Принципові зміни у змісті загальної середньої освіти, перехід на 12-річний термін навчання, запровадження нових навчальних предметів у школах зумовлюють необхідність оперативного вжиття заходів щодо вироблення нової методології методичної підготовки та створення відповідного науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах.
І тут важливо, щоб методична підготовка реалізовувалася не лише через відповідну навчальну дисципліну і ні в якому разі не зводилася тільки до неї, а розглядалася як основний принцип при викладанні фундаментальних навчальних дисциплін студентам педагогічних спеціальностей.
Методична підготовка майбутніх учителів має базуватися на сучасних технологіях навчання, якими випускники повинні володіти бездоганно. Насамперед ідеться про інформаційно-комп'ютерні технології. Певна річ, це стосується не тільки студентів – майбутніх педагогів, а й тих, хто їх навчає, та вже працюючих учителів.
Інформаційно-технологічна підготовка студентів педагогічних спеціальностей має бути наскрізною протягом усього періоду навчання. Вона не повинна зводитися до набуття студентами операторських навичок, а має передбачати засвоєння інформаційних технологій навчання.
Очевидно, що в кожному педагогічному ВНЗ потрібно розробити програму інформатизації та комп'ютеризації навчального процесу. Зміст такої програми мав би включати кадрове, матеріально-технічне і програмно-методичне забезпечення.
Без запровадження сучасних технологій навчання досягти високої якості освіти та забезпечити успішну реалізацію новітнього змісту середньої освіти буде неможливо. Для підготовки навчальної літератури з педагогіки, психології, фахових методик, інформаційних технологій необхідно об'єднати зусилля викладачів вищої школи, науковців АПН України, практичних працівників і авторів шкільних підручників. Державною програмою «Вчитель» передбачено першочергову підготовку і видання такої літератури – всього понад 90 назв.
Невід'ємною складовою професійного становлення майбутньою педагога є практична підготовка. І це, до речі, вже стало обов'язковою умовою підготовки вчителя в багатьох країнах Європи (в Англії педагогічна практика триває не менше року, у Німеччині також останній рік навчання повністю відводиться на практичну підготовку шляхом стажування студентів на посаді вчителя).
В Україні накопичено значний досвід неперервної навчальної і виробничої (педагогічної) практики майбутніх педагогів. Особлива увага надається цій формі підготовки у Вінницькому, Нізкинському, Полтавському, Уманському, Харківському, Тернопільському педагогічних університетах.
Водночас окремі вищі навчальні заклади, у тому числі й педагогічні, під приводом фінансово-економічних труднощів практичну підготовку взагалі звели до мінімуму, порушивши принципи ґї неперервності та послідовності. Звичайно, ця проблема вимагає вирішення. Практична підготовка має бути неперервною, починатися на молодших курсах (з З-4 семестру) і тривати впродовж усього навчання, послідовно ускладнюючись і наповнюючись новим змістом.
Види, тривалість та змістове наповнення практик повинні визначатися галузевими стандартами вищої педагогічної освіти, а отже, стати державною нормою. При цьому слід орієнтуватися на вивірений власний і зарубіжний досвід. А він переконує, що зазначені практики досягають своєї мети за умови їхньої сумарної тривалості не менше сорока тижнів (донедавна їхня сумарна тривалість становила 48–52 тижні). При цьому важливо пам'ятати, що підготовка бакалаврів і магістрів є завершеними циклами педагогічної освіти, а отже, постає питання щодо змістового наповнення практики та диференційованого визначення термінів її проведення.
Сьогодні одним із болючих питань вищої освіти є забезпечення практики відповідною базою для Гі проведення. Якщо ці труднощі можна якось пояснити стосовно технічної та інших напрямів вищої освіти, то для педагогічної освіти будь-які аргументи для виправдання відсутні. Не може не дивувати позиція тих місцевих органів управління освіти і науки, які самоусунулись від забезпечення студентів, завтрашніх педагогічних працівників, базою практики.
У системі педагогічної освіти важливе місце належить соціально-гуманітарній підготовці. Сучасний учитель має бути людиною високої культури, провідником ідей державотворення і демократичних змін, сповідувати загальнолюдські цінності. В останні роки сформовано перелік навчальних дисциплін, які зорієнтовані на здобуття знань у галузі історії, філософії, політології, соціології, економічної теорії, культурології та мови. Водночас треба відверто визнати, що зміст цих дисциплін не завжди адаптований до вимог підготовки фахівців певного професійного спрямування, у тому числі й педагогічного. Вивчення студентами педагогічних спеціальностей таких навчальних дисциплін, як філософія, політологія, економічна теорія, має проводитися з урахуванням специфіки освіти як галузі взагалі й кожної педагогічної спеціальності зокрема. А це передбачає визначення їх відповідного змісту.
В умовах глобалізаційних процесів, тенденцій зближення світових культур нових підходів вимагає поліпшення культурологічної підготовки студентської молоді загалом, а студентів педагогічних спеціальностей зокрема. Особливу увагу слід приділити підвищенню рівня мовної освіти майбутніх педагогів. Причому це стосується як української, так і іноземної мов.
Учитель, як ніхто інший, повинен досконало володіти усною і писемною українською мовою, яка на педагогічних спеціальностях має вивчатися в більших обсягах, ніж на інших, і з обов'язковим запровадженням державної атестації.
З іноземної мови маємо досягти такого рівня освіченості вчителя, щоб його знання були достатніми для спілкування як для запозичення зарубіжних технологій навчання, так і для пропагування національних педагогічних надбань у світовому освітньому просторі.
Завдання педагогічної освіти – це формування вчителя як фахівця і як людини високої культури, яка має особистий позитивний вплив на індивідуальність учня.
Однією зі складових системи педагогічної освіти є післядипломна освіта, основне завдання якої – професійне вдосконалення працюючих педагогічних і науко-во-педагогічних працівників. Слід сказати, що в цьому напрямі вже зроблено чимало. Для вчителів, керівників шкіл, методичних служб районів та областей, з урахуванням переходу загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст освіти, структуру і 12-річний термін навчання, організовано короткотермінові курси, семінари, конференції з питань законодавства про освіту, нового змісту середньої освіти.
Але в нинішніх умовах недостатньо обмежуватися лише централізовано організованими заходами. Треба ширше запроваджувати багатоваріантні програми підвищення кваліфікації педагогічних працівників, які б обирав сам працівник, виходячи зі своїх професійних потреб.
Особливого розвитку має набути дистанційна педагогічна освіта як нова форма підвищення кваліфікації та перепідготовки педагогічних працівників. Треба, щоб вона була доступною для кожного вчителя, з урахуванням того, що в нього створюються можливості користування мережею Інтернет.
Потрібно розмежовувати вимоги й тип організації підвищення кваліфікації для молодого вчителя і для людини, що пропрацювала десятки років. Слід наближати місце підвищення кваліфікації до місця проживання вчителя.
Нині питання післядипломної освіти педагогічних працівників ще не стало спільною справою університетів і закладів післядипломної педагогічної освіти. Фактично відбувається невиправдане розмежування теорії і практики педагогічної освіти. Як правило, університетські викладачі психолого-педагогічних дисциплін і фахових методик недостатньо залучаються до роботи в закладах післядипломної освіти, рідко виступають учасниками семінарів, нарад, що проводяться з учителями. Усе це, безперечно, негативно позначається на якості підготовки вчителів і в самих університетах. Найближчим часом необхідно на базі Центрального інституту післядипломної педагогічної освіти провести науково-практичні курси для завідувачів кафедр педагогіки психології і фахових методик з метою ознайомлення їх з найновішими досягненнями в галузі психолого-педагогічної науки, інформаційних технологій та з досвідом підготовки вчителів у провідних зарубіжних країнах. Ці заходи мають бути не епізодичними, а стати системними.
Міністерство освіти і науки України виходить з того, що вже сьогодні в усіх вищих навчальних закладах необхідно активно впроваджувати нові форми організації навчального процесу (зокрема кредитно-модульну систему, яка відкриває нові можливості та перспективи для вищої школи), посилювати роль самостійної роботи студентів. Власне в педагогічних університетах мають розроблятися й апробовуватися нові технології навчання для вищої школи. їх потрібно перетворити на центри підготовки викладачів для всієї системи вищої школи. Відповідно й наукові дослідження мають бути скеровані саме на вирішення проблем, пов'язаних з інноваційними процесами в освіті. Причому це повинно бути пріоритетним напрямом наукової діяльності не лише педагогічних навчальних закладів, а й Академії педагогічних наук України.
Розглядаючи шляхи вдосконалення системи педагогічної освіти (у широкому розумінні це поняття стосується не тільки вищої освіти, а й освіти взагалі), не можна не торкнутися питання входження України в Болонський процес. Цьому сприятимуть не тільки зусилля на державному рівні. Не менш важливою є активна позиція на міжнародній арені кожного з університетів. Чим більше їх буде представлено за кордоном як учасників різних проектів, програм, форумів, конференцій, тим ефективніше це працюватиме на позитивний імідж нашої держави загалом.
Проблеми педагогічної освіти, зумовлені новими цивілізаційними викликами до людини, модернізацією загальної середньої школи, входженням України до європейського освітнього простору, органічно взаємопов'язані, оскільки йдеться про досягнення єдиної мети – підвищення якості національної освіти та забезпечення підготовки людини до життя у XXI столітті.