— Сучасна спроба усвідомлення здоров'я як категорії психологічної та біологічної с підґрунтям для висновку, що це еволюційно обумовлена універсальна якість організму людини, яка забезпечує за певних умов досягнення й збереження в індивідуальному розвитку (протягом визначеного часу) оптимального рівня життєздатності. Біосоціальна структура життєздатності організму людини може ефективно вдосконалюватися в педагогічній системі відносин соціальних інститутів освіти й виховання підростаючого покоління.
Отже, здоровий спосіб життя розглядаємо як взаємодію, взаємозалежність певних аспектів життя: фізичного, інтелектуального, емоційного, соціального, морального, особистісного; як етап повного фізичного), психічного, соціального здоров'я та добробуту людини; як потребу та вимогу часу; умову й основу гармонійного життя та щастя; діяльність людини в напрямку зміцнення індивідуального та суспільного здоров'я.
Викладені в цьому параграфі концепції щодо проблеми формування здорового способу життя поєднують здобутки української народної педагогіки, педагогіки наукової, передової практики виховання. їх інтеграція сприятиме реалізації цілісного підходу до процесу розвитку, виховання та формування особистості підлітка.
Загальнолюдські аспекти й елементи народної педагогіки, її норми ґрунтуються на властивих для будь-якого суспільства зв’язках, на обов'язкових для родинного, громадського, державного життя відносинах. Серед загальновизнаних у всі часи благ першим і найціннішим є здоров'я й життя людини [216].
Здоров'ю нації народна педагогіка завжди приділяла особливу увагу, що було зумовлено потребами реального життя, яке вимагало від людини бути сильною, загартованою, витривалою, стійкою. Фізично здорова людина отримувала більшу насолоду від життя, праці, краще забезпечувала себе і свою сім'ю. Вона рідко хворіла, стійко переносила кліматичні негоди та життєві негаразди, витримувала тривале фізичне навантаження.
Відомий вітчизняний етнопедагог М. Стельмахович, досліджуючи українську народну педагогіку, зазначає, що народ давно збагнув нерозривний зв'язок фізичного виховання з іншими сторонами формування особистості. Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку — вдале просування фізичного розвитку дитини сприяє виробленню таких важливих рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, упевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів [359, с. 152].
Для нас важливим є висновок щодо єдності фізичного та розумового розвитку, оскільки саме фізичний розвиток поліпшує розумову діяльність людини та її працездатність. Про це свідчить і народна мудрість:
—Сила та розум — краса людини;
—Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє;
—У здоровому тілі — здоровий дух;
—Щоб працювати, треба силу мати;
—Як дитина бігає та грається, то їй здоров'я усміхається. Важливу роль у вихованні здорового способу життя дитини український народ відводить батькам, які піклуються про її здоров'я, гарний настрій, загартування, гармонійний розвиток; навчають вправності, спритності, уміння володіти і взаємодіяти з природним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію, сонце, сніг і росу.
Таким чином, протягом віків український народ створював культурно-світоглядні цінності, у яких фізична досконалість посідала головне місце поряд з духовними, моральними та психічними якостями людини. Здоров'я дитини, здоровий спосіб життя молоді історично визначилися як основа суспільного багатства та підґрунтя здоров'я всієї нації.
За часів Київської Русі вперше на державному рівні система здорового способу життя згадується в «Повчанні» Володимира Мономаха, де він подає універсальну систему здорового способу життя. Вона була спрямована на виховання в дітей та молоді міцного здоров'я, забезпечувала підготовку до трудової й військової діяльності. Ця система включала продуктивну працю, психічне здоров'я, оптимальну рухову активність, загартування, раціональне харчування, особисту гігієну [14, Т.1, Ч.1]. «Повчання» є унікальною педагогічною працею, де розкрито основні напрями й правила формування в дітей здорового способу життя, які передбачають продуктивну діяльність, боротьбу з лінощами, постійне вдосконалення своїх фізичних і розумових можливостей. Основним методом формування здорового способу життя вважався особистий приклад батьків і старших, що с не менш актуальним і в наш час.
Частиною української народної педагогіки у вершинному и вияві, без сумніву, є козацька педагогіка. Українська козацька система виховання — глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в усьому світі. Недарма виховним ідеалом нашого народу вважається саме козак, адже в його особі втілюються найкращі якості та риси української нації: патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. У духовному житті молоді козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі й лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості. Велико)' уваги козацька громада надавала фізичному здоров'ю, розвитку природних задатків підростаючого покоління, удосконаленню тіла й душі. Козаки проявляли міцний фізичний гарт, високу техніку самооборони, блискуче володіли в бою не лише різними видами зброї, а й своїм тілом, важливе місце відводилося формуванню вмінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою, удосконалювали тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різних видах змагань і боротьбі. Вони ґрунтовно знали народну медицину, її рецепта, які забезпечували міцне здоров'я, повноцінне довголіття. Отже, цілісна система козацького тіло виховання викристалізувалася й досягла найвищого ступеня розвитку.
Творчий екскурс до історико-педагогічної спадщини українського народу дозволяє зробити висновок щодо українського козацтва не тільки як культурно-історичного феномена, а й як підґрунтя та осередку розвитку глибокої духовності національної культури та здорового способу життя. Саме фізична досконалість, міцність духу та здоров'я в усі часи були якісними ознаками національного українського характеру. Для нашого дослідження важливим складником є позиція щодо тілесного і психофізичного загартування людини (козака) як домінанти в процесі формування всебічно розвиненої здорової особистості.
Українська етнопедагогіка серед провідних принципів виховання (гуманізм, зв'язок виховання з життям, виховання працею та ін.) визначає і принцип природовідповідності, який передбачає побудову процесу виховання з урахуванням особливостей природи дитини.
Саме народна педагогіка приділяє велику увагу природним засобам фізичного, екологічного, естетичного, морального оздоровлення дітей. Мудрість її полягає також у повній і глибокій довірі до дитини, вірі в її сили й можливості. На думку Ю. Руденка, «батькам, педагогам, усім причетним до справи виховання треба вчитися мудрої віри народу в природні задатки дітей. Кожен учень може і повинен бути у чомусь першим: один — у навчанні, другий — у трудовій діяльності (фізичній, продуктивній), третій — в оволодінні певним видом народного мистецтва, четвертий — у краєзнавчій роботі, п'ятий — у спорті тощо» [329, с. 65]. Такий підхід надихає кожну дитину на подолання труднощів у різних галузях діяльності, забезпечує радість життя, формує гідність.
Варто пам'ятати, що в цивілізованих країнах принцип природо відповідності виховання має провідне значення.
Класики зарубіжної педагогіки (Я. Коменський, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, Д. Дістервег), а також вітчизняні (Г. Сковорода, К. Ушинський, С. Русова, В. Сухомлинський) будували свої педагогічні системи, ураховуючи сутність принципу природо відповідності виховання як непорушної основи формування особистості, підростаючих поколінь [329, с. 233].
Так, видатний філософ і педагог Г. Сковорода, висуваючи ідею природного виховання, перший в історії української думки науково обґрунтовує надзвичайне значення принципу природо відповідності. Під природою людини філософ-просвітитель розуміє обдарування, нахили, отримані від народження, підкреслюючи, і що виховання посилює розвиток природних можливостей, чим сприяє формуванню «справжньої людини» [216, с. 126]. Учений наполягає на необхідності раннього пізнання природи дитини й визначення виховання відповідно до природних обдарувань, що, урешті-решт, забезпечить право молодої людини на щастя, яким нагороджує Ії природа.
Ми надаємо великого значення висновкам Григорія Сковороди щодо природного виховання і вважаємо саме принцип природо відповідності базовим для нашого дослідження формування здорового способу життя.
Акцентуючи увагу на думці, що нещасна дитина не може бути здоровою психічно, соціально та духовно, необхідно детальніше розглянути поняття «феліксологія виховання» (феліксологія від лат. «feliks» — «щасливий», «той, хто приносить щастя»).
Феліксологія виховання — науково-теоретичний розгляд змістовної характеристики виховання, що забезпечує включення у складі мети виховання формування здібності дитини бути щасливою в житті. Ідея щастя, на думку Павлової С. та Щуркової Н., є вихідною для педагогічного ціле покладання, визначення змісту освіти та виховання, педагогічних розробок, форм, методів, умов організації всього дитячого життя [282].
Проблема щастя на сучасному етапі — одна з найважливіших у вихованні людини, а феліксологічна підготовка обумовлює усвідомлення дитиною щастя в його психологічному, соціальному та духовному ракурсі. Звертаючи увагу на такий підхід до виховання, тобто феліксологічний, ми наголошуємо на наявності відчуття щастя в житті кожної дитини як головної умови формування здорового способу життя. Відповідність розвитку природним даним, використання природжених нахилів у повсякденній діяльності (навчальній, ігровій, побутовій) сприяє повній самореалізації особистості, є основою задоволення та щастя. І як наслідок такого стану організму й душі, безперечно, є внутрішня й зовнішня гармонія, прагнення до життя та неперервного розвитку, міцність духу, що саме і становить джерела здоров'я та здорового способу життя.