Зміст
Вступ
Розділ 1. Особливості розвитку мовленнєвої діяльності на уроках української мови в початковій школі
1.1. Методична система уроків розвитку мовленнєвої діяльності
1.2. Психолого-педагогічний аспект використання комп’ютера для розвитку мовленнєвої діяльності молодших школярів
1.3. Опис ППЗ для розробки дидактичних засобів
Розділ 2. Орієнтовні зразки уроків з розвитку зв’язного мовлення молодших школярів
Висновки
Велике значення для розвитку мовленнєвої діяльності мають засоби, що їх використовує вчитель, виконуючи при цьому різні дидактичні завдання:
o концентрація уваги;
o розвиток мислительних процесів;
o розвиток пам’яті;
o формування певних стандартів мовлення (побудова тексту, правильність вимови та ін.).
Такі засоби використовуються щоуроку, з року в рік, а так як вчительський арсенал не є безмежним, то і самим учням стають не цікавими вже сотні разів бачені малюнки, слайди тощо.
Чудовий вихід із такої ситуації ми вбачаємо у використанні комп’ютерних дидактичних засобів або засобів, розроблених за допомогою ПК.
Об’єктом курсової роботи є розвиток зв’язного мовлення учнів початкової школи.
Предмет роботи – використання комп’ютера для покращення розвитку мовлення молодших школярів на уроках (зокрема української мови).
Метою курсової роботи є розробка шляхів застосування ППЗ (прикладного програмного забезпечення) в роботі вчителя, пов’язаній із розвитком мовленнєвих навичок учнів 1-4 класів.
Розділ 1. Особливості розвитку мовленнєвої діяльності на уроках української мови в початковій школі
1.1 Методична система уроків розвитку мовленнєвої діяльності
Розвиток мовлення є провідним принципом навчання рідної мови в початкових класах, який пронизує і об’єднує всі сторони мовленнєвої діяльності учнів.
З перших уроків української мови діти в доступній для них формі засвоюють основні функції мовлення: мовлення є важливим засобом спілкування, обміну думками й почуттями між людьми, передачі й засвоєння певної інформації, колективного досвіду людства і т.д.
Ось чому розвиток мовлення вимагає постійного педагогічного керівництва.
У розвитку мовлення чітко визначаються такі лінії: удосконалення звуковимови і культури мовлення, робота над збагаченням, уточненням і активізацією словника, удосконалення граматичного ладу мовлення, робота над зв’язним мовленням.
Вправи з розвитку зв’язного мовлення: перекази, твори і т. п. представляють собою найвищий ступінь у складній системі мовленнєвих вправ, оскільки вони об’єднують усі вміння — і в області словника, і на рівні речення, і з логіки та композиції тексту, і вміння накопичувати матеріал, і графіко-орфографічні вміння.
Одиницями зв’язного мовлення можна вважати розповідь, статтю, роман, доповідь, звіт і т.п., а в умовах школи — розгорнуту усну відповідь, твір, переказ і т.д.
Найбільш поширеними вправами з розвитку зв’язного мовлення є: розгорнуті відповіді на запитання (в тому числі й бесіди), записи на основі спостережень, усний переказ прочитаного (в його різноманітних варіантах), усні розповіді учнів на задану тему, за картиною, за даним початком (кінцем) і т.п., розповідь художніх текстів, вивчених напам’ять, імпровізація казок, письмові перекази зразкових текстів, інсценізація оповідань і казок, різноманітні види драматизації, словесне малювання, уявлена екранізація прочитаних або власних оповідань, письмові твори різноманітних типів, листи, ділові папери: оголошення, адреса і т.п. Як бачимо, різноманітність вправ достатньо широка. Вони різні за формою, змістом, мовою, жанром, за місцем проведення, участю дітей при їх виконанні. Всі вправи виконуються практичним способом, оскільки весь матеріал дається учням майже без теорії.
Розвивати зв’язне мовлення школярів — це значить розвивати ряд конкретних умінь, а саме:
1. Уміння розуміти тему, визначати її межі, розкривати її з відповідною повнотою. Підготовка до розуміння теми проводиться при навчанні переказу, при аналізі зразків, а самостійне розкриття теми здійснюється при складанні та написанні твору.
2. Уміння підпорядкувати свій твір основній думці. Дитячі роботи завжди несуть у собі відповідну думку: радісне сприйняття чудових картин природи, повага до старших, любов до тварин і т.д.
3. Уміння добирати матеріал для розповіді, твору або іншого зв’язного тексту. Необхідно відбирати те, що є суттєвим для розкриття теми. Збір матеріалу може відбуватися тривалий час.
4. Уміння систематизувати матеріал, розташовувати його у потрібній послідовності. Школярі самі вирішують, про що треба сказати спочатку, про що пізніше.
5. Уміння складати план до зв’язного тексту, який необхідно буде записати, дотримуючись цього плану.
6. Уміння користуватися засобами мови відповідно до літературних норм і завдань висловлювання, що неможливо без достатнього словникового запасу, синтаксичних умінь. Цьому сприяють системи вправ зі словом, словосполученням і реченням, а також засвоєння зразкових текстів.
7. Уміння складати усний чи письмовий текст. Важливо навчити дітей працювати над текстом швидко, уміщатися в терміни, що відводяться на розповідь, переказ, твір.
Школярі оволодівають уміннями, послідовно просуваючись від простих до більш складних. Встановлюючи зв’язки між ними, планувати розвиток зв’язного мовлення учнів необхідно на тривалий термін. При цьому передбачаються різноманітні види вправ, різних за тематикою, і які сприяють формуванню різноманітних умінь. Дуже важливо визначити орієнтовне співвідношення видів вправ.
За ступенем самостійності учнів вправи з розвитку зв’язного мовлення діляться на такі типи: робота, виконана за зразком, конструктивні вправи.
До вправ, які виконуються за зразком, відносяться перекази, розповідь напам’ять, ділові папери, усне переоповідання прочитаного.
До конструктивних вправ належать такі, що пов’язані з перебудовою тексту, запропонованого вчителем.
Всі інші види вправ є творчими, повністю самостійними, особливо такі, як усні перекази, драматизація, імпровізація, літературно-художня творчість, словесне малювання, письмові твори, листи тощо.
З 3 класу починається робота з розмежовування наукового, ділового, художнього стилю. На основі зіставляння, порівняння, аналізу діти вчаться розмежовувати стилі мовлення, добирати мовні засоби для передачі своїх думок відповідно до того чи іншого стилю.
Зразки ділового, наукового та художнього стилю можна аналізувати на уроках читання, оскільки тексти, вміщені в підручниках для читання, багаті стильовими різновидами. Вірші, оповідання, описи є зразками художнього стилю, науково-пізнавальні статті — прикладами наукового чи ділового стилю.
Програмні вимоги до знань і вмінь учнів з розвитку мовлення на кінець навчального року передбачають вміння розрізняти основні типи текстів: розповідь, опис, міркування.
У тексті-розповіді йдеться про послідовні події, які пов’язані між собою. У такому тексті є дійові особи, діалоги між ними. Основна увага зосереджується на фактах, подіях, тому в тексті багато дієслів та іменників. У текстах-розповідях можуть бути елементи опису природи, портрета.
Текст-опис не має сюжету, відсутні в ньому події та дійові особи. В ньому зображуються картини природи, окремі предмети, явища, дії, процеси, вказуються їх ознаки, внутрішній зміст, складові частини, найбільш помітні деталі, їх краса. Опис може бути художній, діловий, науковий. Для ділового опису характерні послідовність викладу і відповідність фактам, ознакам, об’єктивність. Мета його — дати точне уявлення про предмет чи явище, повідомити перевірені фактичні дані. Діловий опис позбавлений емоційності, образності, жвавості.
Художній опис — це образний опис. Він має вплив на уяву людини, на світ його почуттів, образних асоціацій.
Приступаючи до роботи над текстами-описами, слід провести спостереження над загадками-описами. Адже в народних загадках предмет не називається, а даються лише його характерні ознаки, за якими можна відгадати, про кого або про що йдеться. На прикладі загадок легко й цікаво навчити учнів влучності і відбору мовного матеріалу.
Мова текстів-описів багата прикметниками, образами-порівняннями, епітетами.
Для тексту-опису характерно (але не обов’язково) наявність трьох частин: у першій передається загальне враження від предмета чи явища, що описується, іноді вказується предмет опису; в другій частині дається опис частин, деталей, говориться про окремі ознаки; в третій — підводиться підсумок, робиться узагальнення, висновок.
Міркуванням називається такий зв’язний текст, у якому для доведення чи заперечення чогось використовуються судження, наводяться приклади, робляться зіставлення і висновки, що приводять до нових суджень.
Розпочинаючи роботу над даним типом тексту, необхідно наголосити на принципових відмінностях його від розповіді та опису. Діти повинні зрозуміти, що змістом розповіді та опису є оточуюча нас дійсність, а міркування — зв’язки між предметами чи явищами, які встановлює людина.
Програмою початкових класів передбачено складання текстів з елементами міркувань. Найпростіша схема тексту-міркування включає такі елементи: теза (частина, в якій виражена необхідна для доведення думка); розвиток тези та її доведення, тобто частину з аргументами для доказу; висновок, у якому міститься оцінка, враження тощо.
Під час організації роботи над твором-міркуванням, усним чи письмовим, слід ретельно стежити за тим, щоб учні:
· не підмінювали міркування іншим типом зв’язного викладу;
· підпорядковували головну думку (тезу) темі висловлювання;
· добирали переконливі докази;
· робили обґрунтовані висновки;
· будували тексти композиційно закінченими й логічно стрункими;
· дбали про мовну виразність.