Методологічною основою делегування повноважень в діяльності правоохоронних органів є особистісно-діючий підхід [10], системно-діюча парадигма [11], концепція персоналізації А.В. Петровського і В.А. Петровського. Передумови цього підходу ми знаходимо в працях В.М. Бехтерєва, культурно-історичній теорії розвитку особистості Л.С. Виготського, розробках діяльнісного підходу А.Н. Леонтьєва та інших учених. Це ідеї, пов’язані з позитивним особистісним впливом індивіда на інших людей. Так, В.М. Бехтерєв писав, що індивідуальні якості людини можуть передаватися його постійним контакторам [12]. Факт подовженості особистості в навколишньому відзначав Л.С. Виготський: «особистість стає для себе тим, що вона є в собі, через те, що представляє для інших» [13, с.144].
Логічне наукове завершення ці ідеї одержали в концепції персоналізації особистості, висунуті в роботах А.В. Петровського та В.А. Петровського [14]. Відповідно до концепції персоналізації, в результаті соціально обумовленого процесу суб’єкт виявляється представленим у життєдіяльності інших людей і його особистість одержує можливість проявитися в суспільному житті. «Потреба індивіда в персоналізації — це глибинна й не завжди усвідомлювана основа таких не утилітарних форм спілкування людей, як альтруїзм, аффіліація, прагнення до суспільного визнання й самовизначення в групі та ін. Здатність індивіда до персоналізації проявляється в його діяннях, тобто значимих змінах соціального буття, за які індивід відчуває свою відповідальність перед суспільством»[14].
Величезним внеском у теорію наукової організації керування, зокрема у вивчення нормативних актів щодо організації діяльності правоохоронних органів України як вираження основ делегування повноважень в діяльності правоохоронних органів, є дослідження, проведені вченими із наукової школи, очолюваної академіком О.М. Бандуркою [15]. Так, управління виховно-виправним процесом досліджували В.П. Пєтков, С.В. Нікітенко [16], організаційно-правові основи інформаційної політики — І.В. Арістова, Б.А. Кормич [17], управління ОВС в особливих умовах — Ю.В. Дубко, С.О. Кузніченко, Ю.Б. Оболенський [18], новітня методологія в управлінні ОВС — О.Г. Фролова, В.В. Ковальська, О.Ю. Синявська [19].
Для розуміння сутності делегування повноважень необхідно розглянути поняття менеджменту в правоохоронних органах, яке може розглядатись як: 1) управління діловою організацією; 2) організація ефективної роботи підлеглих; цілеспрямований вплив керівника на підлеглих з метою забезпечення ефективного виконання завдань, що стоять перед ними; 3) політика забезпечення прийняття рішень за рахунок аналізу чинників, які впливають на його ефективність; 4) адміністрація, орган (група керівників), що здійснює управління як діловою, так і адміністративною (державний орган) організацією; 5) сукупність знань і умінь, що становлять основу мистецтва управління [7, с.616]. Виходячи з цього, ми бачимо, що застосування делегування повноважень практично немає меж. Воно застосовується в державних і громадських організаціях, і там, де метою є отримання максимальної ефективності при мінімальних витратах. У зв’язку з цим існують різні професійні модифікації делегування повноважень.
Делегування повноважень в правоохоронних органах — це складовий елемент, який забезпечує взаємодію систем, підрозділів і служб органів виконавчої влади як єдиного цілого з метою виконання поставлених перед ними завдань у зазначеній галузі. Без делегування повноважень діяльність органів виконавчої влади неможлива, як неможливе й регулювання суспільних відносин, керування матеріальним виробництвом. Скрізь необхідна координація, узгодженість, упорядкованість, цілеспрямованість груп людей і технічних механізмів. Коли порушуються принципи внутрішньо системних відносин, то в суспільстві виникають кризові явища, які виявляються у зниженні виробництва, занепаді духовності й моралі, збільшенні правопорушень [2].
У сучасних умовах розвитку Української держави використання технологій делегування повноважень є не просто необхідним, а життєво важливим. Кожному керівникові державної установи слід пам’ятати, що саме зараз вирішується питання, яке місце посідатиме його служба або структурних підрозділ, його країна серед інших. Відповідно до наказу МВС України «Про вдосконалення науково-дослідної діяльності в системі МВС України» від 15 травня 2003 року № 491 на сьогодні необхідно вдосконалювати науково-дослідну діяльність у сфері вивчення питань удосконалення організаційно-правової діяльності та підготовки менеджерів для правоохоронних органів України [2].
Н.П. Матюхіна зазначає: «За сучасних умов поняття «менеджмент» та «управління» все частіше використовуються як ідентичні, взаємозамінні. Це знаходить відображення у визначенні цих понять у фундаментальних працях вітчизняних та зарубіжних авторів. В Оксфордському російсько-англійському словнику (1994 р.) слово «управління» перекладається на англійську мову такими термінами, як management, administration, direction (вони розглядаються як синоніми). Зміст поняття management розкривається широко та багатогранно: як спосіб управління, керування, направлення або контролю; мистецтво управління та керування; люди, які контролюють та направляють роботу організацій, а також управлінський персонал [3, с.7].
Отже, суттю менеджменту виступає делегування повноважень як складова процесу управління, а делегування повноважень, у свою чергу, становить невід’ємну частину обов’язків керівника. Суб’єктам делегування повноважень будь-якого рівня необхідно забезпечити обстановку співробітництва в колективі, щоб підлеглі співпрацювали один з одним і не сперечалися. Однак чим більше серед них високопрофесійних фахівців, майстрів своєї справи, тим важче керівникові нейтралізувати конфлікти й підсилити їх позитивну функцію [3]. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають питання налагодження внутрішньо системних відносин — уміння керівника делегувати свої повноваження підлеглим.
При вирішенні проблем делегування повноважень неабияке значення мають думки тих науковців, які визначають, що будь-яка людська особистість, як би не була обтяжена повсякденними службовими справами, вміщає в собі цілий світ, історичний досвід поколінь та індивідуальної соціалізації. Вона причетна до найвищих справ і понять незалежно від того, на якому щаблі соціальних сходів перебуває [2]. Проте в процесі делегування повноважень нерідко забувається аксіома давньогрецьких філософів про те, що «міра» всіх речей — людина.
Показником падіння моральної сторони менеджменту є розпад зв’язків між людьми. Державне управління Сократ називав мистецтвом: «Мистецтво державного управління — знання прекрасного й корисного; творче знання справедливості в державі. Для того, щоб навчитися управляти іншими людьми, а це основний зміст управлінської діяльності, керівникові необхідно чітко усвідомлювати свої можливості, своє місце, призначення і роль у суспільстві» [3, с.226].
Це необхідно сучасному керівникові в системі правоохоронних органів. Він повинен виступати в системі делегування повноважень як керуючий (керівник), лідер (формальний і неформальний), новатор нових управлінських технологій, психолог і педагог, організатор і вихователь, професійний експерт службової діяльності підлеглих і правознавець у сфері забезпечення громадського порядку й боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями.
Сучасний керівник правоохоронного органу повинен бути не тільки розумним, освіченим, енергійним, рішучим, чесним, фізично і духовно здоровим, уміти передбачати розвиток ситуації, але й мати організаторські здібності, бути тактовним і комунікативним [4, с.618]. Основою цих якостей є знання природи й психології людей.
Для суб’єктів делегування повноважень будь-якого рангу корисною є настанова античних філософів про те, що перед тим як пізнавати світ навколо себе, слід пізнавати самого себе [3, с.40]. Результати самопізнання дозволять ефективно реалізувати в усіх сферах життєдіяльності, у тому числі в сфері делегування повноважень своїм підлеглим, «мистецтво бути собою» і «мистецтво бути іншим», що сприяє розумінню себе і людей, які оточують [6]. Тільки самопізнання веде до якісного здійснення функції саморегуляції і регуляції поведінки інших людей [3].
У сучасному суспільстві відчуження людини від людини і людини від самої себе стає майже всеосяжним. Під відчуженням розуміється припинення або відсутність близькості між ким-небудь [38], внутрішнє віддалення [39]. У психології поняття відчуження вперше використав З. Фрейд для пояснення невротичної втрати суб’єктом почуття реальності, або втрати своєї індивідуальності (деперсоналізації) [4]. У сучасній соціальній психології відчуження використовується при характеристиці міжособистісних відносин, коли втрачається почуття солідарності в спільній діяльності й індивід протиставляється іншим індивідам, або коли індивід у групі сприймає інших як далеких і ворожих собі, відкидаючи при цьому норми групи, законів, приписів [1]. Давньогрецькі філософи мистецтво державного управління персоналом бачили в умінні начальників рятувати людей від відчуженості [3]. Відчуження переборюється в процесі твердження принципів соціальної справедливості й здійснення гуманістичних ідеалів [4].