Зміст
1. Психолого-педагогічні особливості самовиховання молодших школярів
2. Методичні основи організації самовиховання школярів
3. Розробити правила керівництва самовиховання молодших школярів
4. Дібрати матеріал з досвіду роботи вчителів з організації самовиховання учнів початкових класів
Список використаної літератури
1. Психолого-педагогічні особливості самовиховання молодших школярів
Виховання й самовиховання - дві сторони єдиного процесу формування особистості.
Під самовихованням розуміється свідома, цілеспрямована й самостійна діяльність, що виникає в результаті активної взаємодії особистості із середовищем, що впливає на розвиток і вдосконалювання особистості. Дослідження, проведені радянськими психологами й педагогами, переконливо довели, що особистість є активною силою не тільки в перетворенні навколишнього світу, але й у власному її формуванні (А. А. Арет, А. Г. Ковальов, А. И. Кочетов, Л. И. Рувинский і ін.) [10, 24].
У молодшому шкільному віці в порівнянні з дошкільним, у виховному впливі примус набагато зменшується. Тому вмілі педагоги, разом з вимогливістю до дітей, піклуються про розвиток у них самосвідомості, допомагають учням самостійно розбиратися в поганих вчинках і діях.
Корисними щодо цього будуть індивідуальні бесіди, під час яких педагог спонукає дитину задуматися над собою, учить стримувати себе, виправляти свої помилки та свої недоліки.
Важливу роль у самовихованні молодших школярів грає трудова діяльність. Самостійне виконання першого, навіть найпростішого доручення, викликає в учня впевненість у собі, сприяє подальшому, розвитку самостійності.
У процесі праці виробляється відповідальність за доручену справу і її результати, змінюється відношення до неї.
З обліком фізіологічних і психологічних особливостей дітей молодшого шкільного віку, елементи самовиховання доцільно з'єднувати з рухливими іграми. Ні в якому іншому виді діяльності не проявляється стільки самостійності, невтомності, товариства й самовизначення, як у грі.
Для формування елементарних навичок самовиховання в учнів молодшого шкільного гра має неоціненне значення. Неухильна відповідність правилам гри вже і є самовихованням. Для самовиховання молодшим школярам менш важливим є емоційність гри. У більшості справ, якими вони займаються, завжди присутній елемент гри, і це цілком природно, адже в цьому знаходить висвітлення особливість психіки дітей цього віку.
У стимулюванні молодших школярів до самовдосконалення, діючим засобом є змагання: “хто краще? хто веселіше? хто швидше?” Таке змагання повинне сприяти вихованню загальної взаємодопомоги, колективізму, розвитку почуття відповідальність за честь колективу.
У молодших школярів дуже розвинене прагнення до особистої перемоги, що негативно позначається в їхньому характері, тому педагогові, підсумовуючи ігри або змагання, треба до оцінювати весь колектив, а не вибраних (хто краще змагався) дітей. Важливо, зокрема, оцінювати колектив за суспільно корисну працю.
Всі види діяльності молодших школярів - навчання, праця, ігри, виконання суспільних доручень, спостереження за природними явищами, ведення календаря погоди й т.д. - при вмілому педагогічному керівництві стають засобами самовиховання дітей [5, 95-96].
Знаючи позитивні якості й недоліки кожного учня, учитель допомагає учням відповідно розподіляти свої суспільні доручення. Разом з тим направляє діяльність кожного учня для виховання в себе тих якостей, яких йому не вистачає, спостерігає за самовихованням, дає поради.
Для дітей молодшого шкільного віку важливим є те, щоб самовиховання не обмежувалося школою, але й продовжувалося вдома. Тому батьки повинні додержуватися кількох педагогічних порад:
Чітко спланований робочий день дитини допомагає заощаджувати час, додержуватися прийнятого розпорядку. Допомагає самовихованню складання зобов'язань членами родини. Наприклад, батько пропонує синові щодня, незважаючи на погоду, бігати й приймати душ. Можна рекомендувати складання зобов'язань до сімейних свят. Наприклад, до дня народження бабусі батько обіцяє виконати робочий план на 110%, син — закінчити навчальну чверть без зауважень учителя, відмінно виконувати суспільні доручення.
Стимулює самовиховання дитини педагогічний зразок, коли дорослі говорять дитині про те, над чим йому варто попрацювати, щоб виховати в собі потрібні якості характеру, домагаються усвідомленого прагнення дитини до зразка. Допомагає в цій роботі звертання до розумної книги, історичних героїв, позитивних персонажів телепостановок, кінокартин [1, 47].
Діючим засобом самовиховання є самозвіт школяра. Його можна проводити в умовах родини. Наприклад, Першого травня або в Новий рік за сімейним святковим столом можна розповісти, яких успіхів домігся кожний зі членів родини, як виконані особисті зобов'язання батьком, матір'ю й дітьми. Можна зробити сімейний фотомонтаж про успіхи всієї родини.
Уже молодшому школяру варто рекомендувати брати нескладні особисті зобов'язання (наприклад, читати молодшому братові книжки, навчити його грати в шахи, шашки), формулювати правила особистої поведінки, віддавати собі подумки наказ, пред'являти до себе строгу вимогу й ін. Безперечно, ці засоби самовиховання ефективні лише в родині, де дружний колектив і всі члени його активно працюють над собою, батьки являють приклад відношення до справи, де упор ставитися на в досягненні поставленої мети [1, 53].
Учитель повинен добре знати функції родини в суспільстві, психолого-педагогічні основи успішного виховання дітей, знати причини, які можуть викликати труднощі у вихованні дітей у родині, вміти допомогти батькам у здійсненні індивідуального підходу до дітей.
Результат виховання дітей залежить від того, як школа здійснює єдиний підхід до дітей, від уміння колективу, учителів підтримувати авторитет батьків, допомагати їм у становленні й зміцненні справжнього авторитету.
Учитель - це своєрідний диригент, в оркестрі якого - діти, їхні батьки, дідусі й бабусі, громадськість. Від уміння диригувати цим складним «оркестром» залежить вихованість і освіченість учня.
2. Методичні основи організації самовиховання школярів
Самовиховання - це вищий етап навчально-виховного процесу, що здійснюється в цілеспрямованій роботі людини над власним розвитком і самовдосконаленням. Справжнім вихованням, є те, що спонукає школярів до самовиховання. Тому ефективність педагогічної системи пов’язують з тим, наскільки зовнішній виховний вплив і самовиховання стають невід’ємними частинами єдиного процесу формування особистості.
Досліджуючи процес самовиховання, можна виділити найважливіші його складові компоненти: самопізнання, самооцінка, самоконтроль, воля, самоповага.
Самопізнання - це одна з найнеобхідніших психологічних компонентів процесу самовихованння. Завдяки йому людина здатна орієнтуватися в навколишній дійсності, співвідносити свої дії з реальними обставинами, з діями інших людей і, відповідно до цього, окреслювати план свого вдосконалення.
Наприклад, процес самопізнання спонукав вихованців В.О.Сухомлинського до формування адекватної, постійної, критичної самооцінки свого темпераменту і характеру, своїх сил і можливостей [6, 118]. Вирішальну роль у формуванні цього вміння відіграє рівень домагань людини, тобто ставлення до самого себе, до своїх сил, можливостей, здібностей. Чим вищим є цей рівень, тим сильніше прагнення особистості до вдосконалення. Основними вимогами до підвищення рівня домагань у школярів мають бути:
кожний педагог має піклуватися про те, щоб у колективі вихованців не виникало переконання, що хтось в усьому сильний, або слабкий;
на заняттях учителі мають намагатися, щоб учні творчо застосовували набуті знання, усвідомлюючи, що вони здатні творити і в цьому нічим не обмежені;
учні повинні вважати, що досягнутий успіх став наслідком наполегливої праці.
Здатність людини об’єктивно оцінювати хід розвитку власних сил і можливостей є своєрідним психічним підгрунтям для наступного, більш складного акту самовиховання – самоконтролю. Самоконтроль - це здатність особистості перевірити себе, порівнюючи свою свідомість і діяльність із загальноприйнятими критеріями поведінки. Надзвичайно великого значення у формуванні цього вміння у школярів вчені надають порівнянню чи зіставленню себе з іншими людьми, поведінка яких є своєрідним ідеалом.
Найважливішим детермінантом самоконтролю є совість. Зміст справжнього виховання, полягає в тому, щоб навчити школяра бачити оточуючий світ, самого себе не тільки очима, а й душею. Процес формування у вихованців совісті цілком залежить від педагогічної майстерності педагогів, від їхнього вміння засоромити і присоромити дітей, не вдаючись до покарань і образ.
Великого значення у самовихованні педагоги надають умінню людини виявити вольову силу в подоланні труднощів, примусити себе робити те, що є складнішим. Виділено основні правила з виховання волі, яких школярі мають намагатися дотримуватись.
Перше правило містить вимогу до боротьби з небезпечним “ворогом” – “не хочеться”. Друге – закликає школярів пробуджувати в собі почуття настороженості, коли їм щось здається нездійсненим, неможливим. Третє правило – вчить зневажати негідне, підле. Четверте – спонукає школярів до владарювання духом, волею над слабкостями свого тіла [4, 37-39].
У самовихованні дитячої волі вихователі повинні вміти правильно визначати ступінь вольового напруження для кожного учня у будь-якій його справі. Це не тільки дасть дітям змогу досягти поставленої мети, пережити радість успіху, а й внести впевненість, що їх сили й можливості дозволяють долати ще більші труднощі й перепони.