Революційно-демократичний рух 60-х рр., що дедалі поширювався, захопив і юну Христю. Про це вона з гордістю згадувала: «З усім запалом молодості я віддалася цьому рухові».
Це вона в пору своєї юності під псевдонімом «Українка» листувалася з О.І. Герценом. Відомо два листи Х.Д. Алчевської до О.І. Герцена. Перший, написаний у 1859 р., був опублікований у журналі «Житє і слово» за 1895 р. М. Драгоманов у передмові до листа зазначав: «У паперах Герцена (псевдонім «Іскандер») ми знайшли лист до нього дівчини, котра підписалась «Українка», і публікуємо його як документ з тодішнього громадського життя».
У листі насамперед говорилось про роль О.І. Герцена у тогочасному суспільному житті, яку відводила йому революційно настроєна молодь, показується ставлення прогресивної інтелігенції до палкого борця проти самодержавства і кріпосництва, продовжувача революційних традицій декабристів, видавця «Колокола», нездоланного «володаря душ», автора заклику «В народ! До народу!»
«Іскандере!…Журнал Ваш жадібно читають по всій Україні… Ми чекаємо від Вас заповіді, з якої і ми б навчилися бути посильно корисними нашому народові, що так довго страждав і тепер ще страждає від неуцтва. Говоріть! Ми слухаємо Вас, ми чекаємо від Вас слова, як в посуху чекають дощу, як кораблі, що стоять на якорі, чекають вітру… Говоріть, Іскандере! До Вас прислухається вся Україна, за винятком хіба-що кількох старих душею, закостенілих у своїх вікових забобонах і які не згоджуються відступити від них; але боротьба з ними не страшить нас; боротися можна лише з рівним собі ворогом, а у цих панів немає переконань, у них є тільки впертість; чого варта вона перед величезною силою нашого переконання? Залиште мертвим ховати своїх мерців…»
Христя закликала всіх жінок виявити свої здібності, зокрема наголошувала на праці в ім’я трудового народу, «щоб хоч цим відшкодувати борги наших бабусь, які вважали і працю, і душу, і серце, і розум, і майно своїх селян своєю власністю і які користувалися всім цим, як власною річчю».
І, нарешті, головне. В листі, й особливо в останніх його рядках, яскраво вимальовується кредо авторки, яка вірить у світле майбутнє України: «Пошліть же нам свіжий дощ, оживіть наші поля і зірвіть наші кораблі з якорів… йдемо вперед, до світла чистої, святої істини…».
Якщо цей лист Алчевської не був опублікований свого часу О.І. Герценом, зважаючи на те, що «Українка» писала його не для друку, а як особисте звернення до редактора, то її відозва «До українських жінок» за тим же псевдонімом була вміщена в журналі «Колокол» 8 березня 1863 р. Авторка відозви гаряче закликала жінок всієї України виступити на захист повстання за національне і соціальне визволення польського народу:
«Сестри!
В українській історії найдорожчими для кожного істинного патріота сторінками завжди були ті, що говорять про повалення ярма монгольського…
Співчуттям уряду або байдужістю до теперішніх подій в Польщі ми самі на себе беремо ярмо тяжке, жахливіше якого не може бути на світі; ярмо морального приниження і рабства душі, яка так підкорилася свавіллю, що воно може примусити нас робити справи, найогидніші для нашої честі і совісті…
Україна гине, її треба врятувати…
Сестри! Не допустимо наших чоловіків, братів, синів остаточно згубити себе…
Прийміть слова, серцем послані Вам від щирого серця сестри.»
Герцен після опублікування відозви Алчевської закликав усіх чесних людей наслідувати її приклад і поспішити заявити, щоб нечиста мова ворогів визвольного руху заглушилася справедливим «криком обурення».
Незважаючи на офіційну заборону Х.Д. Алчевська з юних років вивчала і пропагувала творчість великого Кобзаря, словом та іменем його запалювала серця і душі молодого покоління. Гортаючи щоденники Х.Д. Алчевської за 60-ті роки мимоволі звертаємо увагу на сторінки, присвячені Т.Г. Шевченку: «Я до того зачитуюся ним, що і плачу і сміюся – ніби переживаю з Оксаною і Марком і їх радощі, і їх горе. Скільки задушевного чується у цих віршах, просто не можливо відірватися, особливо подобається мені «Наймичка» – досі болять очі, так я… плакала». Про захоплення Х.Д. Алчевською творами великого Кобзаря, про любов до народного поета свідчить її автобіографічний лист до відомого українського письменника М.І. Павлика: «Юна, запальна… я так читала «Наймичку», «Катерину», «Тополю» та інші твори нашого геніального поета, що не було слухача, починаючи від хати й кінчаючи панськими хоромами, в яких я не викликала б сліз…».
У заснованій Алчевською школі «Шевченко відіграє почесну роль». І в роки репресій… – згадувала Христина Данилівна, – я роздавала «Кобзар» Шевченка направо і наліво – цей Новий завіт української літератури і… зберегла українську пісню.
Вийшовши у 1862 р. заміж за українця Олексія Кириловича Алчевського, Христина Данилівна переїхала з чоловіком до Харкова, де жила і працювала до кінця свого життя. Х.Д. Алчевська завжди відчувала підтримку свого чоловіка, Олексія Алчевського (1835–1901), українського промисловця і банкіра. У середині 70-х рр. подружжя Алчевських розбагатіло. Проте в рік кризи (1901) чоловік збанкрутував. І хоча йому було виділено кредит, але в такій сумі, що не влаштовувала О. Алчевського, і він у відчаї кинувся під колеса потягу. Перед трагічною смертю він залишив листа своєму сину Григорію, де сповіщав, що своєю смертю він рятує сім’ю.
Найбільш яскраво виявила свої творчі сили і талант Х.Д. Алчевська в прогресивній боротьбі 60-х років за створення і поширення недільних шкіл для трудящих. Навчившись читати «по-малоросійськи», вона стала працювати в недільній школі, навчати інших за маленькими різнокольоровими книжками, що видавались тоді «Громадою» і називалися «Метеликами». Громада боготворила цю енергійну жінку і називали її «Гетьманшею». А юний поет Мова (Василь Лиманський) присвятив їй такі вірші:
І я кохаю Вас, глибоко,
Та не за очі й не за губки,
Не за приваби за ласні,
Що інших манять і в вісні,
Не як мету свого бажання
Таємних мрій і спогадання,
А як народа свого жінку,
Привітну й щиру українку.
Кохаю, пані, я за теє,
Що серце Ваше молодеє
З народним серцем рівно б’ється,
Од його радощів сміється,
Його жадобою горить,
Його уразами болить,…
Однак не довго святкувала Україна весну свого відродження. Настали часи репресій. Були заборонені в школі малоросійська книга, пісня. Проте Х.Д. Алчевська продовжувала працювати в недільній школі. Ця нелегальна недільна школа Алчевської проіснувала майже вісім років. І тільки у 1869 р., коли у Харкові було створено Товариство поширення грамотності серед народу, Х.Д. Алчевська зі своїми колегами ввійшла до його складу, з’явилася можливість порушити питання про офіційне відкриття недільної школи. Однак у Алчевської не було диплома на право викладання. Довелося складати екзамени. Тільки у 1870 році було отримано дозвіл на легальне відкриття недільної жіночої школи, очоливши яку, Х.Д. Алчевська виявила себе талановитим педагогом, методистом, організатором народної освіти.
Недільна школа з самого початку мала демократичне спрямування. Учительками недільних шкіл під її керівництвом було укладено три «Книги для дорослих». Кожна книга містила багато цінного для виховання молоді в дусі демократичних ідей. У недільній жіночій школі прищеплювалась учням любов до рідної мови.
Однак Б. Грінченко, якій учителював у школі Х.Д. Алчевської в селі Олексіївні, та його однодумці будуть звинувачувати Алчевську у надмірній «русифікації» народної освіти. А всіх тих, хто підтримував педагогічну діяльність Алчевської, називали «перевертнями». Але перехід Алчевської, з метою легалізації, на навчання російською мовою зовсім не означав зневажання мови української. Навпаки, і українська мова, і українська пісня залишались у школі поряд з братньою російською. Читаючи селянам Шевченка, Шекспіра, Островського, Кропивницького, учителька приходила до глибоко інтернаціональних висновків про те, що яскраві образи, створені великими талантами, близькі і зрозумілі не лише їх народу, а і всій людськості, бо містять у собі загальнолюдські муки, радощі і страждання.
Любов до рідної мови, до України вчила Алчевська і своїх дітей.
Старший син Х.Д. Алчевської Григорій Олексійович (1866–1920) – український композитор, автор симфонії «Альоша Попович», численних романсів та теоретичних праць про вокальну техніку.
Іван Олексійович Алчевський (1876–1917) – російський і український співак. Виступав у різних оперних театрах Росії, Західної Європи і США.
Дочка Х.Д. Алчевської – Алчевська Христя Олексіївна (1882–1931) – українська поетеса і педагог. Авторка збірника «Туга за сонцем», «Пісня життя», «Моєму краю», «Пробудження», поеми «Луїза Мішель» тощо. Українська поетеса Христя Алчевська унаслідувала від своєї матері віру в те, що над Батьківщиною встане зоря визволення – «ночі темної не буде», що прийде час, коли «рознесеться, залунає… пісня волі, пісня сонця».
Молодший син Х.Д. Алчевської – Микола Олексійович ніби прийняв з рук матері естафету боротьби за грамотність трудящих і стрімко поніс її далі в нове життя, новим поколінням. Микола Алчевський став визначним українським педагогом, активним працівником у системі позашкільної освіти та вищої школи в Україні, професором. Микола Олексійович Алчевський був одним з перших організаторів нової системи освіти дорослих.
Просвітницька діяльність Х.Д. Алчевської