і між собою; щоб педагогічний вплив був не прямим, а опосередкованим; щоб поставити учня в таку ситуацію, в якій він оволодівав знаннями не заради батьків або вчителів, не під загрозою покарання, а захоплено, зацікавлено.
Для цього вчителі-ентузіасти створюють так звані "малі групи" з такими характеристиками:
оптимальний склад групи - п’ять учнів (окремі автори рекомендують сім);
кількість членів групи - непарне число (за винятком роботи в парах), оскільки в групах з парною кількістю членів важко досягти згоди, частіше виникають конфлікти;
з різних навчальних предметів створюють різні групи, але і в рамках одного навчального предмета не варто залишати склад груп стабільним, він повинен постійно змінюватися згідно з досягненнями окремих учнів;
з математики, фізики, хімії, іноземної мови доцільно створювати гомогенні групи, тобто групи з приблизно однаковим рівнем знань, умінь і навичок за умови, що членування на групи супроводжується диференціацією за рівнем складності навчальної задачі для кожної групи);