Певні зрушення в піднятті активності дітей є і в реформуванні організаційних основ функціонування освітніх закладів. Їх переорієнтація на потреби розвитку дитини і забезпечення відповідних екзистенціальних характеристик педагогічного середовища в освітньому закладі відбувається з використанням традиційних для вітчизняної школи форм учнівського самоврядування. Його значне поширення пояснюється, очевидно, тим, що ця форма активності школярів і уваги до їх потреб шкільної адміністрації і педагогічного колективу досить легко впроваджується організаційними методами і може легко контролюватися органами управління. Учнівське самоврядування дійсно має масовий, але переважно формальний характер - якраз через те, що легко можна перевірити його наявність чи відсутність, а не природу і характер.
Слід з жалем констатувати, що ні освітянські управлінці, ні педагогічні колективи у своїй масі не усвідомлюють необхідності розвитку реального учнівського самоврядування. Зрозуміло, що на вітчизняному педагогічному досвіді, де взагалі будь-яке самоврядування, а не лише учнівське, виглядить нонсенсом, таке розуміння і не могло виникнути. Практика впровадження у наших освітніх закладах зарубіжних освітніх програм, де учнівське самоврядування є суттєвою складовою педагогічного процесу в школі, показує безперспективність чисто механічного переносу на вітчизняний освітній простір західних зразків організації шкільного життя. Проблема в тому, що якраз через учнівське самоврядування школа має вийти на зв’язок з реальним дорослим життям, до якого і готує дітей школа, а демократичний розвиток суспільства в Україні ще не настільки великий, щоб автоматично програмувати дітей на особистісну і громадянську активність, а головне - школа значною мірою відрізана від безпосереднього впливу громадянського суспільства, знаходячись в цілому в рамках системи державного управління.
Тому вирішення проблеми учнівського самоврядування як важливого аспекту гуманізації організаційних основ функціонування вітчизняної школи бачиться у кількох взаємопов’язаних напрямах діяльності. По-перше, потрібно продовжувати підвищення ролі учнівського самоврядування в загальній системі оцінювання діяльності освітніх закладів, вносячи відповідні зміни нормативного характеру. По-друге, потрібно розробити нову систему критеріїв оцінки самого учнівського самоврядування, включивши в неї показники, що характеризують наявність реального впливу учнів на організацію шкільного життя, мотивацію учасників шкільного самоврядування та інші його змістовні компоненти. По-третє, необхідно зв’язати процес розширення громадського впливу на освітні заклади з утвердженням реального учнівського самоврядування. Останнє має стати важливою сферою піклування громадських органів контролю та управління освітніми закладами, які передбачається створювати рішеннями другого всеукраїнського з’їзду працівників освіти. Нарешті, цілком можливо використовувати і фінансові важелі державного впливу. Національною доктриною передбачено створення нової економіки освіти, орієнтованої на фінансування не освітнього закладу, а споживачів освіти, тобто дітей. В нормативи такого фінансування можна закласти рівень розвитку учнівського самоврядування, стимулювавши відповідно і гуманно-центричну трансформацію вітчизняних шкіл.
Однак в цілому вказану проблему можна вирішити тільки в рамках створення загальношкільної системи неформального партнерства учня та вчителя, про яку вже йшлося вище. Організаційні аспекти цієї проблеми пов’язані з розробкою механізмів управління школою, її внутрішнього розпорядку, вибором методик та технологій навчально-виховного процесу, і особливо - з критеріями підготовки та відбору управлінського та педагогічного персоналу і системою оцінювання їх роботи. В принципі можна сказати, що організація дійсно орієнтованого на життя дітей шкільного середовища визначається в першу чергу особистісними характеристиками членів педагогічного колективу і шкільної адміністрації, і вже потім - тим морально-психологічним кліматом, який вони створюють у школі. При відсутності якихось суттєвих нормативних обмежень на експериментування з розпорядком і формами організації шкільного життя вирішальним фактором у гуманізації цього найважливішого компоненту освітньої організації (оскільки він - найближчий до учня і безпосередньо визначає умови, в яких він буде навчатися, виховуватися і розвиватися) є рівень особистісного і професійного розвитку та ціннісні орієнтації педагогів.
У зв’язку з цим хотілося б вказати на ті основні критерії, яким має відповідати педагог, що претендує на роботу в гуманно-центрично орієнтованому освітньому закладі. Їх у свій час сформулював основоположник сучасної гуманістичної психології К. Роджерс, виступаючи перед американськими вчителями. Критерії мають характер запитань, які передбачають позитивні відповіді педагога в тому випадку, якщо він готовий до успішного виконання умов неформального партнерства з учнями в освітньому закладі. Ось ці запитання:
"1. Чи вмію я входити у внутрішній світ людини, яка навчається і дорослішає? Чи зміг би я поставитися до цього світу без забобонів, без упереджених оцінок, чи зміг би я на рівні особистісного ставлення, емоційно відгукнутися на цей світ?
2. Чи вмію я дозволити самому собі бути особистістю і будувати відкриті, емоційно насичені, не рольові відносини з моїми учнями: відносини, у яких всі їх учасники навчаються? Чи вистачить у мене мужності розділити зі своїми учнями цю інтенсивність наших взаємовідносин?
3. Чи зумію я відкрити інтереси кожного в моєму класі і чи зможу дозволити йому чи їй йти за цими індивідуальними інтересами, куди б вони не вели?
4. Чи зможу я допомогти моїм учням зберегти живий інтерес, цікавість до самих себе, до світу, який їх оточує, - зберегти і підтримувати найцінніше, чим володіє людина?
5. Чи в достатній мірі я сам є творчою людиною, яка може звести дітей з людьми та їх внутрішнім світом, з книгами, з усіма різновидностями джерел знань, - з тим, що дійсно стимулює цікавість та підтримує інтерес?
6. Чи зміг би я прийняти і підтримати тільки-но народжувані і в перший момент недосконалі ідеї і творчі замисли моїх учнів,, цих посланців майбутніх творчих форм навчання та активності? Чи зміг би я прийняти тих творчих дітей, які так чисто виглядять неспокійними і не відповідають прийнятим стандартам у поведінці?
7. Чи зміг би я допомогти дитині виростати цілісною людиною, почуття якої породжують ідеї, а ідеї - почуття?"
Підготовка педагогів такого рівня вимагає комплексного вирішення великої кількості організаційних проблем. В першу чергу мова йде про наявність державної та регіональної програм прогнозування потреби та навчання молодих педагогів. Ми вважаємо слушною і ідею профільної педагогічної спеціалізації ряду шкіл на рівні регіонів з їх прямими зв’язками з педагогічними інститутами та університетами. Безумовно, потрібно якісно обновити всі навчальні програми педагогічних вузів під кутом зору гуманно-центричної переорієнтації життєвих орієнтирів, знань та навичок їх випускників.
Вкрай необхідне радикальне омолодження педагогічних кадрів та освітянських управлінців у нашій країні. Але це немає смислу робити в нинішніх умовах, коли вчитель у нашому суспільстві є злиденною, малошанованою і безправною людиною. Мають бути виконані хоча б мінімальні норми на підтримання статусу вчителя, сформульовані в "Законі про освіту". В іншому випадку нам не вдасться залучити до освітянської діяльності здібну і енергійну молодь, і всі грандіозні завдання реформування освітянської сфери просто повиснуть у кадровому вакуумі.
Вказана проблема підготовки та відбору адекватних сучасним вимогам педагогів має вирішуватися і на рівні самих освітніх закладів. У нас і зараз є багато хороших фахівців і талановитих організаторів освіти, і формування з них першокласних педагогічних колективів дасть можливість визначити практичні орієнтири діяльності для інших освітніх закладів. Зацікавленими ж у становленні таких "маяків освіти" можуть бути і батьки, і структури управління, і освітній бізнес. Адже в сучасних умовах і в освітній сфері вже діють ринкові механізми, і впровадження тут здорової конкуренції було б лише на користь і суспільству, і людям. Механізм ринкового відбору цілком очевидний - хороші освітні заклади, які забезпечують розвиток дитини і сприятливі умови навчання та виховання, є і прийнятним об’єктом капіталовкладень.
Звичайно, тут постає проблема соціальної диференціації освіти. Дія ринкових механізмів, комерціоналізація освіти невідворотно приводять до розділення шкіл по принципу елітарності, умов і якості надання освітніх послуг. Світова практика свідчить про те, що подібної диференціації уникнути практично неможливо. Єдиний механізм, який попереджає зв’язок соціально диференційованої освіти з статусним розподілом у суспільстві - це підтримання достатнього за якістю рівня освіти у всіх освітніх закладах для рівної конкуренції усіх випускників шкіл. Це означає, що відмінності у якості освіти елітарних і масових шкіл не настільки великі, щоб запрограмувати різні можливості розвитку дітей у дорослому житті. Очевидно, що у подальшому звуженні цієї різниці і проявляється одна з тенденцій гуманізації освіти. На реалізацію цієї тенденції орієнтує і Національна доктрина розвитку освіти України, де основним пріоритетом національної системи освіти вже є не просто рівний доступ до освіти, а рівний доступ усіх дітей до якісної освіти.