Не тільки як талановитий педагог виділявся серед західноукраїнської інтелегенції Степан Гайдучок. Його ім'я залишиться в історії як ім'я історіографа, аналітика українського сокільства і спортового руху в Галичині, яскравого публіциста. Його творчій працездатності лише можна дивуватись. Бувало, в одному числі «Сокільських Вістей» чи іншого видання, друкував кілька своїх статей. Взагалі, тематика Гайдучкової публіцистики досить широка. Своїми публікаціями колишній воїн УГА підтримує ідеї української визвольної боротьби, описуючи пам'ятні сторінки українського стрілецтва.
Життєвим обов'язком вважав Степан Гайдучок розповісти про своїх сучасників – провідників ідеї фізичного й духовного розвитку українського народу. Він один із перших збирає, систематизує й узагальнює досвід свого вчителя – Івана Боберського, до якого ставився з неприхованою симпатією. Довготривалий (1914–1942 рр.) листовний зв'язок Гайдучка з Боберським (Боберський від 1920 року мешкав постійно за кордоном) потребує окремого наукового дослідження. Аналіз листувань дасть змогу сучасним науковцям глибше зрозуміти зовнішні та внутрішні тенденції, загальні закономірності та механізми становлення національної системи фізичного виховання.
Будучи одним із ініціаторів жіночого спорту, Степан Гайдучок перший висвітлює в пресі його проблеми, активно пропагує справу викупу спортового майдану у Львові – площі «Сокола-Батька», торкається зародження пластового руху в Галичині, подає інформацію про Сокільські чи Лугові свята, друкує матеріали з методики фізичного виховання.
Привертає сьогодні увагу історична розвідка С. Гайдучка «Фізичне виховання українського народу». Це, по-суті, одна з перших в Україні спроб цілісного бачення історії української фізичної культури і розвитку українського спорту у різних регіонах та еміграції.
З реорганізацією в 1939 році Львівського державного медичного інституту Степан Гайдучок – організатор і перший завідувач кафедри фізкультури. Пізніше (окрім періоду німецької окупації Львова) працює на цій кафедрі старшим викладачем аж до виходу на пенсію в 1952 році.
С. Гайдучок – автор понад 10 книг з питань тіловиховання. Його посібник «Відбиванка» став, фактично, першим українським підручником з волейболу в Галичині. Заслуговує введення в науковий обіг одна з останніх його книг «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді». Поки що невідомою є доля двох рукописів його книг, написаних вже у радянські часи «Путівник туриста по західних областях України» та «Погляди І. Франка на туризм» [12].
Найціннішою, на наш погляд, книгою в творчому доробку Степана Гайдучка є унікальна в бібліографічному чи радше в історіографічному плані збірка «Півстоліття сокільських видань». Автор подає анотовану характеристику усіх сокільських видань, афіш, листівок, відзнак від 1887 року до 1937 року.
Коли Степанові Гайдучку виповнилось 86 років, серце цієї людини перестало битись. Сталося це 16 березня 1976 року. Вінпрожив довге, непросте життя, наповнене прагненням бачити здорову, міцну націю в своїй незалежній державі.
Значний внесок у розвиток українського фізкультурного руху, навчально-методичної, видавничої роботи зробив Тарас Іванович Франко.
Тарас Франко народився 9 березня 1889 року у Львові. Вчився в українській народній школі при учительській семінарії у Львові, згодом – в Українській академічній гімназії, де вивчав грецьку та латинську мови. Після закінчення з відзнакою гімназії – викладає філологію у Львівському університеті, робить переклади літературних творів грецьких письменників, сам пише вірші. Одночасно працює гімназійним вчителем у Львові, однак, не довго, бо був призваний до військової служби. У ранзі підпоручника під час Першої світової війни служив на італійському фронті. Важкі умови військового лихоліття спричинили хворобу на тиф, якою хворів тричі. Після одужання, вже в якості перекладача, Т. Франка переводять на австрійсько-російський фронт. Разом з австрійськими частинами доходить до Одеси, де попадає в радянський полон. Ціною неймовірних зусиль у 1918 році повертається до Львова, де одразу ж активно включається в національне життя галичан, отримує посаду вчителя в академічній гімназії [6; с. 259].
У 1923 році видає першу ґрунтовну монографію «Історія й теорія руханки» (див. дод. Б.), друкує цілий ряд статей з методики тренувань футболістів, стає головою УСТ «Україна». Після одруження переїжджає до Києва на посаду професора в Академії наук ім. Т. Шевченка. Виховує трьох дітей, двох доньок – Зеновію та Любов, і сина Роланда, який є єдиним внуком, що носить прізвище Франко.
Сестра Тараса Франка – Анна, так згадує про брата: «З батьком він не раз сперечався, бо всі свої погляди й переконання ґрунтував на латинській та грецькій культурі й літературі, вважав їх за ідеальні й гідні наслідування не тільки в старовинних, але й теперішніх часах». Крім того, у своїх спогадах Анна згадує, що Тарас був постійним і надзвичайно послідовним у своїх поглядах та діях: купував товари виключно в українських крамницях, говорив всюди по-українськи, приятелював виключно з українцями, належав до українських організацій [6].
Фізична культура і спорт мали в особі Тараса Франка своїх незмінних прихильників, який вбачав у них вагомий засіб виховання нової, гармонійно розвиненої людини, вільної людини майбутнього, про яке палко мріяв і до якого торував шляхи своїм життям, творчістю і боротьбою. Помер Тарас Іванович Франко 21 червня 1958 року і був похований у Львові неподалік від свого батька.
Петро Франко залишив помітний слід у справі становлення та розвитку галицького тіловиховання.
Народився Петро Франко 28 червня 1890 року в селі Нагуєвичах, Дрогобицького повіту. Народну, середню та вищу школу закінчив у Львові. З раннього періоду свого життя сам працював на своє утримання: читав лекції, працював у страховому товаристві «Дністер» у Львові. Поряд з цим одночасно учителював і вчився в політехнічному інституті.
У 1910 році Петро Франко закінчує гімназію і складає іспит з фізичного виховання при Львівському університеті, що дає йому право працювати вчителем фізичної культури середніх шкіл. Зокрема, з 1911 по 1914 рр., він працює вчителем руханки у дівочій учительській семінарії у Львові.
З 1911 року організовує пластові гуртки у Львові та проводить в них військово-спортивні заняття. П. Франко є автором книжки «Пластові ігри та забави», «Правила до сітківки», «Підручник шведської руханки», підготував рукописний спортивний матеріал до «Українсько-німецького словника».
В липні 1914 року Петро Франко вступає до лав Українських Січових Стрільців. З початком бойових дій командує сотнею в Легіоні УСС. У 1916 році закінчує льотну школу в Сараєво. За час влади УНР був одним із перших летунів в Українській Галицькій Армії (УГА). До бойових підрозділів УГА належав авіаційний загін із 20 літаків, який був створений в грудні 1918 року у м. Красне. Очолював цей загін сотник УСС Петро Франко. Згодом аеродром УГА перебазували в Тернопіль, пізніше на околицю Чорткова [6; с. 267].
З квітня 1920 року Українська Галицька Армія перестала існувати, усі її частини, що були у Києві, більшовики арештували.
З 11 вересня 1922 року до 25 липня 1930 року Петро Франко учителює в державній гімназії Коломиї та приватній школі «Рідна школа». Водночас з великим ентузіазмом особисто бере участь у спортивних змаганнях – з лижного спорту, тенісу, легкої атлетики.
За активну участь в пластово-сокільському русі, культурно-просвітницькій роботі серед галицької молоді польський уряд від 25 липня 1930 року забороняє йому займатися педагогічною діяльністю.
За порадою одного із своїх колег, Петро Франко влаштовується на роботу до Радянського Союзу, де дуже гостро відчувалася потреба в досвідчених інженерах. Таким чином, відповідно до підписаної з Радянським урядом угоди у 1931 році, група польських спеціалістів виїжджає до Харкова. Незабаром до Петра переїжджає дружина з двома дітьми.
У Харкові Петро Франко проводив науково-дослідну роботу в Інституті прикладної хімії. Пише низку наукових праць, укладає підручник з хімії та «Енциклопедичний словник з хімічної термінології», читає курс хімії в Політехнічному інституті. Петро Франко є автором 36 зареєстрованих винаходів, переважно в галузі переробки молока.
Разом з цим не стоїть осторонь літературної праці: створює драму за повістю Івана Франка «Захар Беркут» та кіносценарій на основі твору «Борислав сміється».
У грудні 1936 року його викликають до НКВС і вимагають прийняти радянське громадянство. Усвідомлюючи, що в часи розгулу шпигуноманії це дорівнювало підписанню собі смертного вироку, Петро Франко відмовляється від пропозиції, мотивуючи тим, що за кордоном, у Львові, в нього живе хвора мати. Йому, як й іншим польським підданим, наказують упродовж доби залишити Харків. За цей час встигає подарувати свою велику бібліотеку школі імені Івана Франка.
Таким чином, в кінці 1936 року, Петро Франко знову опиняється у Львові. Тут він пише повісті, перекладає з англійської, польської мов. Працює вчителем у приватній гімназії в Яворові, згодом – у Львові, в школі, яку утримували на пожертвування громадян.
Під час німецько-польської війни Петро Франко перебував у Львові. 21 вересня 1939 року до Львова прибула Червона Армія. Франко знав, що на нього чекатиме «неминуча розплата», а тому намагався виїхати до Відня. Звичайно, що комуністична влада не дозволила йому цього зробити, в неї на рахунок Петра Франка були свої плани.
Після приєднання Західної України до Радянського Союзу, ідеологи компартії розуміли, що без підтримки відомих галичан їм важко буде впроваджувати свої ідеї в маси, хоча б на початковому етапі. Шляхом терору, шантажу та знущань новій владі, взамін на життя, вдавалось отримувати «згоду» на возвеличення комуністичних ідей. Для цих цілей як ніхто інший підходив син Великого Каменяра – Петро Франко, адже комуністи добре розуміли, що означає прізвище Франко для західних українців. Самого ж Івана Франка комуністична влада назве «вічним революціонером», а його творчість використає в інтересах комуністичної пропаганди.