Концепція ціннісного підходу до теорії виховання у Г. Ващенка спеціально не розглядалася. Але сама система цінностей у його працях присутня, власне, в структурі змісту виховання, як його він розумів і чистоті якого приділяв так багато уваги. Йдеться найперше про поняття ідеалу українського виховання, у деталях ним розкрите і в ряді праць висвітлене.
Як відомо, цей ідеал втілюється у формулі “Бог і Україна“. Зміст цих понять репрезентує вершину піраміди цінностей виховання. Бог є Абсолют, а водночас джерело моралі і Головний Моральний Авторитет. Він єдиний для всіх людей, і цим визначаються вселюдський характер моралі та вселюдські моральні обов’язки людини. Поняття України репрезентується як згусток найперше тих цінностей, які випливають з обов’язків людини щодо свого народу і своєї Вітчизни.
Формула “служіння Богові і Україні" у системі поглядів Г. Ващенка на зміст виховання відіграє ключову роль. По-перше, вона вказує на ідеальну природу цінностей, які засвоюються людиною найперше з допомогою віри. Бо ідеали і віра завжди йдуть у єдності, не існують окремо. По-друге, ідеал служіння Богові й Україні вказує на ієрархізм системи. Бог і мораль, що від Нього, - це те, з чого починається людина. Батьківщина - це те, що є другим після Бога. Місце цих понять у свідомості людини чітко визначене. Водночас обидва вони, ці поняття, у системі розташовані над іншими ярусами піраміди цінностей і надають їм свого “звучання“.
Якщо відштовхнутися від його трактування формули “Бог і Україна" і в його розвиток вийти на системно-ціннісний підхід до змісту виховання, то проблему його структури вдасться вирішити цілком конкретно. Людині потрібні не усякі “виховання", які кому спадають на думку. Вона має визначену потребу у засвоєнні тих цінностей (ідей, понять, норм), які на різних рівнях реґулювали б її стосунки із зовнішнім (соціальним і природним) середовищем та відповідали б послідовності її природного становлення - її дорогу сходинками духу: від абсолютного егоїзму окремої новонародженої дитини, через її самоподолання в ім’я родинного, громадського, національно-державного і вселюдського життя. Якщо до цього додати ще сферу ставлення людини до природи, то, таким чином, цих сфер нараховується шість. Виховання людини на цінностях для життя саме в них і дає підстави конкретно визначити аспекти його змісту. До них належатимуть: моральність (сфера вселюдського життя), патріотизм (сфера національного життя), громадянськість (демократизм, сфера цивільних стосунків), родинність (сфера стосунків між членами сім’ї), характерність (сфера індивідуального життя) і природосвідомість (ставлення людини до природи - власної і природи довкілля). Все решта - зайве і належить або до чисто інформативного поля, або ж є штучно роздутим елементом котроїсь із груп цінностей названих сфер. Зупинимось на них окремо.
Моральність. Зміст морального виховання у творчості Г. Ващенка визначається відповідно до вектора духовних прагнень людини і суспільства. І оскільки головним орієнтиром християнства є ідеал Добра, то найперше завдання моралі полягає у тому, щоб робити людину кращою, добрішою, поряднішою - у вселюдському сенсі.
У конкретніших вимірах трактування моралі у творчості Г. Ващенка визначається такими підходами: а) зміст моралі складають абсолютні вічні вартості, в тій чи іншій мірі властиві і зрозумілі всім людям на землі; б) джерелом моральності є Бог, і віра в Нього є основою імперативності моралі; в) категорії моралі носять абсолютний характер, а тому християнство відкидає релятивізм (“класовість“) у їх трактуванні; г) людині властива вродженість потреб і почуттів моральності; д) у змісті виховання мораль посідає чільне місце.
Патріотизм.Г. Ващенко так само глибоко й різнобічно трактує цінності виховання патріотичного. Найперше він виходить з того, що “нація в історії - не випадкова і не тимчасова категорія. Будучи сумою природовідповідних ознак народу, вона така ж вічна, як і сама людська спільнота", [8,29]. В основі національного лежить дух народу, що в різні періоди історії по-різному втілюється у його культурі та у властивих лише цьому народові суспільних стосунках, в його душі, у зв’язку поколінь, в мові, єдності з територією та кліматом тощо.
Другою особливістю поглядів Г. Ващенка на зміст національного виховання є визнання вирішального значення свободи в житті нації. Лише вільний народ, вважає він, має можливість повноцінного розвитку і самореалізації. Кінцева мета нації - мати власну державу, а тому в ієрархії національних цінностей ідея державності посідає чільне місце. На думку Г. Ващенка, здоровий патріотизм, як і моральність, виховується на ґрунті віри в ідеали. Підкреслюючи не тільки єдність, але й спорідненість моралі, що від Бога, та національних цінностей, Г. Ващенко тим самим наближає нашу свідомість і нашу педагогіку до того духовного синтезу релігії і патріотизму, який робить деякі народи в історії особливо стійкими і непереможними навіть у важких історичних умовах (єврейство у світовій історії, чеченці у боротьбі з Москвою тощо). Нарешті, у трактуванні Г. Ващенка, як, зрештою, і К. Ушинського, національне виявляє себе двома аспектами. З одного боку, воно зумовлює розвиток почуття патріотизму, яке спонукає людину не робити того, що шкодить її народові й державі. А з іншого, - національне є тим природовідповідним феноменом, який, будучи в людині повноцінно вираженим, засвідчує її природне здоров’я, а відтак і її духовну та господарську продуктивність. Здоровими і сильними у природі є ті організми, які виявляють повноцінно свої видові ознаки.
Демократизм. Член кожного суспільства намагається оволодіти тим стилем стосунків, які цьому суспільству властиві. Як правило, йому випадає зробити вибір одного з двох - авторитарність або рівність, тоталітаризм або демократія. За сучасних умов таке виховання покликане розвивати в людині елементи демократичної поведінки і може називатися громадянським або цивільним.
Виходячи із засад християнства та свого європейського світогляду, Г. Ващенко вважав, що “державний устрій в самостійній Україні не мусить бути деспотичним: він має відповідати волі народу, себто бути демократичним, і то не на словах тільки, але й на ділі. При такому устрої свобода кожного громадянина мусить бути забезпечена, - вона має обмежуватись владою лише тоді, коли хтось порушує свободу і права іншої людини“, [8,142]. Він відстоює рівність громадян перед законом, заперечує будь-яку експлуатацію і привілеї держави, пропагує толерантність до чужих поглядів. Жодна людина, відстоюючи свої права і свою гідність, “не має права насилувати волю і порушувати права другої людини“. Те саме, на його погляд, стосується і народів: “жоден з них не має права поневолювати інші народи", [17,34].
Серед цінностей демократії Г. Ващенко особливо виділяє свободу. Він присвячує проблемі свободи велику працю “Свобода людини як філософічно-педагогічна і політична проблема“ і наводить в ній висловлювання Ж. - Ж. Руссо: “Відмовитись від своєї свободи - це те ж саме, що відмовитись від гідности людини, від прав людства і навіть від обов’язків. Таке відречення несумісне з природою людини, позбавити її волю свободи означало б позбавити її вчинки всякої моральности".
Перехід до громадянського суспільства і система громадянського виховання ставлять гостро проблему соціальної справедливості. Г. Ващенко критикує хижацтво капіталізму та відхід західного суспільства від християнства, що зумовлено жадобою до наживи. Водночас порятунок він бачить у відродженні моральності і в прийнятті людиною пріоритету духовного над матеріальним. Так, зрештою, він бачить взагалі шлях порятунку людства перед небезпекою вселюдської катастрофи, включаючи процеси екологічні. Варто також підкреслити, що тут Г. Ващенко залишається оптимістом і вважає, що ідеї християнського гуманізму діють все з більшою і з більшою силою. Хижацтво, на його думку, може бути подолане, а отже, й соціальна справедливість осягнута лише внаслідок самоудосконалення і самообмеження людини, чому загалом сприяє процес цивілізації.
Родинність. У ділянці родинного виховання Г. Ващенко виходив з визнання великої взаємної залежності морального здоров’я сім’ї і морального стану всього суспільного організму. В цілому ряді праць він підкреслює високий рівень християнської моральності української родини добільшовицького періоду, а відтак трактує її розклад як наслідок ідеологічної корозії, що охопила в 20-30-і роки все наше суспільство. Найшкідливішими тут він вважає вульгарно-нігілістичне ставлення офіційної влади до родини в ті роки, руйнування осідлості, втрату зв’язків з Церквою, одержавлення і конвеєризацію виховання дошкільнят тощо.
В окремих розділах другої частини “Виховання волі і характеру" Г. Ващенко висловлює свої поради щодо сучасного родинного виховання, зокрема в еміґрації. Стратегічною засадою тут він вважає повернення до традиційно-християнських основ родинного життя, що передбачає:
а) Відродження духовності, зокрема шляхом відновлення традиційної обрядовості та орієнтацією на здоровий консерватизм. Г. Ващенко наводить приклади європейських народів, які поєднують любов до своїх традицій з новітніми виробничими технологіями.
б) Відродження цінностей родинного життя на основі християнської моралі, зокрема подружньої вірності, почуття обов’язку щодо власної родини, культ родинної злагоди, любов і взаєморозуміння членів родини тощо.
в) Оновлення природної виховної функції родини, бо якщо дитина змалку не пізнає і не полюбить родинне тепло, то вона і не прагнутиме колись створити свою сім’ю.
г) У ділянці родинної педагогіки, зокрема у виборі між авторитарністю і свободою виховання, Г. Ващенко дотримується “золотої середини". “... Сучасному вихованню українських дітей треба йти середнім шляхом, - пише він, - уникати зайвої суворости і непотрібних кар і в той час не покладатися на природу, а розумно керувати дітьми, рахуючись з їхніми природними нахилами і здібностями", [6,45]