Таким чином бюджетна програма є логічним продовженням ланцюжка від декларативної програми діяльності Уряду, через комплексну програму економічного і соціального розвитку (яка по суті має бути стратегією) до конкретної бюджетної програми для конкретного розпорядника. Якщо існуватиме взаємозв’язок між цими елементами, тоді держава буде успішно розвиватись у напрямку, визначеному Верховною Радою України, Президентом України та Урядом України у прийнятих ними політичних документах. Відповідність цим політичним документам є одним із критеріїв для включення програми до бюджету. Для того, щоб досягти такої відповідності, програмуванням мають бути охоплені усі видатки бюджету.
Прогнозування і планування являє собою складний багатоступінчастий і ітеративний процес, у ході якого повинне зважуватися велике коло різних соціально-економічних і науково-технічних проблем, для чого необхідно використовувати в сполученні найрізноманітніші методи. У теорії і практиці планової діяльності за минулі роки накопичений значний набір різних методів розробки прогнозів і планів. По оцінках учених, нараховується понад 150 різні методи прогнозування; на практиці ж у якості основних використовується лише 15-20. Розвиток інформатики і засобів обчислювальної техніки створює можливість розширення кола використовуваних методів прогнозування і планування і їхнього удосконалювання.
У практиці бюджетного прогнозування виділяють три напрями:
Вибір того чи іншого метода прогнозування залежить перш за все від періоду упередження прогнозу. Враховуючи високий ступінь інертності макроекономічного функціонування при короткостроковому прогнозуванні, як правило, використовуються індексні методи і методи згладжування часових рядів у сполученні з методами вирівнювання та екстраполяції трендів. У середньостроковому прогнозуванні переважають методи дисперсійно-регресійного аналізу, при побудові факторних і комплексних економетричних моделей у поєднанні з експертними оцінками і екстраполяційними методами. При довгостроковому прогнозуванні, в основі якого лежить побудова і реалізація великих економетричних моделей, що описують множину макроекономічних агрегатів, використовується весь інструментарій прогнозування [15, c.104].
В останні роки в Україні питаннями прогнозування (бюджетного та макроекономічного) займаються різні національні і міжнародні організації, зокрема Інститут економічного прогнозування НАНУ; Науково-дослідний економічний інститут; НІЕІ Мінекономіки України; Головне управління макроекономічного прогнозування Мінекономіки України; Міжнародний банк реконструкції і розвитку; Міжнародний валютний фонд; Європейський центр макроекономічного аналізу; Гарвардський інститут міжнародного розвитку; Міжнародні група економістів-радників фонду Сороса тощо.
Проаналізувавши Зведений бюджет України за останні роки., можна побачити, що частка видатків постійно зменшується. Крім того структура бюджету є неефективною і необдуманою. Суттєвим важелем вирішення бюджетних проблем слід розглядати розумні обсяги та структуру державних витрат. Водночас практика переконує, що ряд витрат бюджету, насамперед оборонні, адміністративно-управлінські, мало еластичні по відношенню до падіння виробничого та податкового потенціалів. Особливо чітко простежується тенденція їх зростання в умовах інфляції. Для забезпечення цілеспрямованого впливу державних витрат на економіку раціональна бюджетна політика повинна відображати, з одного боку, специфіку сучасного перехідного етапу, а, з другого — реалізуватися шляхом поступового нарощування арсеналу заходів з регулювання внутрішнього державного попиту, притаманного ринковій економіці. У такому випадку у бюджетній політиці досягається узгодженість з необхідністю стимулювання економічного розвитку і з інтересами економічної безпеки держави.
В Україні, як і в будь-якій іншій країні, питання про зменшення затрат бюджету є досить актуальним. Тому положення Бюджетного кодексу України повинні визначити такий регламент прийняття рішень, який би дав змогу забезпечити досягнення ефективних результатів. Стосовно процесу бюджетного планування це означає, що процес розгляду і затвердження бюджету необхідно розбити на два етапи, Перший етап — затвердження ключових параметрів бюджету, до яких входять доходи бюджету, бюджетний дефіцит (в абсолютному вираженні та в процентах до ВВП), загальний обсяг витрат державного бюджету, в тому числі — трансферти місцевим бюджетам. Другий етап — затвердження витрат державного бюджету в розрізі розділів функціональної класифікації.
Найбільш проблемною ланкою державного бюджету є видатки на соціальну сферу. Це пояснюється тим, що такі установи як школи, інтернати, лікарні не є прибутковими,а витрати на соціальне забезпечення постійно зростають. Але їх все одно не достатньо для оптимального фінансування соціальної сфери. У багатьох випадках, коли ставиться питання про недофінансування державних соціальних зобов'язань, розміри якого свідчать про невідповідність цих зобов'язань реальним фінансовим можливостям держави, точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміни конкретних соціальних програм. Крім того такі законопроекти не раз розглядались в Верховній Раді. Але така постановка питання не завжди коректна. Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомог із безробіття, на дітей не достатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. З огляду на це, існують думки, що частину соціальних зобов'язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому стані економіки.
Крім того, на думку деяких учених-дослідників, основні причини виникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що стало не вистачати коштів. Особливість кризи полягає у тому, що вичерпалися традиційні джерела їх надходження.
Що ж робити в цій ситуації. І як оптимізувати затрати бюджету, не скорочуючи пільги і при цьому забезпечувати належне фінансування державному сектору?
Одним з варіантів виходу із скрутного становища може бути послідовне впровадження госпрозрахункових форм фінансування установ, зокрема самофінансування. Для цього уже є необхідні економічні передумови, що вимагають відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового планування. Сутність питання полягає в тому, що сучасні масштаби та рівень діяльності соціально-культурних установ суттєво змінюють співвідношення джерел фінансування витрат. При переважанні бюджетних асигнувань в структурі фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, зростає частка позабюджетних джерел.
В останні роки спостерігається зростання асигнувань підприємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.
Використовуючи досвід країн із розвинутою ринковою економікою, слід розглядати ще одне джерело фінансового забезпечення фінансової сфери – меценатство, спонсорство. Це досить нове явище в економічному житті України, як благодійність. Її можна трактувати як не комерційну (неприбуткову діяльність організацій і окремих осіб), спрямовану на задоволення потреб соціального розвитку. У більш широкому розумінні благодійність визначається як інвестування соціальної сфери. В умовах кризи основним її джерелом в Україні служать кошти міжнародних благодійних організацій.
Наступним джерелом фінансового забезпечення соціальної інфраструктури є страхування – пенсійне, медичне, соціальне. Вона розраховане на все зайняте населення держави, оскільки саме воно бере участь у створені страхових фондів. Для забезпечення страхової діяльності повинні застосовуватись основні принципи: обов’язкові страхування для всіх, хто працює, і фінансової участі застрахованих у формуванні страхових фондів; дотримання особливого порядку фінансування страхових фондів, що забезпечують відтворення коштів на страхування; управління діяльності фондів страхування на основі партнерства або паритету.
Через систему страхування здійснюється перерозподіл грошових засобів від працездатних до непрацездатних, від тих, хто працює, до безробітних.
Використання страхування гарантує матеріальну підтримку на старість, у разі інвалідності, захворювання. Закріплення обов’язковості страхування забезпечити розв’язання проблеми виділення коштів із бюджету на розвиток медицини, зростання рівня соціального, пенсійного забезпечення. Створені позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування) поповнюється за рахунок страхових платежів.
Серед інших джерел пенсійного забезпечення виділяються кошти державного бюджету на цільове фінансування. Відраховуючи внески у вказані фонди, кожен, хто працює, одержить на старість пенсію, будь-які виплати, допомогу у разі страхового випадку. Доцільно за рахунок Фонду соціального страхування проводити заходи з профілактики профзахворювань, оскільки суми для відшкодування потерпілим значно перевищують видатки на лікування у зв’язку з одержаним професійним захворюванням.