Дослідження показують, що основним мотивом творчості є прагнення людини до поліпшення результатів діяльності. У ньому знаходить вияв одназ фундаментальних соціальних потреб людини потреба в успіху, в досягненнях. Вона характеризується як постійне змагання людини з самим собою в прагненні перевершити раніше досягнутий рівень виконання, зробити щось кращим, оригінально вирішити проблему, що виникла.
Зробити роботу привабливою допоможуть вам і помилки учнів, точніше, наше до них відношення. Треба витягувати максимум стимулів з помилок що вчаться: «Прекрасна помилка!», «Невипадкова помилка!», «Помилка, яка веде до істини!», «Спасибі, твоя думка не зовсім правильна, але дає їжу для роздумів». Всіляко підкреслюйте точність і тонкість спостережень школярів: «Коли я був таким, як ти, мені здавалося...», «Раніше я думав, що...». треба діяти так, щоб помилка здавалася легко поправної, щоб те, на що спонукаємо учнів, здавалося ним неважким. «Спасибі вам, ви мені сьогодні допомогли», дякує після урока своїх шестирічок Ш. Амонашвілі.
Треба обов'язковонадаватиособисту спрямованість «Тобі треба, Саша! Ти чоловік» Школяр повиненвипробовувати задоволення тому, долаючи труднощі, поступив як годиться дорослій, мужній людині. Крім того, він повинен бути радий і гордий, що справа зроблена. Це обов'язкові доповнення до «треба».
2.2. Правила: іграшки керуютьсвітом.
Так стверджував Наполеон. Так само він і діяв, щедро нагороджуючи всілякими відзнаками своїх солдат і генералів. Кажуть, що Наполеон знав ім'я кожного солдата своєї армії, не кажучи вже про офіцерів. Тут на практиці були, як бачимо, задіяні навіть не одна, а дві «іграшки» -- нагорода і знання імені. Самі по собі ці «дрібниці» нічого не коштують, який ефект вони давали! На повну потужність експлуатувалися «маленькі людські слабості»: кожному приємно бути поміченим і відміченим, носити знак, наочно підтверджуючий цю честь. Подвійно приємно, коли командуючий армією пам'ятає твоє ім'я і до нього можна звернутися запросто. «Бути на короткій нозі» зі своїм керівництвом дуже багато значить для рядового виконавця, «скорочення дистанції» таїть в собі могутній заряд ентузіазму.
«У своїх взаємовідносинах з людьми, нагадує Д. Карнегі, не забувайте, що маєте справу не з логічно міркуючими створеннями, а з створеннями емоційними, виконаними забобонів і рухомими в своїх вчинках гордыней і пихатістю». Внемлите, педагоги: цими недоліками страждають і підростаючі люди, все, що осіло у дорослому, спершу було в дитині. Приймайте його таким, яким він є, відмовтеся від ілюзій, спирайтеся на дійсне, а не бажане. Будемо вчитися розуміти учня, замість того щоб його насильно змінювати. Спробуємо відповісти собі, чому він поступає так, як він поступає, і чому він не може поступити інакше. Це набагато корисніше і цікавіше, ніж займатися критикою і понуканнями. І розвиває в нас співчуття, терпимість, доброзичливість.
Поміркуємо трохи про ті «приховані пружини», які таяться в глибині нашої свідомості, натискаючи на які можна приводити людину в активний стан, повний енергії і бажання діяти. Виходити будемо з того, що натура людська багатолика, а тому завжди переважніше застосовувати багато слабих стимулів, чим один сильнодіючий: в такому випадку що-небудь обов'язково спрацює, а сильнодіючий стимул, на який зроблена ставка, може і не влучити.
Звертайтеся до самолюбства. Немає людей, затверджують психологи, згідних все своє життя ходити в невдахах, нормальній людині властиве прагнення поліпшувати своє положення. Це прагнення потрібно заохочувати і активізувати його, волаючи до самолюбства, підкреслюючи можливість поліпшення досягнень. Будь-який школяр чудово розуміє, що займається недостатньо і міг би поліпшити свою успішність. Що ж йому не вистачає? Однієї свідомості мало, потрібен і поштовх. Його-то і повинен виконати педагог, спираючись на вже існуюче внутрішнє прагнення. У педагогічній літературі описано немало конкретних прийомів, спонукаючих учнів працювати краще; Велика частина стимулів, що застосовуються носить ситуаційнийхарактер і спирається на особистість школяра. Але самолюбство, як правило, ігнорується. Включіть і його, примусьте того, що навчається вимовити: «І я не гірше інших!» треба, щоб учень відчув вашу заклопотаність і говорив вам. Тоді можливість довірчої бесіди збільшуються: «саша, твій обов'язок перед собою, твоїми батьками і суспільством вчитися краще. Не кожному дано бути генієм, але кожний може і повинен багато працювати. Ніхто не чекає тебе неможливого. Тобі чогось соромитися і розбудовуватися через те, що у інших справи йдуть краще, просто старайся щосили. Ніхто не вимагає від тебе більшого. І ти обов'язководоб'єшся успіху».
Показуйте досягнення. Безсумнівно, стимулом до старанної учбової роботи служить представлення що навчаємої об'ективної інформації про його індивідуальний пізнавальний прогрес, причому в порівнянні з іншими учасниками процесу. Кращим засобом для цього служить відкритий рейтинг або схема відкритих перспектив» по В. Шаталову. Педагоги, що використовують ці прийоми стимулюванні, досягають більш високих темпів просування в навчанні. І секрету тут особливого немає більшість людей люблять слухати, коли про них кажуть приємні речі: на якийсь час добре слово, «екран успішності», обнародуваний рейтинг додають почуття упевненості і задоволення собою.
Дослідники (одинз них Д. Брофі з Мічиганського університета) встановили, що важлива не стільки похвала вчителя, скільки наявність зворотного зв'язку і позитивної підтримки від нього.
Учасникам, залученим до пізнавального процесу, необхідно в кожний даний момент знати, де вони знаходяться, наскільки просунулися. Зворотний зв'язок в будь-якій формі повинен дійти до учнів вчасно. Контрольна (або конкурс) в середу, оголошення результатів в четвер це вчасно; повідомляти ж про результати місяць опісля практично марно.
Обережно підтримуйте суперництво. Людина істота конкуруюча, і від цього факту нам нікуди не подітися. Сучасне життя вимагає загартування, уміння вистояти в боротьбі з суперниками. На питання, чи повинна школа заохочувати суперництво і в якій мірі, покинемає однозначної відповіді. Але, судячи по досвіду зарубіжної, зокрема американської, школи, суперництво між учнями необхідно заохочувати і використати його як стимул для спонукання їх до більш активної праці. Методи змагання в школі дозволяють не тільки передбачати майбутні життєві ситуації, але і формують готовність гідно зустрічати невдачі, радіти успіхам.
Педагогу, що до даного стимулу, необхідно добре все зважити. Треба врахувати, що ті, що програли виявляться в невигідному світлі, їх престиж знизиться. У них може розвинутися почуття невпевненості, безвихідності, власної неповноцінності, а в особливо важких випадках і аварійний емоційнийстан стрес.
Тому нехай суперництво між учнями більше нагадує спортивне змагання, де перемоги і невдачі чергуються, але азарт залишається завжди. Нехай у кожної групи що змагаються будуть однакові шанси на перемогу. Зрівнюйте групи так, щоб у кожної з них була рівна частка перемог і поразок. Якщо в процесі змагання у когось з учнів наступає надмірне емоційненапруження, постарайтеся його делікатно відчужити від участі в подальшому суперництві, призначивши, наприклад, арбітром або розробником завдань, умов.
Хваліть. Це не такий простий стимул, як здається на перший погляд. Для досягнення успіху кое-що зажадається.
· Похвала повинна виникати спонтанно, її не варто планувати, її не можна призначати, як по розкладу.
· Не звеличувати до небес рутинну, а тим більше погано виконану роботу. Похвала халтурний зробленого стає образою інтелекту і того, хто це створив, і того, хто це нахвалює.
· Похвала повинна бути конкретною, точно адресованою. Вдячності отримувати завжди приємно, але загальні, безликі трафарети не йдуть ні в яке порівняння з написаними від руки, адресованими тобі одному теплими словами. Чітко сказати, за що «спасибі», чим обрадувані і захоплені.
· Хвалити так, щоб в похвалу вірилося. Мова міміки і жесту тут дуже важлива. Якщо вчитель говорить, що йому сподобався твір, але виглядпри цьому має насуплений і похмурого, то що вчиться, швидше усього, не повірить його словам.
Критикувати співпереживаючи. Психолог Ю. Красовський радить робити це грамотно, у всеозброєнні сучасних наукових досягнень: підбадьорююча критика («Нічого. У наступний раз зробиш краще. А в цей раз не вийшло»).
· Критик-докір («Ну, що ж ти? А я на тебе так розраховувала»);
· Критика-аналогія («Коли я був таким, як ти, я допустив точно таку ж помилку. Ну і попало ж мені тоді від мого вчителя»);
· Критика-надія («Сподіваюся, що в наступний раз ти виконаєш завдання краще»);
· Критика-похвала («Робота зроблена добре. Але тільки не для цього випадку»);
· Безособова критика («В нашому класі є ще учні, які не справляються зі своїми обов'язками. Не будемо називати їх прізвища»);
· Критика-заклопотаність («Я дуже стурбований ситуацією, що склалася, особливо у таких наших учнів, як...»);
· Критика-співпереживання («Я добре тебе розумію, входжу в твоє положення, але і ти увійди в моє. Адже робота-то не виконана...»);
· Критика-жаль («Я дуже жалкую, але повинен сказати, що робота виконана не якісно»);
· Критика-здивування («Як? Невже ти не підготував урок? Не чекав...»);
· Критика-іронія («Робили, робили і... зробили. Робота що треба! Тільки як тепер в очі людям будемо дивитися?!»);
· Критик-докір («Ех, ти! Я був про тебе набагато більш високої думки...»);
· Критика-натяк («Я знав однієї людини, яка поступила точно так само, як і ти. Потім йому довелося погано...»);