Видатний український педагог В.О. Сухомлинський неодноразово вказував, що тільки кропітка індивідуальна робота може привести до якісних змін у розвитку будь-якої дитини. “Рік - два, три роки в нього що-небудь може не виходити, але прийде час - вийде. Думка, як квітка, яка поступово накопичує життєві соки. Дамо кореням ці соки, відкриємо перед квіткою сонце, і вона розквітне. Потрібно знати все про життя дитини, про її минуле і сучасне, про її сім’ю, якщо бажаєш досягти успіху у вихованні" - ця думка пронизує всі твори В.О. Сухомлинського. Принцип диференційованого підходу до учнів отримав у спадщині павлиського педагога якісно нове трактування. В результаті його зусиль, із відірваного від життя принципу, він став перетворюватися в технологію, яка реалізується в практиці навчання й виховання.
Ми підтримуємо думки авторів, які вважають, що індивідуалізація процесу навчання передбачає вибір такої стратегії, яка максимально сприяла б розвитку особистості. Педагог повинен шукати ті специфічні для кожного не схожі, неповторні умови, які б вплинули на формування визначальної риси характеру, на розвиток якостей особистості, життєвої активності.
Однією з основних причин відносно низької ефективності навчання, на думку багатьох авторів, є недостатня індивідуалізація навчального процесу. З цим твердженням не можна не погодитися, бо індивідуалізація навчання навіть за умов суворого дотримання вимог діючих програм дає можливість виявляти й розвивати інтереси учнів, їхні нахили та здібності, сприяє ефективному засвоєнню знань та розвитку вмінь і навичок.
Для понять педагогічної науки, які відображають особливо складні явища, характерним є те, що поняття індивідуалізації й диференціації використовують у різних, іноді невизначених значеннях. Аналіз відповідної літератури показує, що більш точний зміст цього поняття в кожному випадку залежить від того, яку мету й засоби мають на увазі, коли говорять про індивідуалізацію. При використанні цього поняття зустрічаються значні відмінності.
У психолого-педагогічній літературі зустрічається багато тлумачень, що характеризують індивідуалізацію процесу навчання. Адже на тлі об’єктивних реалій суспільного буття, певних освітніх орієнтирів ідея індивідуального підходу до учнів у навчанні збагачувалась, наповнювалась новим змістом й у результаті еволюції розширилась до поняття “індивідуалізації навчання", яке набуло статусу цілісної системи дидактичних впливів, у якій провідною виявилась орієнтація індивідуального підходу на цілісну особистість учня і цілісну навчальну діяльність.
Нинішня пізнавальна ситуація у сфері досліджуваної нами проблеми характеризується різними підходами до трактування поняття “індивідуальний підхід”. Одні наукові джерела відносять його до психолого-педагогічних принципів, згідно з якими індивідуальний підхід - це навчання учнів у групі за єдиною програмою, але з урахуванням їх індивідуально-психологічних особливостей. При цьому на перший план ставиться завдання допомогти учням оволодіти базовим рівнем знань, вихід за межі якого завжди бажаний.
Відома дослідниця І.Е. Унт теж стверджує, що коли ми говоримо про індивідуальний підхід, то маємо справу з принципом навчання, а коли про індивідуалізацію навчання, то маємо на увазі здійснення цього принципу, що має свої форми і методи.
Що ж розуміється під індивідуальним підходом у “Педагогічному словнику"? “Індивідуальний підхід - це принцип педагогіки, відповідно якому в навчально-виховній роботі з колективом дітей досягається педагогічний вплив на кожну дитину, який опирається на знання якостей особистості та умов її життя. В результаті всебічного вивчення своїх вихованців педагог має уявлення про характер кожного з них, їхні інтереси, здібності, про вплив на них сім’ї й близького середовища, отримує можливість пояснити вчинки дитини, вибрати найбільш доцільні виховні засоби, які б розвивали життєву активність дітей. Враховуючи темперамент та характер дитини, вчитель заохочує й підтримує сором’язливих, стримує тих, хто легко збуджується, й рухливих дітей" [25].
На думку В.П. Стрезикозіна, робота вчителя з усім класом не виключає здійснення принципу індивідуального підходу до дітей, що відрізняються за рівнем свого розвитку й підготовленості. Визначивши три напрямки цього підходу, автор підкреслює, що реалізація їх особливо перспективна в процесі виконання учнями різних видів самостійних робіт, які можна диференціювати за двома ознаками: за ступенем самостійних пізнавальних дій учнів; за ступенем складності завдань і постановлених у них задач [65].
Окремі автори розглядають поняття “диференційований підхід” і розуміють його як:
дидактичне положення, що передбачає поділ класу на групи, наприклад, за інтересами і ін. Диференційований підхід - пристосування форм і методів роботи до індивідуальних особливостей учнів (Е.С. Рабунський) [57, 15] ;
особливий підхід учителя до різних груп учнів, який полягає в організації навчальної роботи, різної за змістом, складністю, методами, прийомами (А.А. Кірсанов) [26, 35] ;
спосіб оптимізації, який передбачає оптимальне поєднання загальнокласних, групових і індивідуальних форм навчання (Ю.К. Бабанський) [3, 21].
У роботі “Індивідуальний підхід у процесі навчання школярів” Е.С. Рабунський теж розглядає індивідуальний підхід як принцип навчання, так і виховання. Реалізація цього принципу, на думку автора, передбачає частково тимчасову зміну найближчих задач та окремих сторін змісту навчально-виховної роботи, постійне варіювання її методів та організаційних форм з урахуванням загального й особливого особистості кожного учня для забезпечення її всебічного розвитку. Індивідуальний підхід означає дієву увагу до кожного учня, його творчої індивідуальності в умовах класно-урочної системи навчання, передбачає розумне поєднання фронтальних, групових та індивідуальних занять для підвищення якості навчання й розвитку кожного школяра. Таку ж характеристику індивідуальному підходу, як принципу навчання, дає і Ю.К. Бабанський.
Від аналізу принципу індивідуального підходу перейдемо до характеристики поняття “індивідуалізація навчання". В дослідженнях В.А. Крутецького, М.В. Ляховицького, С.Ю. Ніколаєва індивідуалізація навчання трактується як максимальне наближення процесу навчання до оптимальної моделі, коли кожен учень працює у зручному для нього темпі, манері, що відповідають його загальній підготовці, здібностям, обсягу оперативної пам’яті, рисам характеру та емоційному стану. Але, на нашу думку, таке визначення стосується поняття “індивідуалізоване навчання", обґрунтування якого дав М.В. Володько. Індивідуалізоване навчання він розуміє як навчання за суто індивідуальними програмами, змістом, формами, засобами, темпом, формами контролю і оцінювання тощо. Воно може втілюватися в межах і на основі індивідуалізації навчання як системи відносин і передбачає:
1) всебічне знання учня, його здібності й можливості;
2) наявність відповідним чином підготовлених учителів;
3) добре налагоджену й розвинену матеріально-технічну базу [15].
Індивідуалізоване навчання слід розглядати як стратегію в навчанні: від мінімальної модифікації в груповому навчанні до повного незалежного навчання.
Здійснюючи педагогічне керівництво, вчитель створює орієнтовну основу дій, надає допомогу учням, дозує завдання, регулює кількість необхідного для їх виконання часу, знайомить із прийомами самостійної праці, самоконтролю, самооцінки. Від учня чекаємо особливих дій: постановку мети діяльності, з’ясування навчальних задач, знання й планування навчальних дій, аналіз одержаних результатів та оцінки своєї діяльності. Така взаємодія вчителя та учнів сприяє розвитку “суб’єкт - суб’єктивних” стосунків. Ці нові стосунки мають стати тією основою, що забезпечить перехід від авторитарної до особистісно-орієнтовної освіти та дасть змогу розв’язати багато суперечностей процесу навчання. Проведення досліджень та узагальнення досвіду інших переконує нас, що запровадження “суб’єкт - суб’єктивних” відносин стане результатом широкої індивідуалізації навчання.
В “Педагогічній енциклопедії” індивідуалізація розглядається як “... організація навчального процесу, за якого вибір способів, засобів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності учнів, рівень розвитку їх здібностей до навчання” [52, 201].
Більшість дослідників [13; 26; 72] використовують поняття індивідуалізації приблизно в тому ж трактуванні. При цьому вони вказують, що індивідуалізація зовсім не передбачає обов’язкового врахування особливостей кожного учня. Наприклад, А.О. Кірсанов розглядає індивідуалізацію навчальної роботи як “систему виховання й дидактичних засобів, що відповідають меті діяльності й реальним пізнавальним можливостям колективу класу, окремих учнів і груп учнів, що дозволяють забезпечити навчальну діяльність учнів на рівні їх потенційних можливостей з урахуванням мети навчання” [26, 138].
І.Е. Унт вважає, що недоцільно використовувати поняття індивідуалізації у вузькому розумінні (наприклад, у значенні внутрішньокласної індивідуалізації навчальних завдань), оскільки не можливе врахування індивідуальних особливостей у всьому їх обсязі, а тільки частково й ізольовано, а в такому випадку важко визначити місце й роль індивідуалізації в системі навчання в цілому.
Індивідуалізацію, стверджує дослідниця, можна розглядати з точки зору процесу навчання, змісту освіти і побудови шкільної системи. Перша з них стосується відбору форм, методів і прийомів навчання, друга - створення навчальних планів, програм, навчальної літератури і складання завдань для учнів, і третя - формування різних типів шкіл і класів.