Недоліки цієї групи можна компенсувати за допомогою одночасного застосування методів опосередкованого виховного впливу.А.С. Макаренко підкреслював, що не можна виховати мужню людину, якщо не створити для неї таких умов, за яких вона змогла би проявити мужність, все одно в чому–в стриманості, прямому відкритому слові, терпеливості, сміливості.
Будь-яке виховання відбувається в соціальному середовищі, де на вихованця мають виховний вплив певні умови, які можна згрупувати так: перша група – суспільні умови, різновидами яких є колектив, певні ритуали, суспільна робота; друга – матеріально-фізичні, різновидами яких є матеріально-технічні умови навчання, виховання, відпочинку, клімат тощо.
Соціальне середовище – це сукупність умов життєдіяльності вихованців, яка піддається контролю, спрямована на реалізацію цілей виховання і має виконувати світоглядну, адаптаційну, корективну, культурну, суспільно-господарчу виховні функції.
Сутність цих методів–у вмілому використанні натуральних елементів середовища, в якому перебуває вихованець, як виховних чинників. Тут характер і чіткий порядок життєдіяльності вихованця має опосередковано і підсвідомо позитивно впливати на його поведінку – ознайомити з нормами та правилами загальнолюдського і професійного етикету, формувати навички та вміння вихованої поведінки.
Виховні дії тут ніби «замасковані» у режим виконання основних щоденних заходів життєдіяльності колективу.
Відомо, що нічого з людиною не можна зробити всупереч її волі, бажанням, життєвим намаганням та настановам. Насильно її не можна зробити щасливою та вихованою. Смисл усієї виховної роботи полягає у формуванні мотивів і мотивації самовиховання, постійного прагнення до самовдосконалення, реалізації у професійній діяльності життєвих планів, задоволення щоденних соціальних і матеріальних потреб тощо.
Головною метою всієї виховної роботи має бути поступове спрямування вихованця на самовиховання. У зв'язку з цим методи самовиховання мають посісти належне місце як у педагогічній теорії, так і в практиці. Відомо, що В.О. Сухомлинський справжнім вихованням вважав лише те, яке спонукає вихованця до самовиховання: «Моральна культура людини характеризується тим, що переконання стають в її житті самостійною духовною силою, яка спонукає до нових моральних вчинків».
Обираючи конкретні методи виховання, вихователь повинен враховувати цілі, зміст і особливості виховання українських громадян, методично оптимально поєднувати конкретні обставини й умови перебігу навчально-виховного процесу в конкретних виховних системах. Отже, вибір методів виховання залежить від:
– провідної гуманістичної парадигми виховання;
– ідеалів виховання українських громадян на етапі становлення національної системи виховання;
– загальних і професійних цілей виховання, навчання, розвитку та самовдосконалення громадян України;
– провідних настанов сучасних технологій виховання, які мають ураховувати загальнолюдські, національні та професійні цінності виховання;
– морально-психологічної насиченості майбутньої професійної діяльності;
– особливостей і змісту часткових напрямів виховання та відповідних методик виховання;
– мети, завдань, змісту матеріалу та виховного замислу конкретного заходу;
– рівня моральної, розумової та фізичної підготовленості вихованців;
– наявності сучасної навчально-виховної бази, об'єктів культурно-просвітницької та спортивно-масової роботи;
– педагогічної майстерності вихователів тощо.
2.Методи безпосереднього виховного впливу
Основною ознакою методів безпосереднього виховного впливу є безпосередній контакт між вихователем і вихованцем. До цих методів належать: переконання, приклад, вправи, заохочення, примус.
Переконання як метод виховання забезпечує ефективність усіх інших методів, лежить в основі професійної спрямованості вихованця і, відповідно, визначає його діяльність та поведінку.
Переконання–це знання, які для вихованця мають особистісний смисл (тобто перевірені ним у житті) та формують його світогляд.
К.Д. Ушинський вважав, що основою виховання є переконання, а на переконання можна впливати тільки переконанням.
Переконання звернене до логіки та розуму вихованця. Тому вихователю необхідно керуватися принципами формальної логіки, до яких належать визначеність міркувань, що досягається чітким та конкретним мовленням; послідовність та несуперечливість міркувань; обґрунтованість висловлювань.
Основні умови ефективності переконання:
– особиста переконаність вихователя;
– глибока його професійна компетентність;
– знання й уміле використання індивідуально-психічних особливостей вихованців та елементів психології колективу;
– звернення не тільки до свідомості вихованця, а й до його підсвідомості, емоційно-почуттєвої та вольової сфер;
– вміння контактувати з вихованцями, здатність слухати, співчувати;
– логічність, ясність та правдивість у викладі матеріалу;
– відвертість, емоційність та оптимізм;
– уміння доводити, заперечувати та пояснювати різноманітні твердження, вміло використовуючи факти й приклади;
– педагогічний такт;
– вдале поєднання переконання з іншими методами виховання тощо.
Психологічний механізм переконання полягає в тісному зв'язку зі світоглядом та волею вихованця. Переконання безпосередньо впливають на мотиви його діяльності. Переконаність – основа таких вольових рис, як мужність, рішучість, вірність ідеалам, стійкість, що допомагають успішно оволодівати необхідними навичками, долати труднощі професійного становлення.
Переконувати можна за допомогою різних засобів. Особливе місце серед них посідає слово. Процес виховання не може проходити без вербального спілкування, він повинен спиратися на слово.
В.О. Сухомлинський зазначав, що слово – найтонший дотик до серця; воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне–приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розвіяти сумніви і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити зневіру, надихнути на працю і скувати душевні сили.
Великого значення в усному мовленні надається правильній дикції та вимові, темпові, ритмові, динаміці, інтонації, емоційному забарвленню та модуляції голосу, чіткості, конкретності й змістовності висловлювань. На людину більше справляє враження не те, що вона чує, а те, як це промовляється.
Метод переконання може застосовуватися під час розповіді, бесіди, дискусії, диспуту, пояснення, лекції тощо.
Приклад – виховний метод великої сили, який базується на відомій закономірності: явища, що сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості, тому, на противагу словесним впливам, не потребують ні розкодування, ні перекодування. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, слово – другої. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, підсвідомість, переконання, почуття. Сенекаговорив, що важко привести до добра повчаючи, легше– прикладом.
Психологічною основою прикладу є наслідування. Завдяки йому люди набувають соціального досвіду. В процесі виховання використовуються різні приклади: батьків, вихователів, ровесників, видатних постатей, героїв книг, фільмів та ін.
Одним із найдавніших методів виховання підростаючого покоління є особистий приклад. Сутність цього методу полягає у цілеспрямованому і систематичному впливі вихователя на вихованців особистою поведінкою. Виховна сила особистого прикладу–у прагненні вихованців до наслідування. В.О. Сухомлинський використовував два джерела виховання: заздалегідь продуману виховну роботу з дітьми та приклади взаємин людей, їхніх вчинків.А.С. Макаренко писав, що тільки живий приклад виховує дитину, а не слова, нехай найкращі, але не підкріплені ділом.
Виховні функції прикладу різні: він може допомагати вихователю конкретизувати те чи інше теоретичне положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; приклад є переконливим аргументом; приклад може спонукати до певного типу поведінки.
Основні умови ефективності цього методу:
– забезпечення особистої взірцевості вихователя у виконанні завдань, функціональних обов'язків, дотриманні норм і правил етикету;
– суспільна цінність і привабливість прикладу;
– його яскравість, емоційна насиченість;
– етапність наслідування (на першому етапі у вихованців створюється суб'єктивний образ прикладу, бажання наслідувати його; на другому – формується бажання діяти за зразком; на третьому – здійснюється синтез самостійних і наслідуваних дій, що проявляється у пристосуванні до поведінки);
– використання різних джерел для наслідування (літературні герої, батьки, вихователі, друзі та ін.);
– вміле використання негативного прикладу у вихованні;
– наочність і конкретність прикладу;
– єдність слова і діла.
Негативні приклади використовуються з метою показати недоцільність наслідування певних негативних явищ. Прийоми виховання на негативному:
– громадський осуд негативних проявів у житті колективу;
– розвінчання негативного, коли не всі розуміють його сутність і шкоду для загальної справи;
– протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки;