Зміст
1.Вступ
Розділ І. Теоретичні основи вивчення мовленнєвої комунікації
1.1 Поняття про усну і письмову комунікацію
1.2 Основні типології спілкування
Розділ ІІ. Формування комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів
2.1 Вербальні засоби мовленнєвої комунікації
2.2 Невербальні засоби мовленнєвої комунікації
2.3 Основні типи помилок у мовленнєвій комунікації майбутніх учителів початкових класів
2.4 Експериментальне підтвердження комунікативного рівня мовлення майбутніх вчителів початкових класів
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
ВСТУП
Мовленнєва комунікація майбутнього вчителя початкових класів є складовою педагогічної майстерності вчителя. Це інструмент професійної діяльності педагога, за допомогою якого можна розв'язати різні педагогічні завдання: зробити складну тему уроку цікавою, а процес її вивчення — привабливим; створити щиру атмосферу спілкування у класі, встановити контакт з учнями, досягти взаєморозуміння з ними; сформувати в учнів відчуття емоційної захищеності, вселити в них віру в себе.
Володіння мовленням як засобом професійної діяльності потрібно вчитися. Класичним прикладом цього є досвід А. Макаренка. Молодий педагог, відчувши свою безпорадність у спілкуванні з вихованцями, почав наполегливо працювати, удосконалюючи свій голос, дикцію, дихання. Відомі його висновки: "Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити "Іди сюди" з 15 —20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба". Видатний педагог вважав, що вчитель повинен так говорити, щоб діти відчули в його словах волю, культуру, особистість [42].
Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості. Ця думка В. Сухомлинського розвиває висновки А. Макаренка. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення педагогів. Він вважав, що слово його не повинно бути брутальним, непристойним, фальшивим, нещирим. Особливо наголошував на своєрідній психотерапевтичній функції слова вчителя, вважаючи це обов'язковою умовою спілкування — діалогу між учителем та учнями. Вислови "душа дитини" і "слово вчителя" він ставив поряд [42; 64].
Цю проблему досліджували такі педагоги як Н. Бабич [1; 2], Н. Баранник [3], Н. Босак [7], Т. Вижимова [10], Б. Дяченко [15], Л. Зазуліна [17; 18], І. Кухарчук [27], К. Климова [28], Г. Клочек [29], М. Корнілов [33], В. Лагно [38], Л. Лучкіна [41], Т. Окуневич [45], Г. Олійник [46], О.Попова [50], Н. Савельева [53], Т. Симоненко [57], Г. Слезь [59], Л. Стасів [61], В. Сухомлинський [64], В. Усатий [65], О. Хома [66], С. Цінько [68], Т. Чубань [70], О. Шевнюк [71] та ін..
Досвід вітчизняних педагогів, який став світовим надбанням, набуває ще більшої актуальності нині, коли ведуться пошуки шляхів гуманізації шкільної освіти і виховання. Його вивчення допоможе майбутньому педагогові у професійному становленні.
Об’єктом дослідження – комунікація як мовленнєва діяльність.
Предметом дослідження є педагогічні та лінгвістичні умови формування комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів.
Мета дослідження – на основі аналізу комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів запропонувати шляхи і способи покращення їхньої професійної мовленнєвої діяльності.
Завдання роботи полягає в тому, щоб:
• визначити рівень дослідженості комунікативних умінь і навичок вчителів в науково-педагогічній літературі.
• описати теоретичні основи мовленнєвої комунікації та її форми.
• вивчити вербальні і невербальні засоби мовленнєвої комунікації.
• вивчити основні типи помилок в усному і писемному мовленні майбутніх вчителів. Запропонувати шляхи і способи їх виправлення.
Для розв'язання теоретичного аспекту дослідження застосувались такі методи дослідження, як аналіз, синтез, порівняння, систематизація, моделювання. Теоретичний аналіз педагогічної та методичної літератури дав змогу визначити основні положення, що склали науково - теоретичну основу дослідження. Для емпіричного дослідження використовувалися методи, діагностики, тренінг, статистичний аналіз окремих результатів, експеримент.
Робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків. Загальний обсяг роботи сторінок.
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ МОВЛЕННЄВОЇ КОМУНІКАЦІЇ
1.1 Поняття про усну та письмову комунікацію
Проблема відчуження людей, ксенофобія, патологічний егоцентризм та індивідуалізм – одна з найгостріших проблем сучасного суспільства. У її розв'язанні значна роль відведена культурі людських взаємин, цивілізованому засобу спілкування. Як логічний розпиток попередніх теоретичних форм рефлексії людського спілкування, проблеми – постійного супутника соціальної, філософської, психологічної та педагогічної теорій протягом усієї історії їхнього існування, виникла концепція комунікативної культури. Таким чином, проблема спілкування, формування сучасної комунікативної культури перетворилася в наш час на одну з найактуальніших теоретичних і практичних. Нові комунікативні можливості сучасного суспільства змушують переосмислювати усталенні стереотипи соціального мислення, ціннісні орієнтації індивідів. Нова система навчання і виховання покликана виконати замовлення суспільства на здатну до самореалізації мислячу, творчу, діяльну, національно свідому особистість.
Сучасному суспільству потрібні психологічно готові до самостійного вибору і самовизначення спеціалісти з високим рівнем інформаційної культури, розвиненими комунікативно-творчими здібностями.
Питання комунікативності в дієвому аспекті розглядаються в різних галузях науки. Проводяться філософсько-методологічні аналізи сучасної соціальної комунікативної культури, визначаються психологічні чинники комунікативності, та комунікативні уміння майбутніх учителів з позицій їхньої педагогічної культури.
Перш ніж розглядати сутність поняття "мовленнєві уміння", необхідно розкрити поняття "уміння та "мовлення" незалежно одне від одного. Поняття "уміння" в психолого-педагогічній літературі трактується неоднозначно. Так, в Педагогічній енциклопедії скачано, що "уміння" - можливість ефективно виконувати дії відповідно з цілями та умовами, в яких доводиться діяти..."
Набуті людиною уміння не тільки визначають якість, її діяльності та збагачують досвід, а й можуть стати свідченням рівня загального розумового розвитку людини... "Легкість та швидкість оволодіння уміннями, а також знаннями та навичками, говорить про високий рівень здібностей даної людини".
Існує дуже багато визначень поняття "уміння". Так, А.Левітов [] розуміє під ним частину навички , Т. Ільїна – сукупність зразків та способів». На думку С.Кабанової-Меллер, уміння – можливість виконувати дії відповідно з цілями та умовами, в яких доводиться діяти, первинна ступінь у засвоєнні навички, а ось В.Решетников уміння ототожнює з майстерністю [21].
К.Платонов визначає уміння як найвищу людську властивість, здібність виконувати визначену діяльність чи дію в нових умовах. Продовжуючи його теорію, Є. Мілерян дає таке визначення: "Уміння являє собою своєрідний синтез-структурний ансамбль природних та здобутих властивостей особистості, тому кожному умінню властива структура особистих якостей та властивостей" [22 - 24].
Оцінюючи рівень розвитку у майбутніх учителів початкових класів культури педагогічного спілкування, ми виділили чотири показники, що відображають основні аспекти культури професійного спілкування педагога:
• спрямованість спілкування - система професійно ціннісних орієнтацій та смислових установок у сфері педагогічного спілкування, яка визначає "ідеальний стиль" взаємодії і типовий для вчителя спосіб включення у міжособистісну взаємодію з учнями;
• розвиток соціально-перцептивпих умінь, що характеризують здатність учителя адекватно, неупереджено і точно сприймати особистісні властивості і вчинки учнів, розуміти їхні мотиви й емоційні стани, індивідуальні та вікові особливості, швидко орієнтуватися в педагогічних ситуаціях;
• розвиток інтерактивних умінь, що проявляються у способах і прийомах виховного впливу на учнів, тактиках і стратегіях самопрезентації та організації педагогічної взаємодії: доброзичливість, тактовність у стосунках з учнями, здатність поєднувати вимогливість із наданням учням можливостей для прояву своєї ініціативи і самостійності, уміння встановлювати між собою і учнями оптимальну соціально-психологічну дистанцію, забезпечувати необхідний рівень особистісної відкритості і статусної субординації;
• розвиток мовленнєвих умінь, які характеризують інформаційно-смислову сторону педагогічної взаємодії і проявляються в здатності вчителя чітко, зрозуміло і переконливо висловлювати свої думки та почуття за допомогою вербальних і невербальних засобів спілкування.
На основі перерахованих показників можна виділити три якісно специфічні рівні розвитку культури педагогічного спілкування: нормативно-орієнтований, предметно-орієнтований і особистісно-орієнтований.
У студентів з нормативно-орієнтованим рівнем культури педагогічного спілкування домінуючою є орієнтація на порядок і дисципліну. Першочергового значення вони надають контролю над поведінкою учнів, утвердженню власної домінантної позиції, формуванню здатності "володіти" класом; прагнуть справити на учнів враження впевнених, принципових і вимогливих учителів. Яскраво виражена дисциплінарна орієнтація студентів із нормативно-орієнтованим рівнем культури педагогічного спілкування поєднується зі слабкою орієнтацією на дружні, близькі, довірливі стосунки з учнями. Порівняно з іншими студентами вони надають найменшого значення створенню у процесі взаємодії з учнями сприятливого емоційного мікроклімату, розвитку їх творчого потенціалу, формуванню позитивної самооцінки. Основне завдання своєї діяльності вбачають у досягненні високої навчальної успішності, реалізації програмних вимог. На їхню думку, реалізація дидактичних цілей неможлива без встановлення суворої дисципліни, використання імперативних вимог, примусу.