Абзац не має яскраво вираженої граматичної форми. Він може становити собою кілька речень, рідше – одно, які в смисловому відношенні виділяються як окремий мікротекст зупинкою звучання, паузою і зміною інтонаційного малюнка перед зачином нового мікротексту. Хоч ритмомелодика тексту, членованого на кілька абзаців, не може бути однаковою, разом з тим на слух сприймається зміна тональності на межі кінцівки попереднього абзацу і зачину наступного, оскільки мовець саме на цьому етапі може дозволити собі зупинитися, настроїти слухача на інший поворот думки, на поглиблене продовження попередньої. У великому тексті абзаци є необхідними елементами його семантико-синтаксичної структури та ритмомелодики його організації. Особливо виразним поділом на абзаци характеризуються науковий, публіцистичний та офіційно-діловий тексти, в яких середня частина являє собою формулювання положень, фактів, характеристик, висловлень, тез у їх поступовому розгортанні, переліку або в стандартизованій схемі викладу.
Членування може бути також формальним /архітектонічним/ та смисловим /композиційним.
Дослідник творчості Т.Г. Шевченка А. Критенко розглянув архітектонічну симетрію поезії «Ой три шляхи широкії», яка полягає в том), що твір чітко ділиться на дві частини. Перша частина життєстверджувальна (три шляхи зійшлися докупи, три брати розійшлися на чужину, мати посадила три ясени, сестра – три явори, невістках – тополю, а дівчина – червону калину) [56, с 12].
Друга частина – повне, заперечення першої, що виявляється у формальному (речення із заперечною часткою НЕ) та семантичному плані повна протилежність ідеям першої частини: крах надій, руїна, горе, страждання («не прийнялися три ясени, тополя всихала, повсихали три явори, калина зов’яла, не вертаються три брати»).
Смислове членування – це виділення основних частин композиції: експозиції, зав’язки, кульмінації тощо. Форма і зміст тісно між собою пов’язані.
Членування у наукових, ділових, газетних текстах ґрунтується на зовсім інших принципах. У тексті, який не виконує естетико-пізнавальної функції, головним принципом членування виступає логічна організація повідомлення.
Найчіткіше витримане воно у науковій літературі. Чіткість зумовлюється цифровими, буквеними чи умовними позначеннями, що виділяють частини тексту.
Відмінний від інших тип членування прийнятий у дипломатичних документах. Цифрові і буквені позначки трапляються тут надзвичайно часто і мають статус визначальної окресленості. Подібне є і у законотворчих актах.
Членування у газетних текстах підпорядковується здебільшого 1) прагматичній установці і 2) виокремленню місця дії, самого текстового матеріалу на шпальтах повідомлення.
Лінійність тексту розглядаємо як таку категорію, що дозволяє описати бачене (подати якусь проблему) послідовно, в розгортці. Вона тісно пов’язана з категорією континууму, що позначає простір і час.
Інформативність – це той соціально-культурний фон, який характеризує зміст мовлення. Інформативність у художньому тексті розглядається як різновиди способів організації тексту (опис, розповідь, роздум), у публіцистичному і науковому вона пов’язана із жанровими особливостями (стаття, інтерв’ю, повідомлення, тези, доповідь, монографія тощо).
Завершеність тексту – це його викінченість. У будь-якому тексті можна вичленити окремі частини, що можуть бути самостійними текстами. У лінгвістиці існує поняття мікро і макротексту. Мікротекст – це надфразна єдність, макротекст – це текст цілого твору [56, c. 13].
1.2.3 Структура тексту
Текст характеризується цілісністю змісту усіх його складових частин (розділів, підрозділів, абзаців, речень), хоч у ньому можуть бути виділені дрібніші елементи цілісного змісту – мікротекст, мікрообраз, виражені синтаксичною єдністю тексту.
У тексті завжди про щось повідомляється, розповідається. Це його тема. До тексту можна дібрати заголовок. Текст як єдине ціле виявляє логічну і синтаксичну подільність на три частини: зачин, розгортання думки (середня частина) і кінець (висновок).
Зачин служить засобом уведення слухача (читача) в розповідь або опис подій, виражає початок думки, а в великому тексті – перехід від однієї думки до іншої (початок розділу, підрозділу, параграфа). З граматичного боку зачин є найважливішим елементом у структурі тексту, оскільки він є одним із засобів його внутрішньої організації. Зачин може складатися з одного речення або двох-трьох. Розрізняють тексти з оповідним, динамічним, модальним та іншим зачином.
Середня частина тексту поступово розгортає думку, щоразу вводячи нові повідомлення. Кінець (висновок) завершує текст у смисловому і граматичному відношеннях. Хоч композиційно-тематична багатоманітність тексту визначається завданнями повідомлення, змістом тексту, однак уся ця багатоманітність ґрунтується на типовому вигляді строфи, що складається з названих трьох частин.
Суттєвою ознакою тексту є модальність. Кілька об’єднаних одним змістом речень, абзаців, розділів відображають позамовну дійсність через особу мовця (групу осіб-мовців). Повідомлення про подію, ситуацію відображає і позицію мовця до цієї події, ситуації. Що знаходять вираження в різних за модальністю та за інтонацією типах речень.
Модальність як вираження відношення мовця до змісту висловлювання обумовлює зв’язність тексту [92, с. 8].
1.2.4 Типи мовлення
За формою позначення мовця або способом його вияву в мовленні розрізняють три типи мовлення від 1-ї, 2-ї, 3-ї особи.
Перший тип – від 1-ої особи – є різновидом монологічного мовлення, при якому відбувається збіг особи мовця і суб’єкта мовлення. Мовець активно себе виявляє в розповіді про себе, в автобіографії, в оповіданні, яке ведеться від 1-ої особи, у вірші. Наприклад: «Папірець я дістала, Олівець узяла… Завірюху малюю, А виходить весна…» (Л. Компанієць).
Другий тип являє собою розмовне діалогічне мовлення, у процесі якого 1‑а і 2‑а особи постійно змінюються як суб’єкти мовлення й учасники діалогу. Діалогічним є передусім усно-розмовний тип літературного мовлення, що обслуговує безпосереднє спілкування людей у різних сферах життя і побуту. Усне монологічне й діалогічне мовлення знаходить певне відображення в писемних текстах. Високим ступенем наявності особливостей усного мовлення характеризується епістолярний стиль мовлення (особливо приватне листування); своєрідно трансформується усне мовлення в текстах газет, у творах художньої літератури. Так, у драматичних творах діалогічне мовлення виступає основним засобом організації тексту, однак при всій подібності до усно-розмовного драматичний діалог виявляє основну ознаку писемного тексту, зокрема художнього твору: «він характеризується свідомо розрахованою організацією смислової взаємодії реплік, відбором найбільш «симптоматичних» елементів розмовної мови, які були б достатніми для сприймання фрази персонажа в ключі безпосереднього й індивідуального усного говоріння» [101, с. 549].
У прозовому тексті діалог вплітається в авторське мовлення (монологічне) і хоч будується за тими ж правилами, що й у драматичному творі, однак уводиться епізодично, з метою конкретизувати описувані події, повніше розкрити сюжетні лінії через світосприймання зображуваного героями твору. При цьому постійно відчувається присутність автора, який будує діалог. У поетичному мовленні діалог конденсує в собі ознаки усно-розмовного мовлення – строго лаконічного, емоціонального наснаженого, з метою вираження динаміки розгортання подій.
Третій тип мовлення– це різновид монологічного, основною ознакою якого є відсутність збігу особи мовця і суб’єкта мовлення: мовець не виявляє себе в мовленні через «я», тому виклад думки (ситуації, події, явища) об’єктивний, як це властиво текстам документів, газет, наукових праць та ін. [92, с. 10].
1.2.5 Типи текстів
Однією з характерних ознак тексту є спосіб його організації як вибір форми реалізації інформації. За цими ознаками розрізняють такі типи тексту: розповідь, опис, роздум.
Розповідь є основною формою передачі інформації від 1-ї або 3-ї особи. Це усне словесне повідомлення про кого-, що-небудь або записане, надруковане для інформації. Розповідь єосновним елементом прозових і поетичних творів. Наприклад: «Степ уже вбирався у вечорову просинь. А далечінь вся була вже синя» (Г. Тютюнник).
Розповідь – зв’язний розгорнутий виклад різних подій, пов’язаних між собою часовими чи причиновими зв’язками. Особливість розповіді – це є її ретроспективність: мовець повідомляє про події, що відбулися, головним чином, у минулому часі, і які він спостерігав або був їх учасником. Розповідач відтворює факти, події, які відбулися. Розповідь будується в минулому чи теперішньому часі [101, с. 20].
Опис являє собою словесне зображення кого-, чого-небудь (зовнішнього вигляду або фізичного чи психічного стану людини, явища природи, події і т. д.) через послідовний показ істотних ознак (науковий опис), рис обличчя людини (портретна характеристика), картин природи (художній пейзаж) тощо. Розрізняють опис статичний (у спокої) і динамічний (у русі, розвитку). Наприклад, пейзаж у розгортанні картини природи [92, с. 10].
«Сонце вже геть підплило, по гілках літали його огненні стріли… Кругом усе заграло. Дальні гори, як золото, блищали. Туман тоненькими ниточками піднімався з кожної травини, з кожної билини. Небо сухе, чисте та ясне». (Панас Мирний).
Роздум – текст, в якому для доведення чи заперечення чогось використовуються судження, з яких неодмінно виступають наступні судження [101, с. 23].
Роздум являє собою форму передачі інформації, що спирається на об’єктивні причинові відношення і на власні міркування та висновки. Як тип художнього тексту – це твір або частина твору, в якому автор висловлює свої думки, переживання, почуття. Наприклад: