Пізнавальна цінність віршів дійсно велика, але не коли читач бачить замість збірки віршів – збірник відомостей.
В одній із своїх статей М.М. Пришвін, перераховуючи різні типи читачів, виділив групу читачів-учнів, які завжди прагнуть чомусь навчитися. Категорія читача-„практициста” є найбільш послідовною в цій групі, так як об’єднує читачів, які вважають, що з будь-якого, навіть найдальшого від шкільного підручника виду літератури – поезії – треба черпати корисні знання. Зайняті цим „черпанням”, вони не помічають ні поетичного слова, ні ритмічної мови, ні настрою автора. Перевага вірша, на їх погляд, визначається перш за все дозою корисної інформації про що або про кого.
Але існує й інша стадія сприйняття поезії, яку можна назвати стадією приближення до розуміння поезії.
Дивовижна здібність дітей інтуїтивно, минаючи аналітичний ступень мислення, розуміти та домислювати багато з того, на думку дорослої людини, недоступного їх розумінню. Читачі, які знаходяться на цій стадії читацької культури, звертають увагу на форму вірша, на його звучання, вони радіють словосполученню, ритму, вони сміються, почувши незвичну форму. Такі читачі спроможні вловлювати по строках вірша настій поета. Серед них знаходяться і такі, котрі починають розуміти гармонію слова, зміст і форми. Число читачів цієї стадії розвитку з роками збільшується. Це один з цікавіших читацьких типів. Найчастіше він зустрічається серед малят, які вміють просто так насолоджуватися співзвучністю, ритмами, римами, не замислюючись над змістом вірша. Це своєрідні „фанатики слова”, віруючі в силу його та могутність. Наприклад, іноді не розуміючи ні слова, люблять ігрові лічилки.
Таким читачам, а частіше слухачам віршів, властиве почуття слова, ритму, мелодії майже без зв’язку зі змістом, точніше – для них головне не зміст, а форма. У протилежність своїм сверсникам-практицистам вони насолоджуються звучанням, а не змістом.
„Фанатики слова” – читач цікавий тим, що, один раз відчувши на собі силу мовного діяння, він вірить, що поетичне мовлення володіє гіпнотичною властивістю, та користується ним для впливу на іншу людину.
Читач, що відноситься до категорії „фанатик слова”, зазвичай дуже сприйнятливий до настрою автора. Через ритм вірша він відчуває і настрій вірша.
У читача – „фанатики слова”, закладені великі можливості. У силу свого темпераменту, емоційності він через відчуття форми вірша йде до розуміння настрою поета, а це вже дуже важливо, коли мова йде про культуру естетичного сприйняття поезії.
Відмічають два типових порушення сприйняття поезії дорослими людьми – службовцями, інженерами, науковими робітниками та студентами: 1) однобоке сприйняття семантики тексту при слабкому сприйняттю ритмово-звукових засобів; 2) однобоке сприйняття ритмово-звукових засобів при зниженому сприйняттю змістового боку тексту. „Фанатики слова” – яскравий приклад порушення номер два.
Часто з’ясовується, що читач бачить у віршах щось дуже другорядне: один полюбляє поета за те, що він правдиво пише, другий за те, що є чому в нього навчитися, третій – за веселі ритми. Якщо піти на поводу дитячого сприйняття, можна скоїти велику помилку та зробити невірний висновок про те, що поезія тільки однобоко розвиває дитину: то дає йому тільки багатий пізнавальний матеріал, то веселить його римами...
І дійсно читачі, що стоять на різних ступенях читацької культури, по-різному оцінювали одні й ті ж вірші: „наївний реаліст” радів тому, що все, що в них написано, правда (або огорчався з приводу невідповідності з дійсністю, звинувативши автора в неправді), „практицист” із задоволенням черпав з них пізнавальний матеріал, „фанатик слова” насолоджувався звуковими сполученнями, ритмом і римами цих же віршів.
І нарешті, існують читачі, які сприймають вірші як твір мистецтва, насолоджуючись його формою, розуміючи зміст, хвилюючись та радіючи. Сприйняття поезії в читачів цієї категорії дуже схоже на творчість: вони бачать у поезії не зліпок із дійсності, не збірку повчань, а особливе зображення життя.
Такий читач-творець глибоко відчуває поетичне мовлення, вміючи насолодитися віршем, гармонійно розуміючи авторський задумок та його виконання. Такого читача можна віднести до категорії „поетична натура”. Читач цієї найвищої категорії відчуває гармонію вірша, вміє насолодитися всім віршем в цілому, змістом і формою водночас. Їх любов до віршів не дорівнює тільки любові до героїв або тільки любові до його звукозапису. Кожен з них по-своєму, творчо осмислює прочитане та намагається в словах висловити своє враження найбільш точно. Але особливо складно виразити в точних і несумних словах те, що так інтимно переживається.
Чим молодша дитина, тим він довірливіший і відкритіший. Спробуйте „розговорити” п’ятикласника або шестикласника. Підліток не так легко впускає у свій душевний світ стороннього. Поезія – частка цього внутрішнього „Я”. Трошки вільніше говорять про поезію восьмикласники, але воля та сміливість дошкільника залишається назавжди в тому далекому дитинстві – часі широко відкритих очей та сердець.
Категорія „поетичної натури” так само, як і інші читацькі категорії в області поезії, не залежить від віку та класу. Та серед малечі, і серед старшокласників можливо зустріти таких читачів, хоча звісно, більша їх частина – в старших класах школи. На формування цього читацького типу потрібен і час, і певне середовище, і накопичення досвіду читання, та багато іншого.
Не можна казати, що поезія збагачує всіх, хто до неї звертається, – для того, щоб це відбулося, багато чого необхідно. Чим вище підіймається читач у своєму естетичному розвитку, тим ширше відкриваються обрії поезії.
Лірика все ще не зрозуміла та не оцінена за заслугами читачем-школярем, який тягнеться більш до гумористичних віршів, до сюжетної поезії, до перекладів.
Що вкладає дитина в улюблене їм слово „цікаво”? Дуже багато та дуже різне. Та далеко не завжди „цікаве” та „художнє” співпадають. Не завжди „улюблена книга” та „книга – витвір мистецтва” з’єднуються знаком рівняння. Інтереси читача-школяра можуть бути нерозбірливими. Сучасні школярі більш розбірливі.
В.Разовою також було введено поняття читача-дикуна, для якого головним в книзі є сюжет, голий сюжет детективного наповнення.
Треба закликати дітей не уподібнюватися таким дикунам-читачам, а поки існують різні категорії читачів, необхідно вчити школярів читати, особливо читати вірші. [31,120].
Таким чином літературознавці виділяють такі типи читачів, як: наївний реаліст, читач-практицист, фанатик слова, поетична натура та читач-дикун. Для справжнього розуміння поезії читач долає багато труднощів, він проходить різні стадії поетичної начитаності та розуміння поезії. На наш погляд вчителю необхідно знати ці стадії і обов’язково враховувати їх під час проведення уроків з читання.
1.4 Методична робота з віршованими творами в початкових класах
Пам’ять – це здібність запам’ятовувати те, що бачимо, чуємо, говоримо, робимо, здібність зберігати все та в потрібний час впізнавати або відтворювати те, що запам’яталось раніше. Запам’ятовування, зберігання та відтворювання – це ті головні процеси пам’яті, які і забезпечують її працю.
Значення пам’яті в житті людини дуже велике. Цілком все, що ми знаємо, вміємо, є наслідок здібності мозку запам’ятовувати та зберігати в пам’яті образи, думки, пережиті почуття та рухи. Вони закріплюються в пам’яті тому, що у визначений час вони нам зможуть стати у пригоді, таким чином „пам’ять визначає не минуле, а майбутнє” [36,44].
Пам’ять створює, зберігає та збагачує наші знання, вміння та навички, без чого неможливі ні плідна діяльність, ні успішне навчання.
Накопичено достатньо фактів, які свідчать про значення пам’яті в успішності шкільного навчання. Простежується зв’язок між розвитком пам’яті у школярів та рівнем їх навчаємості. Висока розумова обдарованість включає в себе достатньо добру пам’ять. Та навпаки, „показником є те, що самі вчителі, які працюють в експериментальних класах зі спеціально відібраними дітьми, які погано навчаються в масовій школі, перш за все вказують на погану пам’ять у цих дітей. Отже, експериментальні дані підтверджують важливу роль пам’яті в успішності навчання в школі” [14,53].
Але пов’язувати успіхи та невдачі в навчанні лише з гарною або поганою пам’яттю не можна. Пам’ять може лише допомогти, якщо вона гарна, та утруднити процес навчання, якщо людина не вміє керувати своєю пам’яттю.
Щоб допомогти учням підкорити пам’ять навчальній діяльності, їх потребам та інтересам, вчителю початкових класів необхідно знати особливості розвитку пам’яті в своїх учнів.
Пам’ять у молодших школярів – одна з основних психічних функцій, „в залежності від яких і будуються усі інші функції” [7,392], ось чому цьому процесові слід приділити особливу увагу. Отже, пам’ять в цьому віці є домінуючою функцією.
Відомо, що в людині можуть переважати руховий, наочно-образний або ж словесно-логічний тип пам’яті. Підставою для такого ділення слугує успішність запам’ятовувати, зберігати та відтворювати різний матеріал (рухи, пережиті почуття, конкретні події, поняття). Необхідно виділити, що люди з „чистим” типом пам’яті зустрічаються дуже рідко. Усі типи пам’яті зазвичай взаємопов’язані, плавно переходять один в інший, успішно існують, і тут можливо говорити лише про перевагу одного з них.
До 8 – 9-річному віку вже можна говорити про наявність у дитини достатньо сформованої рухової, емоційної та наочно-образної пам’яті. Завданням початкової школи в цей період є формування та розвиток в учнів словесно-логічної пам’яті. При роботі з дітьми цього віку необхідно враховувати вікові особливості пам’яті, таким чином перевага в бік більш ефективнішого запам’ятовування конкретних фактів, подій, які викликають у дітей емоційний відклик, наочне зображення.