Управління корпоративною власністю підприємства (стр. 17 из 19)
Рис. 3.5. Портфелі власності корпорації
Портфельна стратегія є невід'ємною частиною загальної стратегії корпорації, яка включає такі заходи, як формування, реструктуризація, знищення портфеля. Портфельна стратегія створює умови для зростання накопичень за рахунок зовнішніх суб’єктів вкладень.
Зазвичай аналіз стану портфеля потрібен, якщо з’являється необхідність втрутитися в процес функціонування, зокрема при необхідності оновлення продукції або технології. З аналізу починається вся робота над портфелем. Аналізуються всі характеристики портфеля: ступінь матеріалізації, віддаленість строків повернення вкладених коштів, ступінь ризику, обсяг необхідних інвестиційних ресурсів, цільове використання. На підставі аналізу розробляються заходи щодо підвищення ефективності портфеля, наприклад план його реструктуризації.
З цієї точки зору функціональний підхід надає менеджерам певні переваги порівняно з динамічним підходом, який передбачає розгляд основної діяльності з реалізації корпоративної стратегії як процесу, продовжуваного в часі. Цей підхід пов'язаний з логікою здійснення заходів в рамках управління сформованим портфелем.
Зокрема, діяльність щодо здійсненню заходів в рамках інвестиційної стратегії реалізується на різних організаційних рівнях і в різних підрозділах корпорації, тому вона сама потребує управління. У цьому також виявляються властивості управління корпоративним портфелем як системи. Сферу управління портфелем наведено на рис. 3.6. Слід підкреслити, що одним з аспектів, що визначають ефективність управління портфелем, є використання системного підходу.
Рис. 3.6. Структура управління портфелями корпорації
Узагальнюючи вищевикладене, можна коротко резюмувати особливості, які повинні забезпечити високу ефективність при управлінні портфелем:
– всеосяжність, тобто максимальне охоплення всіх рівнів і всіх елементів процесу управління портфелем;
– безперервність виконання заходів на всіх етапах управління інвестиційним портфелем.
Виконання цих вимог пов’язане із значними зусиллями і фінансовими витратами. Тому на практиці доводиться обмежувати управлінську діяльність, щоб вона не перетворилася на самоціль і не розорила корпорацію. Забезпечення раціонального виконання функцій управління портфелем – завдання як методології управління портфелем, так і керівників корпорації.
Головне завдання при формуванні портфеля полягає в досягненні самого оптимального поєднання між безпекою і ефективністю. Розглядаючи питання про формування портфеля, корпорація повинна визначити для себе параметри, які використовуватимуться, іншими словами, відповідний набір елементів портфеля, покликаний максимально реалізувати портфельний потенціал корпорації. Ця ситуація може класифікуватися як невизначеність при управлінні портфелем корпоративної власності.
Одним з інструментів обліку майбутньої невизначеності є нечіткі множини, зокрема за наявності в корпорації декількох бізнесів (об’єктів власності) виникає завдання управління портфелем бізнесів. Розглянемо способи вирішення даного завдання з використанням нечітких множин.
Корпорація – держатель портфеля бізнесів – управляє своїм портфелем, керуючись певними міркуваннями. З одного боку, керівництво корпорації прагне максимізувати консолідовану прибутковість. З іншого боку, воно фіксує гранично допустимий ризик неефективності вибору своїх бізнесів – ризик можливих збитків [89].
Для визначення мінімального значення ефективності портфеля можна використовувати різні орієнтири. Зокрема, якщо інвестор придбаває казначейські зобов’язання США з купоном 7,5% річних, то вважається, що його ризик в цьому випадку дорівнює нулю (при цьому не розглядаються системні ризики, пов’язані з крахом грошового ринку США, з будь-якими іншими подіями глобального характеру).
Таким чином, якщо прибутковість бізнес-портфеля корпорації виявилася нижче 7,5% річних за період володіння, можна говорити про ситуацію неефективного портфельного вибору. У принципі, існує можливість використовувати як критерій неефективності портфельного вибору будь-яку іншу процентну ставку, і чим вище ця ставка, тим агресивніша стратегія корпорації, тим більше керівництво схильне до ризику заради максимуму очікуваного прибутку від бізнесу.
Існує декілька моделей портфельного управління, проте, враховуючи специфіку корпоративного управління, ми пропонуємо прийняти за основу ту, що є класичною - модель портфельного управління Марковіца [98, c. 147, 179]. Суть її полягає в такому. Нехай портфель бізнесів корпорації містить N бізнес-напрямів (БН), кожний з яких характеризується такими п’ятьма параметрами:
– початкова ціна Wi0 придбання або створення бізнесу перед переміщенням його в портфель;
– кількості учасників ni у бізнес-напрямі;
– початкові інвестицїі Si0 в даний портфельний сегмент, причому виконується умова:
Si0 = Wi0´ ni;(3.8)
– очікувана прибутковість бізнес-напряму ri;
– стандартне відхилення доходу i від середнього доходу корпорації.
З перелічених умов ясно, що випадкова величина ринкової вартості бізнесу (яка включає виплати дивідендів) має нормальний розподіл з параметрами (Wi0´ (1+ri), i).
Сам портфель характеризується:
– сумарний обсяг портфельних інвестицій у момент часу t – St;
– пайовим ціновим розподілом бізнесів в портфелі {xi}, причому для початкового портфеля виконується таке:
для початкового періоду:
, (3.9) 
; (3.10)для поточного періоду:
, (3.11) 
;(3.12)– кореляційною матрицею {ij}, коефіцієнти якої характеризують зв'язок між прибутковістю i-го та j-го бізнес-напрямів.
Значення коефіцієнта ij визначається за формулою коефіцієнта парної кореляції:
(3.13)Якщо ij = – 1, це означає повну від’ємну кореляцію, якщо ij = + 1 – має місце повна додатна кореляція (функціональна залежність). Завжди виконується ij =+1, оскільки бізнес завжди позитивно корелює сам із собою.
Таким чином, портфель визначений системою статистично пов’язаних випадкових величин з нормальними законами розподілу. Тоді, спираючись на теорію випадкових величин, можемо зробити висновок про те, що очікувана прибутковість портфеля в певний момент часу rt розраховується за формулою:
, (3.14)а стандартне відхилення портфеля (розкид прибутковостей від середньокорпоративного значення) S, що характеризує ступінь ризику портфеля, визначається за формулою [34, c. 54]:
. (3.15)Завдання управління цим портфелем має такий опис: визначити вектор {xit}, що максимізує цільову функцію rt вигляду (3.14) при заданому обмеженні на рівень ризику S, який оцінюється за формулою:
{хорt} = {x} | r
max, S = const. (3.16)На думку автора, необхідно відзначити, що в підході Марковіца до портфельного вибору під ризиком розуміється не ризик здійснення інвестицій, а ступінь коливання очікуваного доходу за портфелем власності, причому як у бік зменшення, так і в бік збільшення. Можна без зайвих зусиль перейти від задачі вигляду (3.16) до задачі, обмеженням замість фіксованого стандартного відхилення є вірогідність того, що портфельна прибутковість виявиться нижче наперед обумовленого рівня.
Підхід Марковіца, що набув найбільшого поширення в практиці управління портфелями, проте, на нашу думку, має ряд модельних допущень, погано з’єднувальних з реальністю описуваного об’єкта – світового або національного ринку. Мається на увазі слабкість гіпотези про статистичності випадкових процесів. Класична теорія вірогідності констатує статистичність випадкових подій в тих умовах, де має місце статистична однорідність вибірки подій. Організація, яка спостерігалася десять років тому, і та ж організація сьогодні – це, взагалі, два різні об’єкти дослідження. Змінилося ринкове оточення організації і, відповідно, її ринкова позиція: вона могла розширити ринок за видами своєї продукції або, навпаки, знизити рівень продажів. Відповідно ризик збитків за конкретним бізнес-напрямом падає або зростає, але причина цих коливань – зовнішня. Вона не має прямого відношення до організації, не властива їй. Тому не можна при дослідженні бізнес-напряму говорити про статистичну однорідність, не про статистичність випадкового процесу прибутковості бізнесу. І, таким чином, не можна говорити про статистичну вірогідність тієї або іншої події, пов’язаної з випадковою величиною доходу з конкретного виду бізнесу при в класичному розумінні вірогідності.
Якщо ж йдеться про суб'єктивну вірогідність, то введення цієї вірогідності повинно передувати спеціальним обґрунтовуванням (дослідженням інформативності контексту свідоцтв про об’єкт, що вивчається, експертним опитуванням тощо). Коли суб’єктивна оцінка вірогідності проводиться одиничним експертом, ризик суб’єктивності і помилкового прогнозу істотно зростає. Фактично, застосовуючи суб’єктивну вірогідність, експерт відмовляється від власного розуміння вірогідності і вкладає в це поняття власні суб’єктивні очікування, які можуть бути істотно перекручені застереженням щодо історії коливань доходу по даному виду бізнесу. У разі зміни ринкових орієнтирів ця попередня історія перестає бути показовою, об’єкт нагляду як би “псується”.