Віковий розвиток людини - це безперервний процес самозмін, кожен етап якого пов’язаний з ведучим видом діяльності, відбувається в певній соціальній ситуації розвитку та характеризується появою нових психічних новоутворень та змін особистості [4, 276].
Особистість - людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного.
Індивідуальність - це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного складу.
Розвиток людини - процес становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання[5].
Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам’яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості.
Формування особистості - становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку [10, 45].
Формування особистості - живий процес органічного взаємопов’язування найважливіших творчих, культурних сфер суспільства, і, чим більшою мірою суспільство заявить і проявить себе в цих сферах, тим більш істотне, історично-зриме становлення і зворотній прояв особистості. Сьогодні під впливом зрушень, що проявляються в усіх сферах суспільно-історичного розвитку, котрі були предметом зосередженої уваги дослідників, політиків, представників художньої інтелігенції, широких верств населення, інтеграція особистості й освіти, що “оживає" формуванням і проявом у суспільстві особистості, набуває практичного інтересу, що постійно зростає.
Особистість - це “одиниця", але їхня багатоманітна єдність, їхня гармонізована життєдіяльність визначає добропорядну атмосферу, без цих “одиниць” суспільство поступово починає відчувати свою невлаштованість, дискомфорт, розлад.
Суспільство - єдність багатоманітного, воно розвивається, живе повнокровним життям, що забезпечує людські умови існування, коли утворює у своєму розвитку цілісність справді творчих форм. Суспільство за такої умови - необхідний чинник для появи, прояву, розквіту і безпосереднього збагачення людської особистості. Особистість, як і людина - це постійне становлення, постійна боротьба за самого себе, самопробудження за безперервно нашаровуваною, суєтною повсякденністю, відновлення в собі людини, безперервний рух до особистістного статусу[6]. Суспільство є те, що забезпечує цей рух, цю безперервність, - не в тому плані, що воно надає готові для цього стартові позиції, хоча це також важливо, а в тому, що воно утворює нескінченне багатоманіття культурно-особистісних “ніш", завдяки яким зміцнюється, утверджується особистісне начало. І тільки в такому змістовному процесі руху, становлення і відновлення, постійному оживанні й проживанні повнокровного життя і є особистість [12, 90].
Освіта співвідносна з особистістю, особистість - прояв духовних, інтелектуальних потенцій, громадянських почуттів, соціально значущих і разом з тим індивідуально виражених норм і вимог - усього багатства суспільного змісту, необхідного для суспільства, яке суспільству на даному історичному етапі потребується і яке воно відтворює через відповідного виду культурну діяльність.
Освіта - діяльна за своїми характеристиками, культурно детермінована за змістом і соціально зумовлена спрямованістю опосередковуюча ланка між особистістю і суспільством. Щодо індивіда освіта виступає від імені суспільства в цілому, досягнення освіти як виду культурної діяльності в суспільстві - особистість. Соціально-історична творчість освіти - і в цьому, в першу чергу, її культурне призначення - возз’єднання людини і суспільства на якісно новій основі, що
неухильно разом підносить.
Освіта - внутрішньо інтегрований, цілісний соціокультурний процес. Це - специфічно організований цілезаданий вид культурної діяльності суспільної діяльності суспільної людини, який включає у свій зміст освоєння наукових результатів, розпредмечування культурних досягнень тією мірою і остільки, якою і оскільки вони є предметом творчої активності, тобто і створюються щоразу, ніби наново, суб’єктом освіти [12, 87].
Суспільство не може бути не зацікавленим у все більш широкомасштабному прояві особистісного потенціалу - воно повинно постійно виробляти все більш адекватні шляхи й умови інтеграції особистості й освіти, цієї найважливішої сфери соціалізації людини.
На активно, системно і цілеспрямовано набутих знаннях базуються всі якісні прориви за межі відомого і звичного [13].
Суттєво важливою вихідною установкою функціонування освітньої системи є її націленість на підготовку індивіда до життя - до того, як, з якими внутрішньо визначальними нормами утверджується і розгортається життєвий світ особистості, пробудження і розвиток індивідуального творчого потенціалу, досягнення на цій основі статусу особистісної значущості сенсо-життєвого існування. У цьому особистісна заданість освіти.
В закономірностях відображаються об’єктивні, необхідні, суттєві, повторювані за однотипних умов зв’язки та відношення явищ чи процесів дійсності або їхніх різних сторін. В такій складній, великій та динамічній системі, як педагогічний процес, проявляється велика кількість різноманітних зв'язків та залежностей [14, 171].
Тільки збагнувши закони й закономірності навчання, освіти й виховання, спираючись на їхні вимоги, можна успішно вирішувати завдання, пов’язані з підготовкою спеціалістів.
Педагогічні закони виступають теоретичною формою знання, що відображає об’єктивні внутрішні й необхідні зв’язки між явищами практики виховання, навчання та освіти. Вони є різновидом суспільних законів.
Специфіка педагогічних законів та закономірностей, подібно до всіх суспільних законів, убачається насамперед у тому, що вони (на відміну законів природи) виявляються тільки через свідому діяльність учасників педагогічного процесу. Дія педагогічних законів і закономірностей завжди скеровується свідомим наміром, волею, певною метою вихователів і виховуваних і тому неможлива поза їхньою діяльністю. З метою глибшого з’ясування специфіки дії педагогічних законів та закономірностей особливо важливо дати повніше визначення сутності і різних типів педагогічних відносин. Суть питання полягаєв тому, що виховально-освітні стосунки можуть виникати тільки завдяки тому, що попередньо вони проходять через людську свідомість, включаючись у систему суспільних відносин [15, 360].
Коротяєв В.І. [7] виділяє такі закономірності педагогічного процесу:
закономірності динаміки педагогічного процесу;
закономірності розвитку особистості в педагогічному процесі;
закономірності управління навчально-виховним процесом; закономірності стимулювання;
закономірності єдності почуттєвого, логічного і практики в педагогічному процесі;
закономірності єдності зовнішньої (педагогічної) і внутрішньої (пізнавальної) діяльності;
закономірності обумовленості педагогічного процесу [16, 106].
Отже, необхідно розглянути детальніше вище зазначені закономірності.
Закономірність динаміки педагогічного процесу. Не встановивши залежностей розвитку індивіда від закономірностей суспільного розвитку, неможливо зрозуміти сутність педагогічних закономірностей. Виховання як суспільне явище підпорядковане загальним закономірностям суспільного розвитку. Розмір всіх наступних змін залежить від розміру змін на попередньому етапі. Це означає, що педагогічний процес як взаємодія в процесі розвитку між педагогами та вихованцями має поступовий характер; чим вище проміжні досягнення, тим вагоміше кінцевий результат. Тобто той учень буде мати більш високі загальні досягнення, у котрого були більш високі проміжні результати. Чим свідоміше й успішніше використовуються, організовуючи виховання, соціальні, матеріальні та духовні умови суспільства, що розвивається, тим ефективнішою буде педагогічна діяльність щодо підготовки фахівців.
Закономірність розвитку особистості в педагогічному процесі. Темпи та набутий рівень розвитку особистості залежать від:
а) спадковості;
б) виховного та навчального середовища;
в) включення в учбово-виховну діяльність;
г) застосовуємих засобів та способів педагогічного впливу [14, 172].
Закономірність управління учбово-виховним процесом. Ефективність педагогічного впливу залежить від:
а) інтенсивності зворотних зв’язків між вихованцями та педагогами;
б) розміру, характеру і обгрунтованості коректуючого впливу на вихованців [14, 172].
Закономірність стимулювання. Продуктивність педагогічного процесу залежить від:
а) дії внутрішніх стимулів (мотивів) учбово-виховної діяльності;