«Концептуальне осмислення провідних проблем національної освіти і виховання переконує в тому, що демократизація, гуманізація ї гуманітаризація їх неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, народно-педагогічних, народознавчих виховних традицій» [280, с. 3].
Багато науковців, педагогів-практиків розглядають проблему використання українських виховних традицій у системі сучасного розвитку, формування та соціалізації особистості (О. Вишневський, В. Омеляненко, П. Щербань, Ю. Руденко, А. Кузьмінський, В. Кузь, З. Сергійчук, С. Литвин-Кіндратюк, Б. Кіндратюк, О. Кобрій, М Чепіль та ін.). Для нашого дослідження важливим є визначення ролі традицій, звичаїв та обрядів у поліпшенні самопочуття, настрою та здоров'я людини. «Традиції, звичаї та обряди, які супроводжують дати, свята та інші урочистості народного календаря, передбачають різні види діяльності, зокрема, трудової, стиль поведінки, способи харчування, що відповідають біоритмам природи і людини. Це першооснова забезпечення гармонійності між природою та людиною, об'єктивними обставинами та її діяльністю, поведінкою, відчуття нею комфортності самопочуття, настрою» [280, с. 13].
Не можна залишити поза увагою наукові погляди та практичні доробки О. Вишневського стосовно змісту національного виховання та впливу традиційно-християнської системи цінностей на формування фізично здорової та духовно багатої молоді. «Якщо хочемо зберегти себе як живий національний організм, то повернення до традиційно-християнських засад освіти і виховання мусимо визнати своїм імперативом... Український виховний ідеал спирається на нашу традицію»[374, с. 15,118].
Видатний учений наголошує на тому, що в позаурочній виховній діяльності є широкі можливості вибору змісту, форм, організації щодо вивчення народних звичаїв, традицій, обрядів і саме їх необхідно використовувати у вихованні підростаючого покоління. «Звичаї, традиції та обряди стосуються трудового, морального та естетичного життя і несуть у собі почуття гармонії особистості. Прилучаючись до них, молодь формує також почуття причетності до свого народу, утверджує історичну пам'ять...Кожне, освячене традицією дійство, — це свято життя у єдності праці, духу, життя і краси» [248, с. 27].
Дуже багато уваги О. Вишневський приділяє власному здоров’ю людини, доводить думку про першооснову здорової душі. Переживаючи процеси відродження душі й тіла, звільнення людини, культу здоров'я і краси, на його погляд, можемо досягти гармонії особистості. Надзвичайно цінним для нас є аналіз ученого безхарактерної людини, оскільки відсутність сили волі та здоровоохоронної культури значно погіршує здоров'я людини та скорочує життя. Здоров'я також тісно пов'язано з релігією та традиційно-християнськими цінностями. Релігійність в українській виховній традиції— живий чинник формування свідомості та світогляду. «Релігія в нас глибоко проникає у звичаї та обряди, поєднує чисто духовні елементи з національними, громадськими, сімейними та особистими. У традиції українського народу, що слугувала духовною основою виховання, завжди було прийнято дотримуватись релігійних засад і в побуті» [374, с. 235].
Релігія — значний пласт людської культури, стрижневий фактор у формуванні духовності особистості. Шкільна та сімейна педагогіка багато втратили, коли відмовились від такого вагомого чинника виховання, яким е віра в Бога. Саме релігія є носієм загальнолюдських морально-етичних цінностей, сприяє збереженню національної ідентичності. Вона забезпечує відродження й збереженнявіри в ідеали, без чого повноцінне життя людини неможливе. Духовність людини визначається, звичайно, не тільки релігією. Будь-який фанатизм, і насамперед, релігійний, викликає занепокоєння, неприйняття, навіть тривогу в атеїста. Так само атеїст, який визнає свободу совісті, сприймає загальнолюдські моральні цінності, розуміє їх сутність, живе за їх законами, не поступається в рівні духовності людині, яка є віруючою.
Любов до людини є головним компонентом віри в Бога. Тому релігія не може бути модою, бо вона завжди була духовною потребою людини, її моральним стрижнем. Упродовж тисячоліть у свідомості українського народу віра в Бога була живим чинником. Життя в єдності з природою навіювало людині пошану до надземних сил. Таке світосприйняття є наближеним до християнського.
Християнство принесло українцям не тільки релігійні норми, а ще й багатющий досвід морального виховання, стало природнім звершенням процесу становлення духовності. Основними темами всіх релігій і християнства зокрема є мати, дитина, виховання, любов, віра, надія, милосердя, тобто всі ці та інші цінності життя, що складають кодекс абсолютних, вічних.
Споконвіку наші пращури дбали про виховання в дітей працьовитості, набожного, шанобливого ставлення до Землі-годувальниці, до хліба, поваги до членів своєї родини, виховували чемність і правдивість, витривалість і відвагу. Українцям завжди були притаманні порядність, моральна чистота, людська гідність, ощадність і дбайливість, господарність, здоровий глузд та здоровий дух тощо.
Родинне виховання українців здійснювалось з урахуванням народних навчально-виховних традицій. Жива народна мова, традиційно-звичаєва обрядовість у сукупності із загальнолюдськими нормами, які були складовими релігійного вчення, виховували в дітей любов до ближнього, повагу до національних цінностей.
Українська педагогіка має у своєму арсеналі велику кількість різноманітних засобів, серед яких чинне місце належить виховному потенціалу народного календаря як енциклопедії знань про життя людей, їх працю, побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища. Народний календар — це система історично зумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які в певній послідовності визначаються впродовж року. Фактично народний календар протягом тривалого часу свого існування складався в поєднанні з церковним. 3 глибини віків відомо тяжіння українського народу до Церкви. Згуртовуючись навколо неї, громада виробляла свої правила й закони співжиття, свою мораль. Нехтування церковним календарем збіднило народну культуру.
Християнські звичаї та обряди, передбачені церковним календарем, спрямовані на формування в людині загальнолюдських моральних цінностей. Вони багатогранні, складні, наповнені великим ідейно-моральним та емоційно-естетичним змістом.
Педагогіка народного календаря с природовідповідною, апробованою тисячолітнім досвідом життєдіяльності народу. Бона адекватна за суттю, спрямованістю і за характером культурно-історичних потреб української нації, відображає національний характер народу, його самобутній культурно-історичний шлях.
Традиції, звичаї, обряди становлять ґрунтовну складову духовності українського народу. Саме духовність — найголовніша мета виховної політики соціальних інститутів освіти. Це синтез високої моральності, духовної культури, потреби в пізнанні та творчості. Тому надзвичайно глибоке теоретичне та практичне значення для нашого дослідження має посібник В. Оржеховської та Т. Тарасової «Духовність — це здоров'я молодого покоління». У цій праці відведено велику роль нашій християнській культурі, звичаям і традиціям, живопису та молитвам у здійсненні благородної місії— відродженні Батьківщини. Учені розкривають духовно-моральні причини виникнення захворювань, а саме:
1.Людина не хоче бути мудрою.
2.Людина не хоче бути доброю.
3.Людина не хоче розвивати своє фізичне тіло.
4.Людина порушує духовні закони природа.
5.Розтоптується або обмежується свобода людини.
6.Зневажається людська гідність.
7.Людина їсть ті плоди, які виростила своїми поганими вчинками.
8.Людина не вміє жити лише одною миттю.
9.Людина ввела у свою психіку негативну настанову.
10.Людина не прагне до духовності.
11.Людина живе не за своєю натурою.
12.Людина веде неправильний спосіб життя.
13.Людина не має зв'язку з матір'ю-природою [275, с. 37—40]. Усе це можна взяти на озброєння в розробці методики експерименту нашого дослідження.
Погляд ученого П. Щербаня на проблему традицій та звичаїв у системі національного виховання сім'ї нас дуже зацікавив. На його думку, «традиції створюються на основі тих форм діяльності, як і не раз підтвердили свою ефективність, суспільну вагу, індивідуальну користь. Це важливий чинник регуляції життєдіяльності людини, основа її виховання» [423, с. 134].
Саме П. Щербань дуже чітко визначає, які бувають традиції та звичаї за змістом і метою, а саме родинно-сімейні, регіональні й загальнонаціональні. Серед чисельних традицій та звичаїв чільне місце належить культуротворчим і духовно творчим, політичним і державотворчим. Його класифікація має для нас велике значення, тому що у своєму дослідженні ми зробили спробу класифікувати традиції селища та школи.
Традиції, обряди, звичаї правдиво відображають не тільки зміст, а й характер подій та явищ у природі, житті, побуті, дозвіллі людей, завдяки чому мають надзвичайно велике пізнавально-виховне значення.
Саме народна мудрість, народна традиція створила «струнку систему виховних цінностей, яка спирається на такі начала індивіда, як приналежність до родини, роду, громади, народу. До того ж паремійний масив народної культури надзвичайно широкий і охоплює повсякденну практику виховної роботи у всіх вимірах і деталях» [248, с. 8].
Вплив етнокультурних умов на соціалізацію людини найбільш суттєво визначається менталітетом. За А. Мудриком, менталітет — це духовний склад, сукупність колективних уявлень, притаманних етносу як великій групі людей, яка сформувалася в певних природнокліматичних та історико-культурних умовах [237, с. 36]. У попередньому параграфі ми визначили характерні риси селища, і хоча не можна сказати, що селище — це окрема нація, ми візьмемо на себе сміливість зазначити той факт, що це історично-стійка сукупність людей, якій притаманні характерний менталітет та стабільні особливості культури. Цей факт дає підстави говорити про традиції як системоутворюючий компонент формування здорового способу життя в межах певного простору, а в нашому випадку селища Райгородок.